Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ось тому його й тішила їхня Греція. Він залишиться сам і спокійно зазирне всередину себе й побачить, що лишилося після всього цього життя. Універсами проводять інвентаризацію раз на рік, а прапорщики — коли вийде. Ця думка так сподобалася йому, що він її навіть записав, аби не забути.

Цілий липень двоє молодих готувалися до поїздки. Дівна складала речі, а Ґоран раз у раз їздив у Сараєво, бо вона забувала щось важливе. Скажімо, крем для засмаги, фактор десять. Коли у найбільшій крамниці Пале він замовив фактор десять, продавчиня не зрозуміла його, і він попросив покликати менеджера. Той спершу розгублено дивився на нього, а тоді розсміявся. Друже, у нас факторів давно вже нема, відколи Радован став легендою! Після того він уже їздив у Сараєво, хай би що знадобилося купити. Бракувало ще тільки, аби його прозвали Фактором. Прізвисько, яке прилипне в Боснії, буде з тобою аж до кінця світу. А йому ж навіть подобалося спускатися в долину, туди, куди до війни ходилося до Міста. У нього й досі часом виривалося: замість «до Сараєва» казав «до Міста». Але ніхто його не розумів.

А тоді, за два дні до від’їзду, надійшла телеграма із Заґреба, в якій тітка Мириця повідомляла, що померла Ґоранова мама. «Мир їй у Христі, — говорилося там також, — на спочинок вічний родина та друзі проводжатимуть її третього серпня о тринадцятій годині, на кладовищі Мироґой». Чи була в цих словах іронія, чи Ґорану просто здавалося, що мамина сестра картає його за те, що з весни 1990 року не з’являвся у рідному домі, чи — ще гірше — дорікає, що оселився в самому вовчому лігві, у місці, непристойнішому навіть за Белград, — у тому ніхто не міг мати певності. Для Бакрача текст телеграми звучав наче промовлений шістдесят котрогось року зі сцени вараждинського театру, куди він водив молодих солдатів задля підняття культурного рівня. Він не міг дотумкати, чи має та незнайома жінка на увазі щось іще крім того, що написала. Дівна була переконана, що Ґоран перебільшує і що тітка Мириця не мала на увазі нічого поганого.

Але не було жодних сумнівів у тому, що він мусить поїхати на материн похорон. З поїздкою в Грецію нічого не вийде, як прийшло, так і пішло, і тим підтвердилося, що щастя в грі — не таке вже й щастя. Радше це привід для того, щоб у людини з іншого, важливішого боку життя було відібрано те, що їй належить. Так думав Бакрач, але нічого не сказав. Мовчала й Дівна, шукаючи в шафі білу сорочку і чорну краватку. Мовчав і Ґоран, сидів за кухонним столом і проводжав поглядом дрібні порошинки, що сідали просто у траварицю, якої, за давнім звичаєм, налив йому тесть, щоб притлумити горе. Близнята крутилися довкола, знали, що сталося щось страшне, але їх це не зачіпало. Серця в них були порожні, бабусі вони ніколи й не бачили, і міста Заґреба так само, далекого чужого міста, в чиєму імені відчувалася невимовлена, але питомо закладена загроза. Те, що тато там народився і ще раз мусить туди поїхати, було ніби казкою. Перейде дев’ять гір і дев’ять долин, змагатиметься з жахливим змієм і перехитрує старого чаклуна, тільки б дійти до Заґреба і там зробити те, в чому насправді й сенсу нема, але без чого не було б ні бабусь, ні батьків, які народжуються з бабусь.

Якби хтось йому сказав хоч слово, або якби ракія була достатньо міцною, щоб зробити його інакшим, ніж він був, Ґоран не поїхав би до Заґреба. Не з’явився б на Мироґої в першому ряду біля катафалка, не потискав би вологих долонь і не цілував би щік старих тіток та їхніх сердитих чоловіків. Скандал, який спричинив би таким чином, його й не стосувався б, бо тих людей він більше ніколи не побачить і ніколи більше не поїде до Заґреба. Колись давно він поїхав кататися на лижах, познайомився з жінкою, яку покохав, і насправді так ніколи й не повернувся додому. Сталася війна, в якій кожен мусив обрати свій бік, деякі обирали між державами чи народами, а він обирав між Дівною та мамою. Хоча ніхто цього не визнає, його вибір був болісніший і людськіший. А після того, як вибір було зроблено, його потрібно було триматися завжди й до кінця. Мама так і померла, не побачивши його. Їй однаково, приїде він чи не приїде на Мироґой.

Він чекав, що хтось йому скаже, підтвердить, що це цілком нормально — поїхати з дружиною й дітьми у Грецію, а не на материн похорон. Але все дарма. Сам, у тестевому чорному костюмі для весіль та похоронів, з хорватським паспортом у кишені, він стоятиме в сараєвському аеропорту й почуватиметься обдуреним. Не знатиме, хто й навіщо його обдурив, чекатиме, що зненацька щось зміниться, що з гучномовця пролунає його ім’я, що його зупинять на митному контролі.

У ніч перед від’їздом двоє чоловіків стояли перед будинком і курили. «Ти мусиш це зробити», — сказав молодший. «Знаю, можеш мені цього не казати», — відповів старший. «Не хочеш їхати?» — запитав молодший. «Та як же не хочу, мені просто шкода, що ти не поїдеш», — збрехав старший. Потім вони мовчали, голоси долинали тільки тоді, коли той, котрий не мав запальнички, хотів закурити нову цигарку. І відомо було, що той другий думає і як легко було б зробити щасливим світ, але вони так само добре знали, що зробити цього не можна. Не в цьому світі і не серед цих людей, з якими вони живуть.

Не було жодних проблем зі зміною одного імені в бронюванні, особливо після того, як в агенції почули про причини такої зміни. Те, що в переможця померла мати, спричинило майже родинну жалобу серед світлокосих хостес. Додаткова причина допомогти, тож, якщо треба…

Літак до Афін вирушав із сараєвського аеропорту о восьмій двадцять. Вони прокинулись о п’ятій, треба було ще добратися з Пале до аеропорту. Автобус до Лукавиці був о шостій, а далі треба брати таксі. Доки вони спускалися у Сараєво, у Вєролюба Бакрача всі кишки зав’язались у вузол, такий велетенський, яким прив’язують човни на дунайських набережних, і він постійно дивився в інший бік, на гору, яка ставала все вищою, поки автобус спускався все нижче.

У Лукавицю вони приїхали саме вчасно. У таксиста була довга борода, а на дзеркалі заднього огляду гойдалась іконка з ликом Святого Сави[33]. Ні те, ні те за нормальних обставин йому не сподобалося б, але зараз, коли на відстані витягнутої руки, в межах досяжності пістолетного пострілу чи сильно копнутого футбольного м’яча лежало місто, в яке він і ногою за життя ступати не хотів, четник[34] та ікона здалися Бакрачу кревною ріднею, мало не гербом із шістьма смолоскипами[35]. «Де ти воював, брате?» — спитав він таксиста. Той тільки глянув на нього й нічого не відповів. Перед будинками край дороги до аеропорту діти грали в футбол. Один із них, не старший семи років, на спині мав цифру сім, а над нею напис — Саліхаміджич[36]. «Хороший гравець», — сказав Бакрач. «Бувають і кращі», — відгукнувся водій.

Греція виявилася місцем, у якому він завжди хотів опинитися, навіть сам того не знаючи! Ні, Греція була тим місцем, де Вєролюб Бакрач мусив народитись. А якщо вже не народився — то хоча б провести тут старість. Він одразу забув і Пале, і будинок, що його будував, життя, яке там залишає, забув навіть про бджіл: нехай здичавіють чи перейдуть у чиїсь добрі руки, а він хоче залишитися тут, у Греції! Тільки хай йому залишать онуків, без них він усе ж не зможе, а разом вони отак, автобусами з кондиціонером і телевізором кочуватимуть благословенною країною з кінця в кінець і шукатимуть рай. Спершу він думав, що знайшов рай в Афінах, на Акрополі, але наступного дня вони проїхали тридцять кілометрів до містечка, назви якого не запам’ятав, і він уже знову був упевнений, що це рай. За сім днів курсування по Греції кожне місце, в яке вони потрапляли, здавалося Бакрачу кращим за попереднє. Мимохідь він ще й дивувався молодим, які нарікали, що стільки їздять, співчутливо дивився на дівчат, які блювали у чорні пластикові пакети, втішав тих, які плакали й повторювали, що більше вже не витримують…

Дівна дивилася на нього і тільки посміювалася. Батько ніколи не був таким. Та й хто б міг подумати, що він, селянин, який більше чудувався кожній травині, ніж найкрасивішій белградській будівлі, буде такий захоплений античними руїнами.

Восьмого дня вони прибули до Епідавра[37]. «Все, що ви скажете тут, однаково добре буде чути на верхніх ярусах амфітеатру», — пояснив гід, коли вони спустилися всередину. Грек, який грав роль господаря і якому належало заплатити за вхід, заспівав, щоб підтвердити слова гіда. Екскурсія розсипалася по амфітеатру. Декотрі бігли догори, щоб послухати звідти, перш ніж грек закінчить пісню. Ірис та Невен першими видерлися на горішній ярус. «Діду, діду, ходи сюди, скоріше!» — махали вони йому. «Не можу, я застарий!» — крикнув у відповідь він. «Не кричи, діду, тут усе добре чути!»

Грек сердито обірвав пісню. Ну ж бо, люди, заспокойтеся, даремно прохав екскурсовод, ніхто його не хотів слухати. Люди, що сім днів тяжко поневірялися по Греції, замість того щоб спокійно і за менші гроші засмагати на узбережжі Чорногорії чи в Болгарії, нарешті побачили диво. Можна було почути, як дихає той, хто стоїть за двадцять метрів від тебе, як шурхотять капронові колготки, коли труться одне до одного стегна дівчини, що спинається нагору, почути, як хриплять легені чоловіка, що невдовзі помре… Бакрач не чув своїх легень, але чув усе інше, і жодної думки про смерть не було у нього в голові. Він мав серце дитини, але шкодував, що ноги вже не служать так добре, щоб гасати вгору-вниз і наслухати, як змінюються звуки.

Півгодини тривав гамір у Епідаврі, а потім екскурсія потроху вгамувалася. Всі спускалися до центру амфітеатру, туди, де стояв їхній гід, а тоді один хлопець — Бакрач давно його помітив, хороший такий, на ім’я Алмір, він ще був Дівні допоміг із валізою, коли треба було поспішити на корабель, — запитав екскурсовода, чи можуть вони з другом щось заспівати. Той відповів, що треба спитати дозволу, бо за правилами тут лише греку дозволено співати. «Та дай же ти хлопцеві заспівати», — втрутився Бакрач. «Але дозвіл…» — наполягав гід. «Хай йому грець тому дозволу, якщо тобі тяжко, я сам спитаю грека», — гороїжився Бакрач. На щастя, обійшлося без його розмови з греком, бо не було такої мови, якою вони двоє могли б порозумітися.

Гід отримав дозвіл. Алмір та Деніс стали посередині кола, а всі решта розступилися чи пішли на горішній ярус театру, туди, звідки найкраще чути. Вєролюб Бакрач став біля хлопців, переконаний, що в цьому є і його заслуга. Вони заспівали тихо: «Довга зимова ніч, світанок не настає, тільки текбір[38] чути в глухій пітьмі…» На цьому місці — мабуть, у пісні так говорилося — Алмір упівголоса, та все ж достатньо ясно вигукнув: «Аллагу екбер!». І поглянув на Бакрача, ніби жінка, що перепрошує небо за те, що день зайнявся хмарний. Він злегка здригнувся, але не знайшов у собі лихої думки, за яку зачепився б. У пісні далі співалося про юнаків, які вирушають на війну, залишаючи сестер, про дощ, сніг, про Бога та вмирання. Про білу мечеть і про те, як люди сподіваються без надії.

Мелодія була знайома — стара народна із сербських весіль, що її за часів його молодості грали циганські духові оркестри, але проспівана отак, такими словами і на тому місці, де все можна розчути найкраще, вона звучала ніби докір Богові за те, що Він, творячи світ, і горе створив у ньому.

Йому стиснулося горло, він би й розплакався зараз, якби тільки ніхто його не бачив і не чув. Або заспівав би з ними, якби зумів запам’ятати слова. Пам’ятав тільки оті два, які вже давно прагнув забути, так само як і місце, де їх уперше почув. Усе інше було просто картинкою, ніби лялькове місто, населене дресированими мурахами, чиї голоси людське вухо здатне розчути лише в Епідаврі. Тут було добре чути, як мурахи плачуть за своїми дітьми.

Після вечері йому стало зле. Дівна бігала готелем у пошуках допомоги. Приїхала швидка, а він усе ніяк не міг звести дух, аби сказати їм, щоби зняли йому ту невидиму каменюку з грудей. Проблема тільки в ній. А загалом він у порядку. Просто дихати не може.

Наступним, що він побачив, була біла лікарняна палата й блискуча зелена мушка, що залишала яскравий слід на чорному екрані. Моє серце, подумав він. А тоді до нього вчепилася нав’язлива думка: мушка зелена тому, що він приїхав із Боснії. Так ті грецькі лікарі розсудили. Боснійцю — зелена, росіянину — червона, американцю, мабуть, блакитна… Потім думав, що добре було б, якби Дівні хтось міг переказати, аби не приводила дітей до лікарні. Хай не бачать його таким. Потім він побачив білявого хлопця, що подивився йому в очі, вигукнув оті два слова і стрибнув униз.

Це сон, подумав Вєролюб Бакрач. Але це ще був не сон. Наступної миті зникли біла палата, екран і зелена мушка, що залишала на ньому яскравий слід. Він сидів у темній кімнаті. Знав, що досі тут ніколи не бував. Але знав також, що сидить отак уже дуже довго, у кріслі, зручно склавши руки, серед людей, які раді його бачити. Вони нічого не кажуть, але вони щасливі. Не мусять навіть співати, щоб відчувалася пісня поміж них. Ота, на стару мелодію, яку колись давно грали циганські оркестри. Поки людина живе, її мучить колись побачене і почуте, подумав тоді він, і навіть здалося, що усміхнувся. Його нічого не мучило, він уже нічого не пам’ятав.

Запис

Перший танґо-бал відбувся в Сараєві 15 квітня 1928 року в готелі «Європа», перед приголомшеною міською громадою на чолі з Саво Чераничем, старим танцмахером і адвокатом австрійським. Його дружина Роза, уроджена парижанка, тричі зомлівала, поки якийсь тип, званий Ґерардо, водив залою Сонєчку, дочку полковника Соловйова, просуваючи ногу між її стегон і лівим плечем доторкаючись спершу однієї, а тоді другої Сонєччиної цицьки. Росіяночка танцювала танґо вперше в житті, але це, очевидно, не мало значення. Все, що потрібно було від неї, — розпружитись і підкоритись, аж доки — таким є, мабуть, завершення цього непристойного танцю — дрібний та лисуватий Ґерардо зґвалтує її остаточно. Та не від цього в пані Рози спинялося дихання й затуманювався погляд, а від того, що Ґерардо весь час тримав у зубах вогненно-червону троянду. Добре видно було, що шипи увіп’ялися йому в язик та губу, потекла кров, проте він нічого не відчував. Коли він переломив Сонечку через свою праву руку, аж здавалося, що в неї ось-ось трісне хребет, а її світле волосся підмело паркетну підлогу, кілька крапель Ґерардової крові окропило її підборіддя, а одна крапля стекла на білу блузку, яку пані Пелаґея Соловйова запхала у валізу в паніці й поспіху, коли їм 1919 року довелося тікати з Петрограда. Підбіг кельнер із сільничкою й посолив пляму, перш ніж Сонечка бодай зрозуміла, що сталося, але важко повірити, що Ґерардова кров дала себе вивести, коли Яня, гувернантка у Соловйових, якось випрала ту блузку.

Розлючений Пан Саво пішов із «Європи», посварившись із кельнерами через рахунок, а із Зіґфрідом Вернером, розпорядником готельних балів — через запрошення непристойної паризької трупи до міста. «У нас є й власні дупокрути й курви на експорт, ще тільки французьких тут бракувало!» — сказав Вернеру. І нехай той більше не розраховує на нього в організації щосуботніх вечорів вальсу. Вернера це не зачепило. Черанич і так уже досягнув віку, коли чоловічий норов робиться прикрим, тому краще б йому сидіти вдома і не псувати молоді забаву. Так йому й сказав, поставивши таким чином остаточну крапку на їхній дружбі, розпочатій ще в ті роки, коли вони щоосені разом їхали до Відня: Саво на студії, а Вернер — у гості до рідні. Черанич походив із багатої родини, а Вернер був бідний як церковна миша. Скільки разів перший нагодував і напоїв другого — про те обоє думали після скандалу, спричиненого першим танґо-балом. Савові допікало кожне куряче стегенце, яким він почастував Зіґфріда, а Зіґфріда мучив запізнілий сором, тож він шукав розради в абсенті й цілими днями потерпав від страшного похмілля.

Після закінчення балу адвокат Саво Черанич звелів своєму водієві везти Розу додому, а сам із дванадцятьма розгніваними однодумцями, представниками найдобірнішого міського панства, пішов до ресторану «Два воли», де за ракією й закусками вони розмірковували, як годилося б відповісти на випад Вернера. Більшість вважали, що не можуть тут нічого вдіяти, але Черанич наполягав, що вони мусять кудись поскаржитися. Він особисто готовий написати доповідну міністрові віровизнання у Белград, піти до єпископського палацу й поговорити з владикою, домагатись аудієнції в архієпископа… «Покинь ти дурну справу», — переконував Йозо Сунарич, стискаючи йому передпліччя. Taca Кочович тим часом плескав його по плечі й повторював: «Так, так, Йозо правий». «Та йдіть ви всі до бісової матері!» — розкричався адвокат Черанич і десь близько першої чи пів на другу демонстративно покинув ресторан.

Дорогою додому на нього напали двоє невідомих чоловіків, побили палицею по спині й голові й відібрали годинника та гаманця. Намагалися зняти й персня з печаткою, але безіменний палець лівої руки в нього так розтовстів, що перстень стягнути було неможливо. Уже лежачи в лікарні, трохи заспокоївшись і навіть радіючи, що врятувався, Саво Черанич жартував, що його ненажерливість врятувала йому честь і адвокатську практику. Якби він не набрав тих двадцять кіло, заїдаючи жаль за пропалою Австрією, перстень би легко зіслизнув у розбійницькі руки, і хтозна, під якими неподобствами ставили б тепер його печатку.

Поліція не знайшла винуватців злочинного нападу на шанованого сараєвського адвоката, але довго ходила чутка, буцім Чераничу натовкли гарбуза не через гроші, а через те, що заголосно бунтував проти аргентинського танцю. Всякий надмірний бунт призводить до того, що бунтівник дістає по голові, і немає жодного значення, проти чого він повстав.

Хай там як, Саво й Роза більше не ходили на вечори вальсу, але й танґо не ввійшло в моду: в Сараєві не було чоловіків, які б навчилися його танцювати, а Вернер більше не привозив танцюристів із Парижа.

Але за шість років по тому сталося дещо, заради чого й варто було розповісти історію про перше сараєвське танґо анонімного Ґерардо і Сонєчки Соловйової, а також про роль Саво Черанича в цьому танці. Навесні 1934 року Карлос Ґардель[39] відвідав Сараєво! Відомості про цю подію неможливо знайти ні в біографіях Ґарделя, ні в тогочасних газетах. Біографи нічого навіть не знали про цю подорож, а для тодішньої преси в глухій балканській провінції ім’я Ґарделя нічого не означало. Та й хтозна, як відреагував би на увагу знаменитий аргентинець з огляду на те, що в Боснію його привела біда.

Отже, по порядку. Карлос Ґардель на той момент уже записав близько тисячі композицій, з’являвся у музичних постановках і кінофільмах, спочатку на батьківщині, а потім і в Сполучених Штатах Америки. Більшість його пісень мали в основі танґо, що зумовлювало дивовижне переплетення фатальних елементів у ритмі, мелодії й тексті. Про що б не співав — Ґардель завжди віщував трагічний кінець. По суті, кожне його танґо готувало до того останнього удару, від якого зупинялося дихання, навіть у слухачів, що вже казати про танцюристів, яких з останнім тактом охоплювало короткочасне, але абсолютно чітке передчуття смерті. Ґардель вірив, що одного прекрасного дня буде створено таке танґо, останній такт якого означатиме й останній удар людського серця.

[33] Святий Сава — перший сербський патріарх XIII ст., найважливіша постать серед сербських святих.

[34] Четники — сербська монархістська націоналістична організація, заснована 1941 року. Також націоналістичні сербські воєнізовані формування під час югославських воєн 1990-х.

[35] Герб Соціалістичної федеративної республіки Югославія, де шість смолоскипів символізували шість союзних республік.

[36] Хасан Саліхаміджич (нар. 1977) — боснійський футболіст, від 1992 року мешкає в Німеччині. Дев’ять сезонів провів у мюнхенській «Баварії», виступав також за національну збірну Боснії і Герцеговини.

[37] Епідавр — давньогрецьке місто Пелопоннесу, відоме своїм театром із унікальною акустикою, побудованим у IV ст. до н. е.

[38] Текбір — вигук «Аллагу екбер!».

[39] Карлос Ґардель (1890–1935) — аргентинський співак, композитор, один із найвизначніших виконавців танґо першої половини XX ст.