Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

За півгодини після невдалого фотографування на порозі його дому з’явився підполковник Здравко Мажар. Те, що він був у камуфляжному однострої, Бакрача не стурбувало б, але генеральська зірка на його погонах краще за всі слова пояснювала, навіщо Мажар прийшов.

Наступний ранок Бакрач зустрів за кухонним столом, сидячи поміж Дівною та Ґораном. Казав їм, що справжньої війни у Боснії, можливо, і не буде. І не надто розумно тікати у Заґреб, бо хтозна, як їх там зустрінуть, коли почують, що приїхали з Пале. Та й що вони взагалі мають у тому Заґребі? А тут мають усе: будинок, роботу і його, щоб глядіти дітей. Гаразд, якийсь час він їх не зможе глядіти, але це довго не потриває, та й справжньої війни не буде. Його викликають лише для годиться. Якби не для годиться, то хіба запропонували б старшому прапорщику звання полковника? Ех, брате, та ти хоч знаєш, що таке полковник? Та якби все було серйозно, я в Булаїча[25] навіть зіграти полковника не міг би! Та що там зіграти, я не міг би бути навіть каскадером-дублером полковника!

Отак балакав Вєролюб Бакрач, намагаючись насмішити доньку й зятя, а вони переважно мовчали й дивилися на його пальці, що витанцьовували на столі. З двома малими дітьми, спокійним і влаштованим життям і першою палкою закоханістю, яка успішно тривала вже третій рік, вони двоє знаходили достатньо причин, щоб стати біженцями, і добре знали, якою небезпечною дурницею було все, що він тут говорив. Майже потерпали, що ніхто не постукав їм у двері й не сказав, що мають десять хвилин на виселення. Старий і сам, звісно, не вірив у свої балачки. Серце леденіло йому в грудях, більше через те, що міг залишитися без них, і менше через те, що Мажар поставив йому ультиматум: «Настав час, брате Любо, боронити те, що наше. І якщо ти в оборону не станеш, я не знаю, хто й стане. Чи, може, гадаєш, що ця дрібнота мусить без батька лишитися, бо дідові миліше сидіти вдома і бавити внуків замість солдатів навчати? Якщо батьки не йдуть, тоді синам доводиться захищати вітчизну».

Отже, Бакрач вирішив таки вдягнути новий однострій і начепити полковницькі відзнаки. І вірив, що жоден би на його місці не вчинив інакше, дозволивши мобілізувати зятя, який ще й до того ж хорват, і загнати його в шанець тільки тому, що сам затявся і вирішив, що після занепаду Тітового війська жодне інше його вже не зацікавить. Якщо його від попереднього вернуло, то й це не полюбиться, але є щось більше й важливіше за будь-яку армію. Це те, що робить нас людьми. Хай як йому було страшно, Вєролюб Бакрач знав, що чинить правильно, і сподівався, що доля його за це винагородить.

Надія його сповнилася навіть раніше, ніж очікував. На початку липня 1992 року він стояв на скелі над містом, склавши руки за спиною, і розглядав долину ріки, що простягалася вдалеч, до новосараєвських багатоповерхівок та Іґмана[26]. Він знав, що в нього не поцілять, а тих десять хвилин у ворожому прицілі важили більше, ніж усе, що міг би сказати солдатам. Вони боялися куль, хоч не пережили ще жодного обстрілу. Може, саме тому й боялися. Їхній полковник — скільки б не нагадував собі, що він тільки старший прапорщик — особистим прикладом показував їм, що причин для страху немає. Для них він був героєм, але сам у глибині душі знав, що ця війна виїденого яйця не варта. Він дивився на місто, залите сонцем, на дахи, що розквітали хмарами пороху, на мурашок, що бігли вузькими вулицями і ховалися за мініатюрними сміттєвими контейнерами, і думав: як би добре було, якби існувала отака іграшка. Великий макет міста, населений дресированими мурахами, навченими поводитись як люди. Він купив би таку іграшку своїм онукам, скільки б вона не коштувала. Хай би тільки вони трохи підросли.

Він пішов у затінок, подалі від міномета, за кожним пострілом якого в нього боліло ліве вухо — він пробив барабанну перетинку ще хлопчиськом, наслідуючи батька, що завжди завзято чистив вуха; ліг на траву й заплющив очі. Прислухався до вибухів удалині, міномет озивався щодесять хвилин, а тоді раптом подумав, що більше не чути бджіл. Раніше він завжди їх чув, коли лягав у траву. Хай якою нікудишньою була ця війна, все ж вона спромоглася розігнати бджіл. Полковник Вєролюб Бакрач зітхнув за ними, подумав також, що ніколи ще не був таким важливим, як нині для свого переляканого війська. Йому здалося, що від того не може бути зла.

Але те, що й військо у своєму страху не таке вже дурне і що його ілюзія миру й щастя не досить точна, стало ясно за якихось три дні. Було оголошено загальну тривогу, бо супротивник пішов у наступ. Мусульмани видерлися на горби й схили над містом, застали вартових зненацька й захопили перший ряд траншей, яких ніхто не стеріг, і тепер їх треба відбити. Почалася контратака, артилерія додатково засипала мурашине місто, а Бакрач зі своїм загоном вирушив на передову. У вантажівці панувала тиша, хлопці трусилися зі страху, і як же їм було не труситися, коли все це були міські діти, які навіть мотики, не кажучи вже про автомат, досі в руках не тримали. Коли вони зупинились, один із солдатів почав плакати й кричати, і вони заледве випхали його з машини. Хтось копнув хлопця ногою під зад, і він розтягнувся на леваді на повен зріст, наче чимось дуже завинив.

Контратака вже закінчувалася, супротивника відкинули, а Бакрачу тільки й треба було, що прочесати периметр і перевірити, чи все чисто. Це була надмірна військова завбачливість, але він не протестував проти участі в першому бойовому завданні. Бодай і символічному. Навіть якщо ні до чого не дійде, котрогось дня це стане доброю історією для внуків.

Вони переходили з одного горба на інший, вилазили на скелі й одразу ж спускалися до міста, майже до крайніх будинків, але не побачили нічого цікавого, крім кількох мертвих людей. Солдати трохи осміліли, хоча й далі відвертали голови від убитих. Це нормально. Бакрачу й самому було неприємно бачити чоловіка з рознесеною головою. І коли вже хотіли повертатися на вихідні позиції, щось шуснуло за кущем, долинув скрик, а зразу по тому розляглася стрілянина. Кулі засвистіли в них над головами, полковник крикнув: «Лягай!».

Про те, що відбувалося далі, полковник Вєролюб Бакрач нікому не розповість. Але не тому, що хоче зберегти таємницю чи вберегти інших від страшної картини, а тому, що не певен, скільки тут усього було насправді, а скільки прийшло до нього зі снів і не дає спокою. За кущем ожини, на кілька метрів нижче від їхньої позиції, була гола скеля завширшки з десять метрів. На тій скелі він угледів хлопців з «калашами». Їх було семеро. Жодному не могло бути більше вісімнадцяти. Над ними було небо, а під ними — хмара, ще одне небо, а під ним, імовірно, місто. Або ж йому так здалося. Хоча мить зустрічі була короткою, достатньою тільки щоб розвернути дуло в їхній бік, він запам’ятав кожне обличчя. І знав, чому вони не ціляться зі своїх автоматів. З автоматів не цілиться тільки той, хто точно знає, що обойма порожня, і бачить перед собою звіра, якого не налякаєш порожнім дулом. Ті діти були у відчаї.

Один, світлокосий, вигукнув: «Аллагу екбер!» І після цього стрибнув у прірву. Інші стрибнули мовчки. Зникли так, наче їх ніколи й не існувало. Лишилася гола скеля, на яку не ступала людська нога. Такою видавалась. Запанувало мовчання, а потім хтось за спиною в полковника засміявся. І тоді розсміялися всі. Окрім нього. Він не міг вдихнути повітря. І крикнути, щоб солдати припинили. Стояв скам’янілий, зі скелею на грудях, а тоді знову запанувала мовчанка і Бакрач почав дихати. Того дня, наступного і аж до кінця війни вони більше не дивились одне одному в очі. Ні солдати між собою, ні будь-хто з них — полковникові.

Тієї ж ночі Бакрач зрозумів, що донька і зять мали рацію. Вони повинні були поїхати кудись. Для людини замало врятувати своє життя і дім. Варто було рятуватися й від того, що недобре бачити. Чи від хвилини, коли розмивається межа між тим, що бачиш, і тим, що тобі примарилося. Сни страшні, якщо ти не певен, що це тільки сни. І дитяча казочка страшна, коли її проживає доросла людина.

Діти на скелі залишилися без боєприпасів. Їм роздали по одній обоймі й відправили розблоковувати місто. Вони видерлися на шпиль і далі не мали куди — ні вище, ні нижче. Якби їх не знайшли, вони, може, і зуміли б якось спуститися, але навіть у цьому немає певності. Його мучило те, що тільки один із них вигукнув «Аллагу екбер!». Якби крикнули вони всі, може, він повірив би, що мав справу з фанатиками, які радше стрибнуть у прірву, ніж потраплять у руки ворогу. А може, навіть і цього не було б достатньо.

Вєрослав Бакрач знав, що ті діти за рік-другий могли стати його солдатами, він був би їхнім прапорщиком і розставляв би їх по караульних постах. Коли б вони спізнювалися з відпустки чи верталися з міста п’яні, він приховував би це від коменданта казарми й тішився, коли солдати говорили б між собою, що прапорщик Любо — чоловік душевний і взагалі хаджія[27]… Так було б, якби обставини під цим небом розпорядилися дещо інакше. А так — вони втекли від нього у смерть, переконані, що він їх різатиме, здиратиме шкіру зі спини, саджатиме на палю, бозна-що з ними робитиме… Даремне тепер переконання, що нічого з цього він з ними не робив би. Не дав би й волосині впасти з їхніх голів. Хлопці в кросівках і з порожніми автоматами в руках були мертві. І той, що дивився йому в очі, коли крикнув «Аллагу екбер!», теж був мертвий.

Бакрач не вірив у Бога, але не сумнівався, що існує якась кара за все скоєне. Її не призначають жодні суди, і ніхто не знає про кару, окрім того, кого покарано. А покараним може бути тільки той, хто вірить, що в чомусь винен.

Решту війни він проспав. Якщо навіть бачив щось страшне і якщо вчинив якесь зло — це не йшло у жодне порівняння з дітьми, що зникають. Він прокинувся навесні 1996 року перед своїм будинком у Пале, на тому самому триногому табуреті. Ірис сиділа в нього на лівому, а Невен — на правому коліні. Ґоран привіз із Сараєва новий фотоапарат, знову морочився з об’єктивом, але діти вже були великі. Терпляче позували і всміхалися стільки разів, скільки батько й дідусь просили. Хоча фотографування тривало довго, цього разу ніхто не прийшов і не порушив родинну ідилію. Вєролюб Бакрач очікував, що прийдуть, боявся щоночі, і ще дужче — коли щось нагадувало йому про один воєнний епізод.

Просто диво, що того дня не з’явився підполковник Здравко Мажар в однострої генерала армії Республіки Сербської і не повів його за собою, на війну чи на дно Зворницького озера, де в мирі Божому і за власним рішенням він спочивав уже другий рік. Диво, що не з’явився й наступного дня, і через день. Бакрач його чекав і сподівався його приходу, як здорова людина сподівається смерті, готовий не зробити того, що вимагатиме від нього Мажар. Цьому колись має настати кінець, думав він, лягаючи спати з пістолетом під подушкою. Його втішало те, що залишався ще тільки один сон перед поверненням Ґорана із Сараєва з готовими фотографіями.

Знову палало у небі й на землі, і невідомо було, коли день, а коли ніч. Чоловіки випадали зі старих порохнявих крісел і один за одним брали до рук кришталеву вервицю. Під гарячими пýчками танув лід, а коли остання намистина перетворювалася на воду, чоловік падав замертво. Вони вмирали в якомусь порядку, що здавався незбагненним для куцого людського розуму. Але ясно було, що порядок існує. Безлад легко розпізнати в будь-якій формі, але голова кульбабки, як і зоряна галактика, побудована за певною логікою, що може бути вищою за людську; але нема жодного настільки дурного створіння, яке б заперечило, що логіка тут є. Так само було і з чоловіками, що падали ницьма, брали крижаний теспіх і промовляли молитву, слів якої не знали. Та не буде такого, що двоє впадуть одночасно, а нікого не здивує таке падіння. Після того, як умре останній, в іншому світі почнеться новий день.

Час тобі вже зійти в Сараєво, сказав Ґоран і простягнув йому фотографії. Він завжди казав те саме, коли повертався. Перед тим, як він поїхав до міста вперше, тесть казав йому, що це не надто розумно. Іще хтось упізнає його, а довкола різні люди й несхожі долі. Якщо в когось загинув син, тоді йому кожен, хто наважиться зійти з Пале, буде як червона ганчірка для бика. Ґорана не впізнали і пізніше не впізнавали теж, але в нього лишилася звичка підколювати Бакрача щоразу, як повертався з Сараєва. Той лише усміхався і ніколи не відповідав. Хай що б він сказав, усе буде неправильним, бо правди він сказати не міг. А правда була в тому, що йому здавалося нестерпним, коли його зять, батько його онуків, ставав мурахою у великому іграшковому будиночку, в іграшковому місті, і що хтось із верхівки Требевича[28] міг бачити його, як ходить вулицями, переходить міст через Міляцку, стоїть перед вітриною крамниці… Люди смертні, але ж не настільки.

Фотографії трохи підняли йому настрій. На них було все те, що людина хоче бачити, і нічого з того, чого бачити не хотіла б. Тому люди й люблять фотографуватися. Щоб аж самим здивуватись, які вони щасливі й безтурботні. Він поскладає ці фотокартки у великий жовтий альбом, на якому написано: «Дід Любо і його розбійники». Дівна довго опиралася, не хотіла, щоб альбом назвали саме так, але діти наполягли. Навіть пропонували написати «гайдуки», але Невен, розумничок такий, зауважив, що в такому разі дід був би отаманом, а не полковником. Вона здалась і пішла у своїх справах. Старий і сам здитинів коло дітей, думала собі, поки її гнів перетворювався на розчулення. Для Дівни старий так і лишився прапорщиком.

Він приклеїв знімки на першу сторінку, щасливий, що перед ними немає нічого. «Я купив лотерейний білет», — сказав Ґоран, — «може, виграємо квартиру в Сараєві». Бакрач поглянув на нього, спершу нічого не сказав, потім подумав, що все-таки мав би щось відповісти на таку провокацію, і тоді показав йому язика. «Оце тобі дід Любо і його розбійники!» — крикнув у напрямку ванної кімнати, але Дівна не могла його чути за шумом води, що наповнювала ванну. Вєролюб Бакрач вірив, що фотографії змінять його життя.

У наступні сім днів Вєролюб Бакрач не бачив снів. Або не міг їх запам’ятати, або вони були неважливі. Вперше за останні чотири роки він не опинився в місті, імені якого ніхто не пам’ятає і де невідомо, день надворі чи ніч, бо гримить і блискає і на небі, і на землі, а люди одне за одним випадають зі своїх крісел і топлять між пучками крижані зерна вервиці. Восьмої ночі він спав без пістолета під подушкою і бачив уві сні, як ходить по Пале в костюмі з краваткою, але босий. Наступного ранку реготав, як дурна Фата перед пустою мейханою[29]. То був дитячий сон, схожий на отой, про падіння з хмари, тож тепер невдовзі можна було сподіватися сну про те, як у нього, курсанта військової академії, вкрали зброю зі скрині з речами, чи як його, молодого бджоляра, ганяв усією Романією рій шершнів. Значить, пройшло, сміявся він. Значить, минулося. І нема його більше. Наче коли перший вітерець здуває кульбабині голівки.

По телевізору в підсумковому випуску новин показали бородатих арабів, що несли на руках мертву дитину й кричали: «Аллагу екбер!» Вєролюб не здригнувся на своїй канапі. Спокійно дивився і був щасливий, що перебуває не там, де вбивають людських дітей. Якби був там, може, і він би кричав. Точно не дивився б на таке спокійно і не вигадував виправдання для вбивства дітей.

Здається, то був уже початок літа, коли Ґоран прочитав у газеті список переможців лотереї. «Полковнику, не хвилюйся, квартира в Сараєві нам не дісталася!» — розшукав його, коли той пив ранкову каву в «Панорамі». «Я навіть і не сподівався, нема вже більше тих Тітових лотерей, де переможці не були відомі наперед», — відповів Бакрач. «Так, але ти ледве викрутився! Другий приз, сімейна подорож до Греції».

Він пхнув йому під носа і білет, і газету: нехай старий сам усе добре перевірить і порівняє номери. Бакрач замовив напої для цілого кафе — на щастя, на терасі готелю було не більше п’яти-шести людей — змусив Ґорана випити чарку, а потім і другу, ракії, тішився так, наче Греція мала всім, як часто висловлюються футболісти, «забезпечити існування» до кінця життя.

Першого серпня двоє молодих із дітьми поїдуть до Греції, а старий гарнесенько собі відпочине. Так сказала Дівна, просто щоб упередити всі його страхи. Але насправді такої необхідності не було. Бакрачу тих десять днів самотності здавалися привабливими, як дитині, яку батьки вперше залишають удома саму. Він трохи працюватиме коло бджіл — з Белграда йому якраз прийде «Книга про матку», перший переклад капітальної французької праці з бджолярства, якого він чекав п’ятнадцять років, майстер Вукан зробить для нього два нові вулики… Роботи буде по горло. Хоча річ не тільки в роботі та бджолах, а ще менше в тому, що йому діти набридли чи, боронь Боже, внуки втомили. Бакрача тішило дещо інше.

Після того, як у п’ятнадцять років він покинув рідний дім і вирушив на навчання, він більше ніколи, на жодну ніч, не залишався сам. У дев’ятнадцять він одружився, і вони жили зі старими батьками Міліци у квартирі на тридцять квадратних метрів, і возили їх за собою всюди, куди його переводило командування, і завжди їх селили у квартирку на тридцять квадратів. Старий Крсо Абрамович помер за десять років такого життя, а Міліцина мати Роза прожила іще п’ять.

Тільки по п’ятнадцяти роках шлюбу вони зосталися самі в своїй маленькій квартирці, і їм лишилося ще рівно стільки молодості, щоб народити Дівну. Коли Дівні виповнилося сім, за армійськими правилами він отримав більшу квартиру, на сорок вісім квадратів. Та, як на біду, то було у Тітоґраді[30], якраз у той час, коли Шчепо, син Вєролюбового брата Йована, доріс до університету. Тож одну кімнату довелося виділити йому. Нарешті надійшов наказ про переведення у Пале, і тоді він пішов у командування округу, особисто до генерала Джеміла Шарца, і спитав, чи є якась можливість подовше залишити його у Пале. Власне, він хотів би побудувати будинок. А генерал Шарац був добрий чоловік, співчутливий до командирів, які завжди отак — мали завелике серце і замало розуму, тож і сказав йому: «Давай, прапорщику, ти собі будуй, а я подбаю, щоб тебе ніхто не чіпав, поки дах не перекриєш!». І справді, Бакрач два роки зводив будинок, власними руками поклав кожну цеглину, але не пройшло ще й місяця відтоді, як він поклав останню черепичину, ще навіть фасад не був завершений, коли Міліца захворіла. Швидкоплинна лейкемія, сказали йому, вона не доживе до осені. А був уже початок літа. Він возив її в Любляну до найкращих лікарів, хотів навіть відправити до Швейцарії, де, казали, є ще кращі лікарі, але порятунку не було. Вона померла на Іллі[31], з казарменного репродуктора лунало «Бітола, мій рідний край»[32], перед їдальнею марширував покараний за щось інженерний взвод, а прапорщик Вєролюб Бакрач із непокритою головою пройшов перед солдатами. І якби просто з непокритою головою — то не таке вже велике порушення, але ж він іще й плакав як мала дитина.

Про ті сльози роками велися дебати у пивничках по всьому Пале, у більярдній залі Дому ЮНА, на святах і пиятиках, якими офіцери скрашували нудьгу гірської глушини. Щойно перший з них напивався — заводив мову про те, що Бакрача слід було б відправити під трибунал, бо немає гіршого способу підірвати бойовий дух військових підрозділів, аніж сльози, а якщо командир плаче, то й солдатам не залишається нічого іншого, як голосити. Решта погоджувалися з промовцем і намагались якнайдотепніше змалювати пообідню з’яву прапорщика Бакрача тоді, на Іллі, коли сльози котились завбільшки із залупу, а метеорологи вмовляли верховне командування перевести плаксія на пересохле Ябланицьке водосховище. Рідко хто знаходив виправдання для Бакрача — хіба часом якийсь лейтенантик або майор, чия дружина якраз мала народжувати.

Після смерті Міліци Вєролюб мусив сам піклуватися про Дівну, а щойно вона стала на ноги — одразу ж вийшла заміж, привела в дім зятя, народила дітей… При всьому тому в будинку побувала сотня родичів, як його, так і покійної дружини, родини втікачів із Сараєва, Кладаня і Тешня, деякі затримувалися на сім днів, а деякі, їй-богу, і на сім місяців. Жодної ночі Вєролюб Бакрач не провів у власному домі на самоті.

[25] Велько Булаїч (нар. 1928) — югославський актор, сценарист та кінорежисер чорногорського походження. 1969 року зняв найбюджетніший югославський фільм «Битва на Неретві», присвячений подіям Другої світової війни.

[26] Іґман — гора Динарського нагір’я на південному заході Сараєва, 1502 метри над рівнем моря, одна з локацій зимової Олімпіади 1984 року. 1993 року тут точилися жорстокі бої між боснійськими та сербськими військами.

[27] Хаджія — у буквальному значенні — той, хто здійснив хадж, традиційне мусульманське паломництво в Мекку. У переносному — людина, що завдяки своїм досягненням та моральним якостям має винятковий авторитет у суспільстві.

[28] Требевич — гора на південному сході Сараєва, 1627 метрів над рівнем моря. Під час зимової Олімпіади 1984 року тут відбувалися лижні змагання. Під час боснійської війни сербські війська облаштовували на Требевичі вогневі, зокрема снайперські, позиції.

[29] Мейхана — мусульманська корчма, дослівно — «дім вина».

[30] Тітоґрадом у 1952–1992 називалася нинішня Подгориця, столиця Чорногорії.

[31] Святого Іллі — 2 серпня, національне свято Македонії, день початку Ілінданського повстання 1903 року за здобуття автономії Македонії.

[32] Бітола — місто на півдні Македонії, центр Ілінданського повстання. «Бітола, мій рідний край» — популярна пісня.