Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мабуть, він утік від якогось великого зла або лихо комусь заподіяв, бо тільки від помсти тікають так далеко. Тому й повернувся — побачити, чи минулося те, що його прогнало. Всі рано чи пізно вертаються. Людина не зможе заспокоїтися, якщо не повернеться.

— Коли б я тобі сказав зараз, що ти впадеш і зламаєш ногу, хоч, Аллаг мені свідок, я нічого такого нікому не бажатиму, ти б тоді спіткнувся і зламав ногу. Може, не сьогодні, не завтра, але два роки — це довгий час. Це сталося б, але не тому, що я тобі так прорік, і не тому, що я тобі, не дай Боже, наврочив, лише тому, що ти мені віриш. Я прийняв тебе у мечеті, в мене тюрбан на голові, довга борода, а обличчя таке, ніби я вже помер. Ти б сказав собі: такий точно знає все наперед. Отак і баби ворожать. Займаються цим, тому люди й вірять, буцім вони теж знають майбутнє. Тоді, навіть не замислюючись, спіткнешся, зламаєш ногу і скажеш: лише подумай, який цей Заїм розумний. Або ж його розум від шайтана, або йому відомо, що шайтан задумав. А насправді це тебе добрий Аллаг карає, бо ти вірив у те, у що вірити не слід. Ану ж бо, переклади йому це, дізнаємось, що він із цього приводу думає.

Карлос Ґардель нічого не думав.

Йому просто було страшно, і він хотів повернутися додому.

— Цього не мусиш мені казати, — всміхнувся йому Заїм, — я б і сам хотів на твоєму місці. Що далі їдеш, то краще бачиш: слід було залишитися.

— Чи ж добре я сказав? — звернувся він до Моріца.

— Я тут неважливий, ми не через мене прийшли.

— Ну, бачиш, я от думаю, що ви саме через тебе прийшли, а не через ту циганку. Ліпше я вам обом розповім дещо, а ви вже собі розумійте, як кожному заманеться. Ще до того, як ти народився (та й твій друг, мабуть, теж), жив у Сараєві такий собі Ібрагім-беґ Кустура. Учений чоловік, гафіз[45], люди кажуть, ще й евлія — святий. Я не знаю, чи насправді він був евлія, — ні про кого не наважуся судити, бо як це я, дрібний Божий хробак, мірятиму чиюсь святість. Але людям можна навіть таке — не відправить же Аллаг увесь народ у пекло, хоч би вони й помилялися, то нехай залишається все по-людському. Ібрагіма-беґа зустрічали як святого. За османських часів він не надто переймався своєю славою і не пишався, боронь Боже. Був скромний, якраз настільки, як то розумна людина, коли бачить: усі й так її шанують, тож нема чого надиматися. Завжди зі спокійним обличчям, ясним поглядом, а рухи такі, наче постійно боїться перекинути горщик із братками. Такий, кажу, був наш Ібрагім-беґ Кустура, поки султан над цим краєм панував.

Та коли шваби увійшли в місто[46], він різко змінився. Раніше йому місця на вулиці було треба рівно стільки, щоб плечі пройшли, а тепер наче якийсь ширший став. Походжав, як ґазія, все хотів, щоб жандарми його сахалися. І вони таки сахалися, правді бути. А людям це подобалося. Як же не сподобається, коли настала влада невірних, у місті будують церкви, і кожна пнеться, щоб мати дзвіницю, вищу за Беґову мечеть[47]. Ото вже ми осоромилися, хоч завжди здавалося, що це інші ганьблять нас. І тільки він єдиний зробився ширшим і ходить собі.

Ходив отак Ібрагім-беґ Кустура, погляд у нього став якийсь гострий, весь він здавався мені як ті старигані, коли до них прийде друга молодість, але за деякий час і шваби почали зауважувати, як ходить гафіз. І можу тобі сказати: їм це не сподобалося.

За турецьких часів Ібрагім-беґ, наскільки мені відомо, не робив записів. Хто б до нього не звертався, він радив регулярно молитися і зазирнути до себе в серце, і якщо в серці чисто — Милостивий Аллаг допоможе, щоб життя прохача покращилося. Та щойно прийшла Австрія, він тих записів понаробляв кому треба було і кому не треба. Мене й не здивувало б, якби він їх сам собі складав. Я було думаю: недобре так, мій Ібрагіме, скуштуєш ти біди, як ніхто досі, але що ж я, маленький ходжа, казатиму самому Кустурі. Мовчу-мовчу, та своє знаю. Муйо Фазлінович звеселяє народ і розповідає, що все добре, ніколи досі краще не було, Ібрагім-беґ Кустура напускає їм туману в очі й готує заколот, а Заїм дивиться на них і нетямиться з подиву. Та все ж так, щоб ніхто мене не бачив.

І як пішов поголос про Кустурині записи — а коли хтось таким забагато займається, його одразу проголошують чудотворцем, — так і серед хрещених пішла гуляти чутка, що є в місті один ходжа великої сили. Почула про те і така собі Катаріна, донька австрійського офіцера, уродженка Вараждина, що якраз переживала великі страждання. Закохалася у Йозо Стєпановича, міського ґуланфера[48], сина багатого варешського коваля, якого тато відпустив тинятися Сараєвом без діла і колобродити на офіцерських балах. Як він, що війська й близько не нюхав та й навряд чи німецьку знав, міг опинитися на офіцерському балу? Ет, про це годилося б спитати фельдфебелів, генералів та адміралів нашого доброго імператора Франьо, а з ними й тих, які донині думають, буцім не було кращої держави за Австрію і що в їхньому війську панував лад. Звісно, панував, як же без нього, такий самий, як на православному весіллі!

Ну отож закохалася дівчина у Йозо, а він їй спершу дав якусь надію, як давав кожній, але потім тікав і ховався, щойно її забачить. Що більше тікав, то дужче вона його любила на відстані. Мабуть, це теж якесь правило, але не дай Боже його перевіряти.

Зрештою вона пішла до Ібрагіма-беґа, аби той зробив для неї запис, такий, щоб і Йозо теж у неї закохався.

Ось вам і вся історія. Та якби це був кінець, то і я б її не розповідав, і ви б мене не слухали, і багато чого не було б зараз так, як є.

Біда лише в тому, що існують два продовження, жодне з яких не є правдивим. Істину знає тільки Бог, він же знає й причину, через яку приховав її від людей. Може, для того, щоб перевірити, хто, розповідаючи цю історію, тяжкого гріха вчинить. Я ж вам, щоб не згрішити, розповім і одне, і друге закінчення.

Найперше те, котре забуто, бо ж навмисне хотіли, щоб забуття покрило й Ібрагіма-беґа Кустуру, гафіза, якого народ уважав також за святого!

Ось як усе було: однієї суботи, страхітливо волаючи, із Вратника спустилася дівчина, вся в крові і з перерізаним горлом. Збіглися люди, знайшли й молочарського воза, відвезли нещасну до лікарні, збудованої менш як півроку тому. Тут же зразу намалювались і поліцейські агенти і, поки лікар зашивав рану, намагалися допитати дівчину, аби дізнатися, хто їй таке заподіяв. Або ж вона не могла говорити від болю й крові, яка точилася з рани й душила її, чи якусь жилу, відповідальну за мову, було перетято, але вона переважно тільки хрипіла і вирячувала очі. Але хтось упізнав її, і тоді лікарнею, а відтак і містом покотилася звістка, що зарізано доньку майора Язбеца. Народ, звісно, заледенів од жаху, бо не так уже й часто ніж налітає на жіночу шию, і ніколи ще не траплялося, щоб замах здійснили на дитину такої високої персони, як імператорський і королівський майор. Для людей це було все одно що напад на доньку аґи чи паші, і вони розбіглися по домівках, налякані тим, що завтра шваби у відплату підпалять місто.

Мало хто встиг пожаліти бідолашну дівчину. Налякана людина втрачає душу, якою б доброю не була до цього.

Дівчина не дожила до ранку і перед смертю не розповіла, хто їй це заподіяв. Агенти пхнули їй до рук папір, щоб писала, і вона накреслила на ньому якісь карлючки. Наче й літери, а наче й не літери. Аркуш віддали такому собі Наїму Хаджітерзичу, щоб розібрав, а то був прикрий чоловік, його боялися, доки насаджував турецьке правосуддя, і продовжили боятися, коли шваби прийняли його до лав своєї поліції. Дивився Наїм, дивився, та й каже: «Не зрозуміло, що тут написано, якщо взагалі написано!». Але тоді передали записку Шварцу, той був нібито шефом над усіма, прибув із Заґреба, от він і каже, мовляв, на папері написано — «ходжа». «Та де ти тут ходжу побачив», — збунтувався Наїм, бо як це той може розібратися краще за нього, але Шварц гне своєї — «ходжа» і крапка! Тоді покликали ще одного чоловіка, той був писарем в поліцейському управлінні, католик. І він підтвердив, що там написано «ходжа». А потім прийшов ще й такий собі Кемаль Бурназович, один із тих, що по корчмах підслуховують, хто що говорить, а тоді повідомляють куди слід, то він сказав, що на папері не написано нічого і що жодної літери розрізнити неможливо.

Чергувалося так, може, і з двадцятеро людей, що полісменів та жандармів, а що міських засідателів і їхніх писарів. Одні чітко бачили, що дівчина написала «ходжа». А другі не бачили нічого. Перші — всі як один християни, другі — мусульмани. Я собі думаю: ох, тяжка наша біда, якщо по тому міряти, хто як читає. Але згодом Кемо Бурназович присягався мені, що таки не міг нічого прочитати, а Шварц божився, що чітко бачив — «ходжа» там було написано. І знаєш що? Я вірю обом. Наші боялися побачити, що там написано ходжа, а їхні бачили краще, ніж зазвичай, коли розгледіли слово «ходжа».

Ось такі справи. І, виявилося, неважливо, було там щось написано чи не було, бо агенти допитали подружок убитої. Ті розповіли, що за день до нещастя вона говорила, буцім піде до когось, хто зробить їй запис, щоб хлопець у неї закохався. А кого першого могли шукати після того? Звісно, Ібрагіма-беґа Кустуру. І не мали з ним жодних проблем. Він зізнався, що якась християнка приходила до нього, щоб зробив їй запис, але він не схотів. Сказав, що кожна вівця має йти до свого стада.

— Ти її зарізав? — питали його перед судом.

— Не я, — сказав Ібрагім-беґ Кустура.

— Звідки нам знати, що це не ти? — питали його далі.

— Бісміллягі рахмані рахім[49], я не вбивав! — сказав Кустура, і його засудили на смерть. Суддя сказав, що немає такого вбивці, який би не божився, начебто не вбивав. У подвір’ї Кустури, як виявило слідство, були сліди крові.

За місяць по тому Ібрагіма-беґа Кустуру повісили як злочинця. Ще якийсь час австрійське панство нетямилося з подиву, в домівках куферашів[50] панував страх, тому ніхто не виходив на вулицю затемна, та й містом без потреби зайвий раз не тинявся, щоб цей випадок якнайшвидше стерся з людської пам’яті. Майор Язбец, нещасний батько, після страти Кустури разом із дружиною покинув Сараєво і навряд чи ще колись повертався до цього міста. У грудях холоне, коли подумаєш, що живеш у місті, яке для живої людини є мірилом найгіршого зла, і ти сам, хай навіть про тебе він і не знає, теж є часточкою безмежного зла в імені Сараєва. Хай добрий Аллаг буде милостивий до бідолашного майора Язбеца.

Отакий вам кінець історії. Правда ж, ви у нього повірили? І тепер дивитесь на мене із закрижанілими серцями, бо я тієї ж віри, що й Ібрагім-беґ Кустура, і ще й такий самий служитель Божий? Зіщулилися душі у вас, особливо у тебе, ґаучо, але все-таки послухайте інший кінець. Це буде добре для вас, та й я сам не хотів би згрішити перед Богом та перед правдою, коли розповідаю про Ібрагім-беґову долю.

Ось вам ще й інший кінець:

Агента, якому Катаринині подруги сказали, ніби вона намірилася йти до ходжі по запис, звали Мурадіф Шефік, він був уродженим турком на службі в австрійського імператора. Прибув до міста з військами барона Філіповича[51], тому люди його не любили. І нехай з часом багато хто й собі став примазуватися до швабів, йому довіку не забули тієї зради. Ніхто не дізнався, та й нікого, окрім мене, це не цікавило, як уродженець Стамбула раптом опинився на службі в короля й імператора, не вирізняючись при цьому особливим знанням ні німецької, ні нашої мови. Одного разу, найпершого свого року в місті, він прийшов до мечеті на п’ятничну молитву. Як увійшов у мечеть, люди одразу ж почали виходити. Ось така була репутація у Мурадіфа Шефіка, хоч і невідомо, чи він бодай криво глянув на когось, не кажучи вже про те, щоб заподіяти лихо.

[45] Гафіз — учений-богослов, що знає Коран напам’ять.

[46] На Берлінському конгресі 1878 року Австро-Угорщина отримала дозвіл на окупацію Боснії. Австрійські війська увійшли в місто 19 серпня 1878 року.

[47] Беґова мечеть — головна сараєвська мечеть, зведена 1531 року коштом намісника Ґазі Хусрев-беґа.

[48] Ґуланфер (від тур. gulampara) — пройдисвіт, рідше у жаргоні — гомосексуал.

[49] Бісміллягі рахмані рахім — «В ім’я Аллага, милостивого, милосердного» — фраза, якою починається кожна сура Корану.

[50] Куфераші — питомо сараєвський, зараз уже майже забутий термін на позначення іммігрантів, переважно католиків з різних частин Австро-Угорської імперії, які почали з’являтися в місті у 1880-х роках після австрійської окупації Боснії. Термін цей не лише іронічно підкреслює невкоріненість нових мешканців у міський ґрунт і їхню минущість на цій території, але й засвідчує першу появу подорожніх скринь — «куферів» — у Сараєві, де на той час вони були дивиною.

[51] Йосип Філіпович — хорватський генерал австрійського війська, командував операцією з окупації Боснії 1878 року.