Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ресул був переконаний, що, забагато говорячи про брата Бедрію, дахіру і джинів, він викликав Ібліса. Закохався в Йилдуза, в його красу і силу, у його втішання, у те, як він ходив і як говорив. Не міг витримати, щоб не дивитися на нього, його охоплював гнів щоразу, коли Йилдуз із кимось розмовляв, а ночами він мріяв про те, як міг би підкрастися й умоститися на його постелі, обійняти його зі спини, усім тілом огорнути його цілого і так заснути. Найгірше було, що за одну таку ніч він ладен був вічно терпіти пекельні муки.

А якби не був боягузом, то вже би спочивав у прекрасному раю. Поцілила б його руська куля, зарубала би шабля, і він би так не мучився. І не були б йому такими любими думки про битву, коли до Йилдуза він був найближче в житті і коли шайтан у ньому таки переміг. Ех, якби ж він знав, що і для Йилдуза не було ліпшої миті, ніж ті, коли вбивав людей, а думав тільки про те, щоб його врятувати.

Дев’ять місяців, наче дев’ять років, спливло, доки вернулись додому. Світ ще не бачив довшого цурання двох закоханих. Військо потроху розсипалося, а як дійшли до Кладаня — лишилася всього сотня. Ті, що йшли до Травника, Турбета і Зениці, повертали праворуч, а інші простували далі. Усі стали обійматися й цілуватися, ставши в коло, наче до танцю.

Обійми їхні тривали лише два змити ока, та якби вони з тих обіймів упали замертво, кожен на свій бік, наче блискавкою навпіл розчахнута тополя — не було б нічого дивного. Після того вони лишалися мокрими до нитки; за водою, яка з них лилася, ще довго можна було знайти шлях до Травника і Сараєва, а якби Боснія була щасливішою землею і такі історії на ній приймалися, то з місця, де обійнялися Йилдуз і Ресул, віднині й довіку текли би дві ріки.

У Абдулрахмана Шишка і його дружини Хаджири мало серця від радості не розірвалися, коли їхня дитина з війни повернулася. Лише поглянь, які в нього м’язи налилися! Нічого, нічого, на матусиних пиріжках вона знову стане м’яка, мов шовк!

Як лягла Йилдуза у ліжко того вечора, так наступного дня вже не змогла з нього встати. Чи принесла з собою якусь невідому воєнну хворобу, чи щось інше було причиною, але дні минали, а вона тільки слабшала і слабшала. Так, що вже навіть батько не називав її чоловічим іменем. Більшість часу проводила у якомусь напівсні. Тоді говорила про джинів, мілку Дрину і ще всілякі нісенітниці, через що Хаджира безперестанку плакала, а Шишко мовчав, тримався за голову і широко розплющеними чорними очима пожирав страх із повітря.

Я збрехав би, якби сказав, що мені його шкода. Та я вже й не маю рота, щоб ним брехати.

Коли Йилдуза ненадовго прокидалася, троє неодружених сестер сідали коло неї, батько бігав містом — збирав інших чотирьох, щоб побачили сестру. Але коли приводив їх, їй уже знову снилися джини і та мілка Дрина, так що Шишко її навіть і не бачив пробудженою. І не чув, як вона сміялася, розмовляючи з матір’ю й сестрами про ті жіночі дрібниці, на які кожен чоловік морщиться, не вміючи зізнатися, що подобаються йому ці історії і що він сам охоче посміявся б із ними. І Йилдуза колись морщилася теж.

На п’ятнадцятий день хвороби вона вхопила його за руку, коли він знову хотів побігти в місто. Зачекай, сказала, виконай мою волю і піди до Травника. Розшукай джинходжу Бедрію, про нього всі знають, а він тебе нехай спровадить до свого брата, що Ресулом зветься. Йому скажи, що я його шукаю. І нехай не лякається, бо це не те, про що він думає. Якщо не схоче піти з тобою, розкажи йому все, скажи йому, що я жінка і що це ти хотів сина. Якщо ж і тоді не схоче, присягнися Єдиним Богом і життям, і скажи, що мені зараз так потрібна його спина, як у битві йому потрібна була моя. Коли скажеш йому це, він точно піде.

Шишко пішов у Травник і легко розшукав джинходжу, та коли спитав його про Ресула, той спохмурнів і сказав, що брата нема. Йому розповідали, що незадовго до того, як мав заступити на гарнізонну варту, брат сказав товаришам — ідіть, я зараз! Ті подумали, що йому припекла мала потреба і що він зараз же їх наздожене, однак він так і не з’явився більше. Його шукали скрізь навколо — не міг же під землю провалитися, ні вовки в цю пору року не могли його з’їсти, і напасти в околиці Травника на нього ніхто не міг. Та й не міг він і збожеволіти за п’ять хвилин, щоб уже не знати, куди й навіщо пішов. Шукав його Бедрія повсюди, за сім днів із Ресуловими бойовими товаришами обнишпорив кожен кущ, зазирнув у кожну кошару й хатину, навіть ходив на Тучу Гору, в монастир, питати ченців, чи не бачили такого — але ніде ні сліду.

І тоді, сказав Бедрія Шишкові, підійшов до мене один товариш Ресула й каже, мовляв, є дещо пов’язане з Ресулом, про що говорити не можна. Що воно таке, питаю його, кажи негайно. Той вагається, роззирається навколо, каже, буцім йому і здатися могло, не було нічого, і як такий гріх на душу брати, але начебто мій Ресул закохався у когось. І мені полегшало, коли я це почув — поки не почув, у кого. Каже, віддав він своє серце іншому аскеру. Мені в очах потемніло, слова вимовити не можу, від муки вгатив чоловікові кулаком у носа. Той упав на землю, а інші, також Ресулові товариші, кажуть мені — не треба, ефенді, це правда. Що правда, коли ви навіть не чули, про що мова? Ми-то не чули, але що ж він іще міг сказати такого, щоб ти його вдарив. Та як же ви їх не зарубали обох, як не відрізали вуха і носи не повідтинали?

Вони на це замовкли, кожен дивиться вбік і чекає, щоб інший заговорив, а тоді озвався той, якого я вдарив: ми їм нічого не заподіяли, бо вони й не доторкнулись один до одного. Через якийсь час навіть не дивились одне одному в очі. Як же ви тоді дізналися? Отак і дізналися, каже він, і ти б дізнався, якби їх побачив.

Ось тобі й уся історія. Мого брата Ресула на світі більше нема. Знаю це. Далі нехай його Аллаг судить, я не буду. А ти хто такий, що розпитуєш про нього?

Абдулрахман Шишко хотів був збрехати щось, та хіба ж вигадаєш брехню про хлопця, якого й не зустрічав у житті.

«У сон до мене приходив Ресул Травничанин, брат джин-ходжі Бедрії, от я й хотів перевірити, чи є в моєму сні живі люди», — пробурмотів Шишко. А джинходжа подивився йому в очі, оглянув і вилиці, й чоло так, ніби хотів прибрати війку, що впала і мало в око не трапила, а тоді мовив: «Твоє щастя, що ти такий старий і на оцю останню війну піти не зміг. Якби ти був трохи молодший, я б тебе живим не відпустив. А тепер тікай звідси й ніколи більше у Травнику не показуйся! Зубами тобі печінку вирву!».

Ті слова Абдулрахман Шишко почув, уже добряче віддалившись вулицею, і не озирнувся. До Сараєва йому все здавалося, наче джинходжа його переслідує, його погляд колов йому шию й потилицю, але він жодного разу не озирнувся й не подивився. Здається, не оглядатися й не дивитися — довічна Абдулрахманова звичка.

Але Йилдузі він уже не міг збрехати. Розповів їй усе поряду, а вона відвернулася до стіни й заплакала. Коли перестала, ще тільки з подиху на дзеркалі можна було зрозуміти, що вона жива. Так і лежала з широко розплющеними невидющими очима, доки за два дні випустила дух. Безгучно, без переміни в обличчі, тільки на дзеркалі вже не було роси. Кажуть, що до померлого у вікно зазирає ангел. Якщо він був тут, то й він був безгучний.

Абдулрахман Шишко звелів поставити на кладовищі два надгробки, хоча похорон був лиш один. Або він когось підкупив, або знов обдурив сам себе. Один надгробок — звичайний жіночий, під ним похована Йилдуза Шишко, дівчина, чийого обличчя ніколи не затуляло покривало. Другий надгробок — чоловічий, зведений на честь героя бозна-якої за ліком битви з русами, героя, що повернувся додому, та все ж помер од війни. У першій могилі лежить Йилдуза, а друга могила порожня. Та все ж не можна сказати, що в ній зовсім нічого нема. Якби не було причин, із яких поставили другий надгробок, то не було би Йилдузиного найбільшого щастя, ні її найбільшого горя. Інколи Аллаг так усе влаштовує, що нам здається, ніби вода в одній ріці пливе і за течією, і проти неї, і що це щира правда, що айва в раю росла, а пекло гіллям накрила.

І все тому, що чоловік чинить речі, через які Бог мусить розпорядитися подіями саме так. Але мені його не шкода. Абдулрахмана Шишка мені не шкода. Бо немає вже в мене серця, щоб його жаліти. Після того, як три ночі я не спинявся ані на мить, на четверту заснув у ліщиновому кущі в Україні — і більше вже не прокинувся.

Теспіх

Не знаю, в якому то було місті, і чи пам’ятають іще його ім’я, чи стерто його із пам’яті з останньою людиною, котра пішла з нього живою, але історія розгорталася так: була зима, горіло й гриміло і в небі, і на землі. Невідомо було, коли день, а коли ніч, бо, щоб це дізнатися, людина мала вистромити носа назовні; востаннє ж хтось виходив надвір іще влітку, того пополудня, коли здалося, що гримотіння трохи стишилося і що зблискує довкіл уже не так, як учора. Сонячне світло ринуло в кімнату, всі замружилися від болю в очах, а той, хто вийшов, не повернувся більше. Його чекали, але врешті й забули. Не шкодували за ним, бо не було причин. Він просто пішов. Відтоді ніхто не рушив зі свого місця, не поткнувся назовні і не знав: настав час обіду чи сну. Скоцюрблені кожен у своєму кріслі, вони глипали одне на одного і вже давно перестали сподіватися, що буря колись закінчиться. Забули вже, що були на світі такі часи, коли не гриміло й не блискало цілими днями. Не пам’ятали, ким були до цього, якими справами займалися, чи мали дітей, які в них були жінки. Про світ зовні вони знали ще тільки одне: вийшовши одного разу, вони вже більше не повернуться. А тоді першому з них потрапив до рук теспіх[17].

Як він тут матеріалізувався і звідки теспіх у домі, де ніхто не вірив у Бога, — про це зовсім не думалося. Особливо не задумувався той, у кого та вервиця опинилася поміж пальців. Він опустився на коліна перед кріслом, сховав лице в долонях, а вказівним і великим пальцями затиснув крижану зернину вервиці. Не знав жодного слова молитви, ніколи не чинив абдесту. Ні, не забув, як забув усе інше, просто не знав цього зі своєї природи, хоча звався Ахмед, Абдурахман або Мірсад. Він молився за якимись питомими правилами й порядками, тими, що їх встановлює душа, коли вперше розіллється тілом. Про таку молитву нічого не відомо. Аж доки жива людина проживе її. І поки чоловік читав молитву, в нього наче танув лід між пальцями. З кожним називанням імені Божого одна крижана кулька вервиці перетворювалася на воду. Коли розтанула остання, чоловік упав замертво, а крижаний теспіх опинився на колінах в наступного. Той теж укляк, і все повторилося. Одне за другим порожніли крісла, а в місті, назва якого невідома або чийого імені ніхто не пам’ятає, залишалося дедалі менше живих. Минула зима, за нею весна й літо. Може, надворі стояла осінь, а може, минула й вона, як і наступна зима. І ще одна. Може, минуло п’ять зим і шість осеней. Може, й більше. Або менше. Багато часу мине, поки людина між указівним і великим пальцями розтопить свою вервицю. Гриміло й блискало і на небі, і на землі, ніхто на світі не знав ні про те місто, ні про чоловіків, що вмирали з молитвою, навіть не знаючи молитовних слів. Мало їх іще залишалося у кріслах, і хтозна, що відбуватиметься далі, хто молитиметься, а хто вмиратиме, коли їх уже не буде зовсім.

26 червня 1991 року[18] Вєролюб Бакрач сидів на порозі складу перед караульним постом номер три, ламав тонкі гілочки середнім та вказівним пальцями, курив цигарку й розмовляв з рядовим Турк Маріяном. Не пропонував йому закурити, бо солдату не дозволено курити на варті, але йому було трохи незручно через це. До біса людину, якій не буде незручно в такій ситуації. Байдуже, що завжди належить пам’ятати, хто тут старший прапорщик, а хто звичайний рекрут, Вєролюб Бакрач дотримувався переконання, що всі ми насамперед люди, і тому нам має бути неприємно. Був переконаний і в тому, що й Турк Маріяну незручно через те, що в ці дні на нього в казармі дивилися так, як дивилися, і замість доброго товариша бачили в ньому словенця. А Турк і є словенець, ким йому ще бути, і точно є різниця між тим, що він зараз думає, і тим, що говорить йому прапорщик. Та відмінність постала зненацька, і Бакрачу стало цілком зрозуміло, що з нею вже нічого не можна вдіяти. Цей солдат із автоматом уже не належить йому, дарма що досі вбраний в той сам однострій і має на голові кашкет з червоною п’ятикутною зіркою. Для нього він більше не командир, і між ними двома немає нічого, що міцно утримувало б їх на одному місці. Крім правила, що Бакрач може курити, а Турку це не дозволено. І крім іще дечого, що зненацька спало на думку прапорщику, через що й дим затримався у нього в легенях: Турк Маріян міг би зараз пересмикнути затвор і пустити йому кулю в лоба. Він би навіть ворухнутися не встиг. Непереламана гілочка залишилась би в нього між пальців, мозок забризкав би бляшанки з фруктовим повидлом і мішечки солі, а Турк уже перескочив би огорожу казарми й побіг до лісу. Сараєво близько. Там би він загубився між людьми, знайшов би собі цивільний одяг і за якийсь день повернувся б героєм у Веленє[19]. Але чому героєм? Тому що вбив би свого прапорщика, батька єдиної доньки, майже дідуся? Бакрачу було тяжко зрозуміти, що це за часи такі настали.

Уперше він подивився на того хлопця з ненавистю. Може, з першою справжньою ненавистю, яку відчув до іншої людини. А тоді збагнув, що Турк Маріян такого вчинити не може. Не тому, що не усвідомлює, скільки в нього куль, і не тому, що не має палкого прагнення втекти додому, а лише тому, що не стрілятиме в людину, яка не заподіяла йому жодного зла. Не зможе вистрелити в того, хто сидить, курить і теревенить про відмінності у розведенні бджіл між Боснією та Словенією. Не зможе стріляти в того, хто, коли Туркові прийшла телеграма про смерть бабусі, коли сльози линули йому по щоках, сказав: «Синку!» — і спитав, чи потребує він грошей на дорогу.

Прапорщик погасив цигарку, підвівся зі складського ґанку й поправив однострій. «Ну годі вже, — сказав солдату, — давай мені автомат!» Турк відскочив на два кроки назад. Думав, мабуть, що Бакрач перевіряє, чи добре той затямив, що солдат на посту нікому не повинен передавати своєї зброї. «Навіть якщо маршал Тіто прийде з Дому квітів[20] і вимагатиме у тебе автомат, ти не повинен йому віддавати!» — розтлумачував він солдатам, як школярам-першачкам, і стукав крейдою по шкільній дошці. Вояки дрімали, сп’янілі від тепла, яке ширилося від печі на дровах, і невдовзі не прокидалися навіть тоді, коли він вигукував ім’я Тіто. Турк пам’ятав, як прапорщик погрожував їм, мовляв, колись вони можуть і життя збутися, бо дрімають тоді, коли не час для сну.

«Та годі тобі, от нещастя, віддай мені зброю, а сам тікай через огорожу. Забавки скінчилися. Вже ні я для тебе не командир, ні ти для мене не підлеглий. Іди додому і згадуй мене добрим словом».

Бакрача охопила туга, бо Турк Маріян, безсумнівно, вмирав зі страху, думаючи, що він може вистрілити йому в спину. Он воно як, попри все. Даремно ми стараємося бути людьми одне з одним. Малий словенець біг, ніби заєць, що очікує своєї кулі, тому раз по раз трохи міняє напрямок, щоб її уникнути. Він дивився йому вслід, поки той не зник у лісі, а тоді хряснув автоматом об землю. Якби йому народитися ще раз, він би точно не став військовим. Вєролюб Бакрач був у цьому переконаний. Хай навіть він сто разів із Колашина[21] і хай навіть тисячу разів чорногорець найдобірнішої породи, зброя зробилася йому гидкою раніше, ніж він зустрів свою першу війну. За шість місяців по тому він уже був пенсіонером. Донька Дівна перед Новим роком привела на світ близнят, а що двоє немовлят — це водночас удесятеро більше клопоту і радості, ніж одне, то на нього ліг обов’язок займатися близнятами більше, ніж він будь-коли займався рідною дитиною. Для нього це не тільки не стало тягарем, навпаки, Ірис та Невен позбавили його будь-яких інших турбот. Він припинив дивитися телевізор і читати газети. Пропустив кадри з Вуковара[22] і не обурювався, як інші, через те, що усташі посеред Страдуна[23] палять автомобільні покришки, а перед Княжим палацом встановлюють міномети, з яких стріляють по Югославській народній армії. Штовхав собі візочка з близнятами до готелю «Панорама», де роки поспіль пив свою недільну каву і де тепер Бог йому дав можливість пити її щодня, і тільки усміхався, коли знайомі говорили, що з його боку було б розумніше готуватися боронити рідну домівку, замість безперестанку бавитися з дітьми, ніби й сам геть здитинів. Це ж Пале, полонина Романія[24], дикий край, і люди дикуваті. З них станеться розпочати війну, та вони ще й трохи в тім’я биті, тож вірять, що одного ранку усташі можуть зійти на Романію. Усташі й муджахедини. Ну з першими зрозуміло, а де ви других взяли? Так підсміювався Вєролюб Бакрач і штовхав свого візочка у напрямку «Панорами», аж доки одного дня до нього підійшов такий собі Кошта Брчкалович, гімназійний учитель фізики, і сказав: «Браво, Любо, наших ріжуть по Славонії, а ти усташат колишеш посеред Пале!». Пітьма застелила йому очі, і якби міг відпустити візочка, то би голими руками задушив того чоловіка. А так тільки вилаяв його мертвого батька і тих, хто його таким зробив.

Та якби не було Кошти Брчкаловича, хтозна, чи згадав би він узагалі, що Дівна вийшла заміж за хорвата. Ґоран був уроджений заґребчанин, це було чути і з його вимови, та оскільки тесть ніколи про це не думав, то й зятю не спадало на думку втікати з Пале. Він працював у муніципалітеті, по суботах грав із друзями в футбол, рубав дрова на зиму і восени ходив по гриби. А вже про доїння овець і про те, коли пора робити сир, він знав більше за тих, що ніколи й носа не висунули зі своєї Вовчої Луки. У всьому його Ґоран уже був палянином і сербом. За винятком того, що взагалі не був ні палянином, ні сербом.

Першого весняного дня Вєролюб Бакрач сидів перед своїм будинком, посадивши Ірис на ліве, а Невена на праве коліно. Ґоран задовго налаштовував об’єктив, малеча сповзала з колін, дід ловив їх в обійми і садовив на місце, дівчинка сміялася, а хлопчик супився. «Давай уже, майстре, цілишся, наче снайпер у Кеннеді. Я міг би вже до Далласа доїхати за той час, що ти лаштуєшся», — сердився тесть на зятя. Але в того ніяк не виходило. Вчора він був у Сараєві й купив фотоапарат, перший у своєму житті, і не був упевнений, на чому слід сфокусуватися — на Бакричевому обличчі чи на верхньому ґудзику його сорочки. Якщо сфокусуватися на обличчі, діти будуть розмиті, — то, можливо, варто було б зловити ґудзика, і тоді всі три обличчя матимуть однакову середню різкість.

Так думав Ґоран і крутив об’єктив, аж доки Ірис набридло сміятися і вона розплакалася саме так, як плачуть діти, коли батьки вперше хочуть їх сфотографувати. Той плач триває довго, і з якихось причин його ніколи не увічнюють на фото. Так сталося й того дня, коли Вєролюб Бакрач захотів зробити знімок з онуками, яким розпочав би альбом свого нового життя, а натомість мусив повернутися у старе.

[17] Теспіх (від араб, tasbîh — молитва) — мусульманська молитовна вервиця, відома також як місбаха. Повний теспіх має 99 зерен — за кількістю імен Аллага, малий — 33.

[18] 25 червня 1991 року Словенія проголосила незалежність від Югославії, що стало приводом для десятиденної війни у Словенії між тамтешніми національними військовими формуваннями та Югославською народною армією. 7 липня 1991 року було підписано Бріонську угоду, внаслідок якої ЮНА виводила всі сили зі Словенії, а Словенія брала тримісячний мораторій на вступ у дію своєї декларації про незалежність.

[19] Веленє — місто у центральній Словенії.

[20] Дім квітів — мавзолей Йосипа Броза Тіто в Белграді.

[21] Колашин — місто й фортеця в Чорногорії, де 1858 року відбулася найзначніша в історії країни битва з турками.

[22] Битва за Вуковар 25 серпня — 18 листопада 1991 року була наймасштабнішою та найкривавішою у Хорватській війні. 87-денна облога завершилася поразкою Хорватської нацгвардії та спустошенням міста, проте допомогла Хорватії здобути масштабну міжнародну підтримку. Зі зруйнованою під час битви водонапірною баштою Вуковара, яку збережено в якості символу, часто порівнювали диспетчерську вежу Донецького аеропорту в активній фазі боїв.

[23] Усташі — дослівно — «повстанці», хорватська націоналістична крайньо-права організація, що діяла у 1920–1940 роках, у 1941 році створили фашистську Незалежну Державу Хорватія. Під час югославських воєн 1990-х «усташами» лайливо називали всіх борців за хорватську незалежність. Страдун — головна вулиця в історичному центрі Дубровника, що в 1991–1992 роках перебував в облозі ЮНА.

[24] Пале — містечко за 10 км на схід від Сараєва, центр однойменного муніципалітету. Під час боснійської війни було столицею Республіки Сербської, тут розташовувалися четницький штаб і ставка Радована Караджича. Нині належить до Республіки Сербської у складі Боснії і Герцеговини. Романія — гірський регіон на сході нинішньої Республіки Сербської у БІГ, на південний схід від Пале. У югославському партизанському фольклорі фігурує в пісні «Іде Тіто через Романію».