Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Міленко Єрґович

Іншалла, Мадонно, іншалла

Ґурбет

Звати мене Мустафа. Я з тих, на кого краще не дивитись. А якщо й серед них бувають найгірші, тоді я саме такий. Коли у Тешні жінка понесе, їй забороняють ходити повз мій будинок. Якщо гляне на мене, кажуть, дитина буде потворна як ніхто в родині. Цього заповіту дотримуються і мусульманки, і християнки. А як був я дитятком, своїй матері до колін, вона гладила мене по голові й примовляла: мій Мустафо, добрий Аллаг створив тебе з ревнощів. Таким, щоб тільки Він міг на тебе подивитися й не жахнутись. І ще казала, що це щасливий знак, адже Бог завжди береже від людських очей найкраще з того, що створив. Але як може бути добрим щось потворне, того мати не вміла пояснити. Завжди є таке, що його знають усі люди, і лиш матері не знають. Якби знали, то й людський рід перевівся б давно. Але не моя справа про таке казати. Краще мені говорити про себе, а не про інших. Звати мене Мустафа. Але я на це ім’я не відгукуюся. Коли хочу сам себе покликати, шепочу: «Ґурбет».

Мій батько теж був Мустафа. Коли я народився, його спитали, як зватиметься маля. Так само, як зветься той, хто його створив. Люди перезиралися: чи ж це Муйо збожеволів, чи вже землі під ногами не бачить, що хоче назвати дитину іменем Творця. А батькові моєму Творець і на думці не був, він думав тільки про себе. Покарає тебе за це добрий Аллаг, казали йому брати, стара бабуся нетямилася з подиву, а дід сидів у себе нагорі, курив люльку й дозволяв усьому доброму і всьому лихому проходити повз нього. Так було, коли я народився. А тоді мене назвали Мустафою. І ще й раді були, що батькові моєму нічого гіршого на думку не спало. Бо якби спало, він би все це втілив. Такі були часи, коли в Боснії піднялася біднота, а з тутешніми аґами і сто візирів[1] не впоралися б.

Люди народжуються без обличчя. Хлопчик і дівчинка майже однакові, коли їм по шість місяців. Так і не скажеш, на матір схоже дитя чи на батька. У рік уже дещо видно. А роздивившись, мій батько склав руки, як ото християни їх складають, ставши перед церквою, але нічого не сказав. Тільки погляд його, коли вулицею ішов, опускався нижче, і не дивився він уже в небо, як раніше, чекаючи, що служки бігтимуть попереду і розсуватимуть усе, що недоречно опиниться на дорозі, ні, тепер він здіймав погляд лише до дахів найвищих будинків. Коли ж минув час і по мені ще краще стало видно, який я, очі його опускалися все нижче, доки не зупинилися на каменях бруку. Мустафа-беґ[2], гукали йому вслід із крамничок, чи підростає спадкоємець? А коли він озирався, щоб побачити, хто з нього глузує, там не було нікого. Чи сховався той, хто питав про мене, чи то батько чув голоси, яких не було насправді.

Мені було сім, коли він пішов з дому. Я не беґ, сказав, це не мій маєток, не моя дружина і не моя це дитина. Нема в мене нікого. Біля потоку, далеко від міста, з верболозу змайстрував собі барліг. Ходив по селах, від хати до хати, і милостиню просив. Мати раз у раз ходила по нього, просила повернутися, вабила всім на світі, та він не схотів. Сказала йому: повертайся, і ти ніколи сина не бачитимеш. А він відповів, що сина в нього нема, і що в пеклі опиниться кожен батько, який зречеться своєї дитини. Вона втекла плачучи, та згодом знову повернулася по нього. І все почалося спочатку. Любила його так, як жінка любить свого чоловіка, ніколи не бажаючи йому зла і кленучи в найгірші миті не його, а рідного батька, що знайшов їй такого мужа. Коли осінь переходила в зиму, коли починалася літня спека, від якої пересихало всяке джерело, аж не було звідки напитися води, моя мати Сена йшла повертати батька додому. Одного разу сказала йому: він не такий, як тобі здається, — дитина, як і всі. А той лише глянув на неї, печально, мов собача, що дивиться на ногу, яку йому відірвало лисячим капканом, і нічого не сказав. Не сказав навіть, що в нього немає сина і що в пеклі опиниться кожен батько, який відвертається від своєї дитини.

Був Аліджун[3], коли двоє чоловіків принесли мого батька додому і поклали на підлогу головою на схід. Мені було дванадцять, я сів біля нього. Він був спокійний, пальці лівої руки мав зігнуті, як у яструба, що збирається ухопити зайця. Я спробував їх вирівняти, та легше зламав би дубову патерицю, ніж розігнув мерцеві пальці. Подумав: як же тата покладуть на похоронні ноші з такою рукою, як, випроставши руки, спустять його в яму, як він постане перед Богом з погрозливою рукою.

Пізніше мене відштовхнули вбік. Покійника годилося підготувати до похорону. Доки з нього скидали лахміття, з довгого брудного волосся й бороди повилазили воші. Чорні, їх були десятки, вони сновигали дерев’яною підлогою. Не знали, куди податися, вигнанці посеред чужого світу. Народившись у його волоссі та бороді, ті воші й воші, з чиїх гнид вони вилупились, і ще старіші, були єдиними живими істотами, що зі смертю мого батька Мустафи щось утратили. А вбив його я, бо є такий, як є, від гниди дрібніший.

Звати мене Мустафа, але я Ґурбет відтоді, як поховали батька. Жодного разу більше не вийшов я з дому, щоб не зурочити чиєїсь дитини, яка гляне на мене. Стою собі край вікна, а люди хай самі пильнують, щоб не пускати своїх дітей на Ґурбетову вулицю.

Коли набридає мені виглядати люд, що однаково не йде, стану в саду за будинком і чекаю, коли котра ружа розквітне. Власними руками їх саджаю, щороку по дві-три. У мене всі приймаються, а в інших не хочуть, от моя мати Сена й похвалилася сусідкам. Ті спершу не вірили, а коли вперше зайшли до нас у садок — мало очі їм не випекло. Дві сотні червоних троянд — наче вогонь по бруківці розлився й не гасне, доки не здійметься вітер і не засипле пелюстками все місто. Тоді кажуть: от і осінь дмухнула на Ґурбетові ружі. Після цього матері починають плести дітям светри на зиму. Хоч якась користь від мене.

У глибині саду є криничка з живою водою, що не пересихала і в найгірші посухи. Коли дід мого діда Селім-беґ Пашалич зводив будинок, люди радили йому не загороджувати джерела, це ж бо гріх. А він їм сказав, що то його вода, у нього в садку й залишиться, а якщо колись у місті запанує така спрага, що не можна буде напитися з жодного джерела, крім його, тоді буде йому знак, що помилився, і вода належить усім та Богові. Всі тоді питимуть з його кринички, а він опиниться в пеклі, бо взяв собі те, що йому не належало. Такої посухи й спраги ніколи не було, а чи опинився Селім у пеклі — не мені судити.

Та від тієї води ружі Ґурбетові такі рум’яні, і від тієї води їхніх пелюсток восени вистачає на весь Тешань. Бог мені дав лице, в яке інші дивитися не можуть, але дав мені й воду, якої в них немає. Тому завжди кажу, що здобув я аж ніяк не менше, ніж утратив. Зачувши ці мої слова, мати завжди каже, що досить мені стати навшпиньки — і голова моя буде вже в раю. Не знаю, що хоче цим сказати, може, чула десь таке, можливо, сотні років уже люди так говорять, просто я не чув, але мені все одно приємно. Про пекло вона ніколи не згадує.

Десять років тому помер наш сусід Менсур Абаза. П’ятдесяти ще йому не було, і відколи пам’ятаю — завжди сидів на своєму триногому стільчику, згорбившись над казанком, затиснутим між ногами. Був бідний, а латав посуд ще більшій бідноті. Стільки працював, що нікому і в очі глянути не встиг. Казали, що тільки коли помер, можна було побачити, якого мав кольору очі. Ми гарно ладнали. Я, бувало, перебіжу вуличку до його майстерні, а він мене завжди добре приймає. Те, що ніколи не бачив мого обличчя, мене не тривожило. Менсур Абаза нікому не дивився в очі.

По собі залишив нерухому жінку. Паралізувало її при пологах, і відтоді не відчувала вона ані рук, ані ніг. І так двадцять із гаком літ. Він сам її перевертав і перевдягав, сам годував і поїв, аби лише Зумрі не доводилося. А Зумри до одного прекрасного дня я й не бачив ніколи. І вона мене не бачила. Така домовленість була між мною та її батьком. Не пам’ятаю, коли ми домовилися, але знаю, що жодного слова не вимовили, домовляючись. Просто зрозуміло було, що мені обіцяно — що Зумра ніколи не спуститься в майстерню, поки я там, і не пройде під моїм вікном, коли стою край нього. Вона йшла по воду щоранку о восьмій, а я підходив до вікна на п’ятнадцять хвилин пізніше. Стояв там рівно п’ятнадцять хвилин, бо за двадцять Зумра вже поверталася додому. Так усе й тривало до одного прекрасного дня.

Після похорону Менсура вона прийшла до моєї матері й сказала: тато від нас мусив піти, і хай Бог його прийме, а як ми двоє далі будемо жити — то навіть не знаю. Милостині гріх просити, та й не прийняли б ми її. Але є дещо, воно й не милостиня, а дуже б нам допомогло. Задалеко мені, тітко Сено, до криниці тепер, коли тата більше немає… Сказала це і розридалася. Мати її втішала, казала, що коло нас вони не помруть з голоду, просила взяти дукат-другий і не думати, що то милостиня, навпаки, це буде послуга нам: ми ж бо у пеклі опинимося, якщо найближчі наші сусіди поруч з таким нашим багатством помруть з голоду.

Я слухав за дверми і знав, що це погано — що мати згадала про пекло. Вперше це слово зірвалося в неї з вуст. А хто його в цьому домі промовить, той через слабкість свою чи пиху зазнає великого лиха. Чи над землею так піднесеться, як покійний батько Мустафа, що й бачити її перестане, а потім упаде низько, нижче нікуди. Та не те спонукало мою Сену згадати про пекло. Вона просто ладна була віддати все, крім того, чого справді не могла віддати. Крім води з нашої кринички. Якщо й це в Ґурбета забрати, то що йому лишиться від життя?

Пішла Зумра, не отримавши того, що просила, і не взявши того, що пропонували. Я мовчав і вдавав, що нічого не чув. Чекав, що мати скаже. Але так я міг чекати до кінця світу, вона б і далі мовчала й носила свій гріх у собі. Тоді я сам сказав: нічого страшного, і я дозволяю недозволене. Нехай приходить Зумра до мого джерела по воду. Ружам моїм через те не убуде, а мені корона з голови не впаде, якщо на півгодини довше триматимусь від них оподаль.

Тут би все щасливо й закінчилось, якби я залишився там, де мені й місце. І якби вважав, що обіцянки, якими обмінялися двоє людей, чинні й після того, як один з них відійде у засвіти. А я ж пообіцяв покійному Менсуру Абазі, і він мені обіцяв, що Зумра ніколи не побачить мене, а я ніколи не побачу її. Казали, що такої красуні в Тешні ще ніколи не було, хай навіть вона сто разів котлярева дочка. Та що з того, коли носить на собі знак матері, яка заціпеніла, її народивши. Такого всяк залицяльник боїться, хоч у Корані про знаки такі нічого не сказано, а в місті є повно молодиків, яким до Книги менше діла, ніж до торішнього снігу. Але якщо рідна мати знерухоміла, привівши її на світ, то що буде з тим, хто наважиться Зумру поцілувати? Та ніщо з цього не впливало на обіцянки, якими обмінялися покійний Менсур і я. Він знав, що мені не має боліти Зумрина краса, а я знав, що Зумра не повинна свою біду до моєї рівняти.

Тому ми ніколи й не бачили одне одного. Так би було завжди, якби троянди не втрутилися.

Коли Зумра першого разу мала прийти по воду, мені кортіло дізнатися, що скаже про ружі і чи понюхає котрусь із них. Уявляв, як переходить вона від однієї до іншої, підхоплює їх долонями, чудується і вдихає аромат. І так біля кожної з двохсот моїх троянд. Але я не визирнув у сад.

Тому-то тієї ж ночі побачив уві сні Зумру серед своїх квітів. Ясно бачив її. Вона була саме така вродлива, як говорили, танцювала поміж руж із глечиком на голові, поки глечик не перетворився на… Ні, краще про це не казатиму, бо як скаже людина щось про свої сни, бодай і самій собі, — одразу дурнем себе виставить. Світ у снах не такий, як насправді, але з цим було б легко впоратися. Біда в тому, що у снах Мустафа більше не Ґурбет. Другого ранку я вже знав, коли Зумра спуститься у мій сад. Бачив, як вона біля дзеркала зав’язує хустку. Бачив, як взувається, як іде до материної кімнати й каже, що швидко повернеться. Бачив її, кажу, хоч нічого насправді не бачив. І краще було б, якби так і лишалося. Сидів на лаві, підібгавши під себе ноги, поклав Книгу на коліна, облаштував усе так, щоб якнайшвидше підвестися. Коли сиджу отак з Книгою, зазвичай кличу матір принести води, як замучить спрага. Та коли, водячи пальцем з правого боку ліворуч по сторінці за словами Його, побачив Зумру, що спускалася в сад, я захряснув Книгу грубо, ніби то були ковальські міхи, скочив із лави й підбіг до вікна.

Якщо око — це море, то я дозволив витекти лише одній краплі. Але й тієї краплі було забагато. Зумра рухалася поміж троянд, їхні голівки схилялися до неї, але жодної вона боком не зачепила. Як вітер ворушив квіти, так і вона ухилялася від них. Ані повільніше, ані швидше. Аби лише не поранити пелюсток. Чи то через їхню красу, чи щоб я не заборонив ходити до моєї криниці, того я ніколи не дізнаюся. А волів би, щоб це було таки через те друге. Меншим був би мій теперішній страх.

Звати мене Мустафа. Я з тих, на кого краще не дивитись. Якщо хочу покликати сам себе, промовляю: «Ґурбет». Під цим ім’ям знають мене ті, хто ніколи мене й не бачив. Це ім’я було моєю гордістю. Не беґівською, і не Богом даною, і не з чужого страху витвореною. Я був Ґурбет, і було мені легко з цим. Аж до того дня, як краєчком ока визирнув я у сад, коли до криниці спускалася Зумра. Після того виплакав я за нею обидва свої моря, а Ґурбет — це більше не моє ім’я, це ім’я мого горя. А ми з горем, правду кажучи, поєдналися.

Я й зараз дивлюсь, як вона спускається до джерела, і прошу милосердного Бога — хай вона озирнеться і погляне на мене. Не журюся тим, що вона побачить, бо ж не може не помітити того, як на неї дивлюся, а не тільки мене такого, яким інші люди бачать. Благаю Бога, щоб озирнулась і тим учинила гріх. А молитися про чужий гріх — без сумніву, гірше за всі гріхи. Гірше й за те, коли батько зрікається власної дитини. Знаю це, але не можу інакше.

Стою край вікна і шепочу: Зумро моя! Вона проходить поміж троянд, і я точно знаю, що не озирнеться. Навіть якщо голосно покличу її, навіть якщо заспіваю, вона спуститься до джерела, а на мене не гляне. Звати мене Мустафа. Я Ґурбет у тому місці, де народився. Я саджав ружі, а коли містом розліталися їхні пелюстки, матері плели своїм дітям светри на зиму. Так би й запам’ятав мене люд, якби я не запишався й не забажав поглянути, чи подобаються Зумрі мої ружі. Тепер благаю Бога скасувати німу обітницю між мною та її покійним батьком. І знаю, що не скасує Він і що я стоятиму отак, доки пересохне джерело в моєму садку і все доки в домі Менсура Абази будуть спраглі.

Йилдуз

Араби, кажуть, придумали астрономію, але як же сталося, що не описали такого важливого астрономічного явища, через яке Місяць завжди утричі більший, якщо аскéр[4] боїться? Це питання безліч разів ставив собі Абдулрахман Шишко, поки сам-один посеред ночі й української пустки скнів у дубовому гайку, — якщо можна назвати гаєм сім дерев, а між ними ліщиновий кущ, — і шукав у собі сили, щоб перебігти якихось п’ятдесят метрів до ще одного такого ж, тільки трохи густішого, дубового гайка. Ноги витримали б, у них ще залишалися сили, хоч він уже третій день нічого не їв, та здавалося, що серце йому розірветься в грудях, якщо він вийде на відкриту галявину. Руси могли навалитися з будь-якого боку, шалені й люті, спраглі помсти за те, що наші чинили, відколи чотири місяці тому переступили кордон їхньої імперії. Не дай Боже знати всякий злочин, на який у нас здійнялася рука, але те, що ми спалили більше сотні сіл і розорили чотири міста, що заливали розплавлений свинець у горла людей, яких знаходили у землянках, що відрізали жінкам груди й пускали так бігти, поки не стечуть кров’ю, і що при тому трималися за животи від сміху, і що підпалювали монахам бороди й примушували їх пити власну сечу, і що все це робили найперше зі страху, а потім ще й таке чинили, про що нікому не можна сказати, навіть собі зізнатися, — того Абдулрахман Шишко перед самим собою зректися не міг, хоча власною рукою нікого не вбив і нічийого будинку не підпалив. Не тому, що був кращий за решту, а тому, що знав: військове щастя колись відвернеться, а землі руській нема кінця-краю.

Після першого ж бою, в якому ми менш ніж за півгодини порубали п’яний козачий загін і крізь сміх говорили, що перегарне дихання вмирущих зіпсувало нам абдест[5], ми чотири місяці не зустрічали ворожих військ. Селіму-паші це не подобалося, тож він сповільнював просування, ми ночували на одному місці по три ночі, а він знай повторював, що це недобре і що гіршим за вдвічі краще озброєного і значно численнішого ворога може бути тільки те, що ворога ніде немає. Якщо нема людей, які з тобою воюють, тоді проти тебе воюватимуть дерева, а коли й дерев не стає, тоді кожен житній колосок стає ворожим солдатом. А жита в Україні вже точно не бракує.

В якийсь момент ми почали сміятися за спиною в постарілого Селіма-паші. Найвизначніший герой в історії імперії, що доходив зі своїм військом до Шаму[6] й Багдада, перед яким тремтіли Відень і Пешта, який не програвав битв навіть тоді, коли зникала підтримка з усіх трьох боків, — а це ставалося все частіше, відколи молодий султан намірився, не маючи батькового розуму, доскочити його слави, — той Селім-паша ставав похмуріший та мовчазніший з кожним днем нашого заглиблення в землю руську. Здавалося, щокроку йому все дужче бракує повітря в легенях і сили в кінцівках, і він замикається в собі й зникає, мов та бурулька, що тане на стрісі і, перш ніж остаточно розтане, ламається, зривається і летить на землю.

[1] Аґа — (від тур. ağa — «пан», «господар») — офіцерський титул та військове звання в Османській імперії; тут — землевласник. Візир — сановник вищого рангу в мусульманських монархіях, приблизний відповідник європейського міністра. (Тут і далі — примітки перекладачки.)

[2] Беґ — (від давньотюрк. bǝq/bǝy — «вождь») — військове та адміністративне звання в Османській імперії, управитель округи; в розмовному мовленні — звертання до шанованої особи.

[3] Аліджун (також Іліндан) — день Іллі Громовержця, 2 серпня, — спільне свято балканських мусульман і християн, слід язичницьких вірувань в авраамічних релігіях.

[4] Аскéр (від тур. asker) — солдат.

[5] Абдест — ритуальне омовіння в ісламі, обов’язкове перед молитвою, контактом з Кораном та іншими релігійними практиками.

[6] Шам — синонім терміна «Левант» на позначення країн Східного Середземномор’я.