Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми не знали, що з ним таке, ми палили і вбивали, плавили свинець у казанах для їжі й труїли душі, поки він стояв збоку й мовчав. Не казав нам, чи добре, чи зле чинимо. Згодом я думав, що він мусив нам сказати бодай щось, — мабуть, і Абдулрахману Шишку це спадало на думку, поки він чманів у тому своєму гайку, — пашу ж зненавидять, як пса, усі, хто переживе Україну, але що більше років минатиме, і що ближчим ставатиме день, коли солдати з волі Божої підуть з цього світу, — почнуть миритися з тінню Селіма-паші. Те, що він міг нам сказати, наші вуха однаково не почули б, а наші крихітні мізки нізащо не допетрали б: чому дуже нерозумним є розорювати землю руську швидше, ніж це властиво війні з її природи.

Ось що сказав би нам Селім-паша, якби ми спроможні були йому повірити: старий солдат, нащадок багатого й шанованого ізмірського роду, він не раз критикував тих, що в Стамбулі вигрівали зади на диванах і радили старому султану, в який бік йому краще повертати своє військо. А було це в ті часи, коли ще можна було рушити в якийсь бік, бо імперія трималась на піку сили, хоч і передчувався час занепаду, — тож і годилося відкраяти собі чужих земель, поки ще змога. Селім-паша був надміру гордовитий, кидався на людей, якщо ті посміхались йому й затягувалися димом, трощив кальяни, топтав подушки, хапав за бороди вельможних сановників, лаяв їх в очі, а султанове ім’я вимовляв так, ніби йшлося про останнього ефіопського раба-євнуха, без пошани в голосі й у словах.

Чутки про високу Селімову славу й відвагу, про неперевершену військову майстерність і знання природних та людських сил, за допомогою яких він перемагає у війні, доходили до старого султана майже одночасно зі свідченнями про Селімову непокору та зухвалість, а також про нечуваний брак поваги до начальства і до символів імперії. Очікувалося, що Селіма-пашу відправлять у заслання, принаймні на два-три роки, поки голова йому не охолоне. Але султан цього не зробив. Чи тому, що не хотів зректися воїна в повній силі, найкращого з усіх, що мав, чи тому, що переживав якусь дивну насолоду від Селімової поведінки й постійного приниження тих, хто завжди догоджає султанам найбільше, — того ми ніколи не дізнаємося. Але після того, як одного разу той насмілився самому правителю в очі перечити, і після того, як султан мусив покликати вартових, щоб вивели зухвальця з його покоїв, усі були певні, що Селімові дні вже злічено і що страта — питання кількох днів. І знову нічого! Замість убити його, султан доручив паші вести армію на війну, що її, на його думку, неможливо було виграти. З великими втратами, як людей, так і коней, так і для імперської скарбниці, Селім прийшов переможцем з війни, в яку не вірив. Його зустріли в Стамбулі з найвищими почестями й захопленням, і всі думали, що мудрий султан у такий спосіб купив спокій для його душі. Ніщо так не підкуповує і найтвердішу людину, як велика й небувала слава, та, яку пам’ятають до кінця світу і про яку книжки пишуть. Але Селіма-паші це не стосувалося. Він лишився таким же, яким був досі. Загадковий чоловік у володіннях холоднокровного й жорстокого султана, що жартома рубав голови, щойно запідозрить, що ноги носять власників тих голів так, що коліна їм не тремтять.

Коли ж нарешті старий султан випустив дух, а престол успадкував його безрозсудний син, Селіму-паші вже перевалило за сімдесят. Роки анітрохи не потьмарили його розум і не відібрали сили. Могутній, як бик, він крокував Стамбулом, і супроводжували його легенди, буцім зламався би спис, якби хтось потайки намагався його прохромити, і про те, що жúли на його шиї, кожна грубша за стовбур молодої тополі, зупиняли й найгострішу шаблю, якою його пробували зарубати. Єдиним, хто міг би зазіхнути на життя Селіма-паші, був він сам — у випадку, якби молодий султан прислав йому катул-фірман[7]. Тільки він сам був достатньо сильний, аби затягнути шовкову хустину на шиї так, щоб самому собі перекрити дихання.

То чи зробить молодий султан саме так, чи відправить Селіму-паші катул-фірман раніше, ніж той уперше наважиться йому в очі перечити? Він для цього недостатньо розумний, говорилося в місті. Не знає дурень, хто його голову на плечах носить, шепотілися люди, пригадуючи славетні часи і вже шкодуючи за похмурим сатрапом, якому ніхто й в очі поглянути не смів. Власне, молодий султан безперестанку сміявся, радників поплескував по плечі, наче це були його приятелі за гральним столом. Прогулювався в подвір’ї в товаристві самих лиш красунь, розбестив гарем, або ж перетворив на гарем цілу Високу Порту, а говорили ще, буцім він і чоловіків не цурається. Вони прислуговували йому напівголі, переважно суданські мурини, чиї тіла були обмащені мигдалевою олією, і кожен м’яз у них, прости Господи, випинався так, ніби перса в гаремних красунь, і потьмарював розум кожному, хто до такого не звик. Хто зна, де молодий султан усього цього нахапався, з якої казки народився. Батько відправляв його всюди: і в Дамаск, і в Єрусалим — учитися, і до Відня й Рима — на перемовини, — і хтозна, яких він там звичаїв понабирався.

Крім того, що в перші місяці владарювання він виявив виняткову витривалість у гульні й розпусному житті, аж настільки, що ціла зграя танцівниць живота, спеціально привезених з Бейрута, танцювала для нього безперестанку три ночі й чотири дні, і що з Відня він виписав собі оркестр, який грав дивну нову музику, від якої всі, окрім нього, позасинали й бачили безбожні сни, молодий султан спланував і кілька воєнних походів, серед яких найбільшим, але й найбожевільнішим був оцей, на руську землю. Треба було захопити Київ, дійти до Москви, стати на вершинах Кавказу і таким чином назавжди віддалити східний хрест від воріт ісламу, започаткувавши епоху довгого миру. Такий план був не позбавлений здорового глузду, проте ніхто не міг прийти до тями, коли султан пояснив, як думає його здійснити. Він відправить свого славетного воєначальника з солдатами, набраними серед різного наброду в прикордонних провінціях імперії, серед аґів та беґів, які пустилися берега й збідніли, а тепер потребують самоствердження, серед свіжих потурнаків і тих, кого помилувано після смертного вироку, серед дурнів, гордих тим, що в їхній родині військова наука передається з покоління в покоління, і серед боснійського люду — він завжди достатньо впертий і дурноверхий, щоб у вогонь лізти, підкладати голови під колеса, коли вози застрягають в багнюці, і щось доводити цілому світові, навіть коли ніхто на нього не дивиться.

Упродовж шести місяців збиралося таке військо, а Селім-паша без жодного слова докору і без прощання став на чолі орди й пішов завойовувати землю руську. Вже тоді знав, що не дійде ні до Києва, ні до Москви, навіть Карпат не побачить, бо не це було справжньою метою першої війни молодого султана. Селіма-пашу було засуджено на поразку, розгром та ганьбу в глухій похмурій землі руській, щоб назавжди з народних та придворних історій зникла його воєнна легенда. Десять тисяч людей, які заплатять життями за втілення цього задуму, аж ніяк не завелика ціна. Молодий султан мав намір прибрати все сміття, що накопичилося по закутках імперії за панування його батька.

Чи знали щось про це руси, чи, може, через шпигуна у Стамбулі до них дійшла чутка про оманливі загарбницькі наміри — про те нічого не відомо напевно, але можна припускати, що саме так усе й було. Інакше чому б нам дозволили стоптати пів-України, ріжучи й палячи все нездатне до спротиву, що траплялося нам на шляху, а тоді зустріли посеред болотистих плавнів край ріки, широкої, як море, і за якихось чотири дні перетворили могутню турецьку орду на зневірене стадо, яке навіть не знає, в який бік утікати?

Місце, де поліг славетний Селім-паша, залишилося невідомим. Але ім’я його перестало бути славетним ще до того, як жменька вижилих і з розуму спалих боснійців повернулася додому. Коли найрідніша рідня їх нарешті впізнала, Селіма-паші вже ніхто не пам’ятав, ні в Стамбулі, ні за його межами. Молодий султан справдив свій намір: запам’ятався не завойованими землями і не вдалим правлінням, а тим, що за його часів у Стамбулі слухали віденську музику. Ім’я його згадуватиметься і в найтаємнішій з усіх палацових легенд, у тій, що передавалася поглядами, бо записана була в оці, яке бачило все.

За тією легендою, при дворі колись жив хлопчик на ім’я Шуяб. Його привезли з одного нубійського племені, знаменитого своїм високим зростом, вузькими стегнами і співучістю. У спекотні літні ночі Шуяб великим китайським віялом охолоджував повітря в султановому узголів’ї, а вдень прислуговував гостям, посланцям із християнського світу, шпигунам різної масті й гінцям, що переказували султанові звістки, яких не можна було записувати. Якщо когось треба було отруїти — а треба було багатьох, які забагато знали і яких ні султан, ні той, хто до султана їх присилав, не хотіли бачити серед живих, — тоді Шуяб підносив їм отруєну страву. Він мав такі ясні очі й таку ніжну усмішку, що навіть найобережніша жертва нічого не запідозрила б. Невідомо достеменно, скількох він отак отруїв, невідомо також, скільки було серед них таких, що дивились на нього із захопленням і радо прийняли б отруту з Шуябових рук. Далі легенда стверджує, що султан збирався відпустити його з палацу, коли той дійде п’ятнадцяти літ, і влаштувати на високу посаду. Хлопець переріс свої обов’язки, пора було замінити його іншим, знову з племені з вузькими стегнами, щоб ніколи не зачепився боком за людей, яким прислуговує. Почувши про султанові наміри, Шуяб упав йому до ніг, плакав і благав, щоб світлий господар краще зарубав його власною рукою, але тільки не проганяв од себе. Любов’ю це зветься чи якось інакше, нам невідомо, як невідомо й те, чи дав султан Шуябові привід так осліпнути серцем; але легенда стверджує, ніби султан сказав хлопцеві, що є тільки одна посада в палаці, яка йому з ласки правителя може бути надана. Якщо погодиться на неї — бачитиме султана майже щодня до кінця життя. А якщо не пристане, що для нього, безумовно, буде краще й розумніше, — не побачить більше ніколи. Він може стати рабом, охоронцем гарему і прислужником, але в такому випадку його спершу муситимуть каструвати. Султан був ошелешений тим, що обрав Шуяб, але звелів найкращим стамбульським лікарям якомога безболісніше позбавити закоханого юнака його чоловічої сили. Так Шуяб назавжди залишився поруч із тим, кого настільки любив.

Легенда, мабуть, неправдива, але й такою вона найкраще окреслює постать людини, здатної розпочати оманливу війну, пожертвувати в ній життями десяти тисяч боснійців і подібних до них, аби тільки знищити Селіма-пашу. Серед тих тисяч був і я, але й Абдулрахман Шишко, який в нашій історії досі посеред ночі, сповненої місячного сяйва, намагається зібрати докупи рештки відваги, щоб перебігти з одного дубового гайка до іншого. У мить, коли він майже зважився і ледве не скочив та не побіг, у мить, коли невимовний страх дедалі наростав, а серце гупало, мов копита арабських скакунів, щось зашаруділо в ліщиновому кущі. Одразу ж після цього пролунало довге «Шшшшшшшшшш», якого ніхто, крім людини, у цьому світі не здатний видати. «Борони мене Аллаг!» — вигукнув Шишко й вихопив шаблю. Якщо відповість, то це наш, а якщо не відповість — то привид. Відповіді не було, і тоді Шишко стрибнув на кущ і з воланнями замахав шаблею. Рубав довго, не дивлячись перед собою, міцно заплющувався й сподівався, що все це зникне, а наступної миті він прокинеться вдома, рубав — і нічого, крім себе, не бачив і не відчував.

Коли ж нарешті він заспокоївся і розплющив очі — побачив закривавлену шаблю, кров була в нього на сорочці, відчув її і на язику, коли облизав губи. Щоб не дивитися, кого вбив, Адбулрахман Шишко побіг на галявину. За п’ять хвилин по тому він уже сховався в наступному гайку і продовжив бігти далі, тікаючи від чогось, що здавалось йому страшнішим від найгіршого страху. Те щось було не страхом, а думкою, що він убив, а кого — не знає. Мав би він достатньо розуму — напевне зазирнув би у кущ, але тепер, коли йому в голові шугали припущення, кого у своєму шаленстві міг зарубати, він був уже далеко, міг тільки знов і знов гортати свій список. Убив, можливо, чоловіка, який багато днів ховався в гаю і нічого лихого не мав на думці, тільки хотів урятуватися. Дивився на нього з куща і, поки Шишко стояв до нього спиною, міг вискочити й задушити. Але знав, чому не зробив цього. Може бути й таке, що убив якусь дитину, сироту, в якої вже загинули батько й мати. Або ж убив жінку. Чи жінку з немовлям. Може, воно заплакало, а мати вимовила оте «Шшшшшшшшшшш», як зробила би кожна мати на цьому світі, і тоді він їх зарубав.

Та найгірше було те, що Абдулрахман Шишко зарубав і чоловіка, який не хотів його вбивати, і двох дітей, хлопчика й дівчинку, і матір з немовлям, і всіх тих, хто йому на думку навіть не спав. Тільки тому, що не зазирнув у ліщину.

Було пізнє літо, коли він повернувся додому. Війна, на яку його відправили, була давно програна й забута, а Сараєво як Сараєво — дрімало собі в долині. Ґазди мружилися на сонці, сидячи перед своїми крамницями, оповісники били в тулумбаси, носії вантажів лаялися, дітлахи ганяли околицею, а Латінлук[8] усміхався. Абдулрахман стояв посеред Атмейдана[9] і не знав, у який бік іти. Сам собі здавався найнещаснішою людиною в світі. Шкодував, що залишився живий, і боявся кари, яка спіткає його, щойно він випустить дух. Поміж двох світів, оцим дочасним і отим вічним, він обирав як між двох жахіть і двох пекл. Те, що котрийсь світ гірший, не дає людині ані втіхи, ні бажання жити у менш страшному із двох.

Якби він знав про мене й мою долю, йому було б легше того дня на Атмейдані. Але таких речей ми знати не можемо і сердитися через це також не повинні.

Уже наступного дня йому пощастило. Він проходив повз майстерню ґазди Кемаля Курта, того самого цирульника, від якого втік, плюнувши йому в очі, бо ґазда дав йому ляпаса, коли він порізав клієнта бритвою. Але замість того, щоб запам’ятати це і зачаїти зло на все життя, старий покликав його до себе і сказав: «Ось, тепер ти був там, де був, робив те, що робив, бачив те, чого краще було б не бачити, тож, гадаю, порозумнішав». І взяв його на те саме місце, куди він п’ятнадцять років тому став підмайстром цирульника, злидота з Голобрдиці, якій Бог дав надміру зарозумілості, але обмаль розуму. Тим-то в якусь мить і подумав, що йому судилося бути великим воїном і що додому він повернеться героєм-ґазією[10].

Ех, дурна молодість, думала полетіти, поки їй на душу каменя не поклали.

Невдовзі Абдулрахман Шишко збагнув, навіщо той камінь і чому він мусив пережити те, що пережив. Якби тієї ночі в дубовому гайку він не вбив — міг би назавжди залишитися собою колишнім. А так він робив свою роботу, потроху лагодив хатину на Голобрдиці і на другий рік одружився з Хаджирою, гарною дівчиною, сиротою, як і він. Її тато не повернувся з тієї ж війни, з якої Шишко прийшов, а мати померла від туги. Чи від якоїсь іншої хвороби, імені якої люди не знають, тому й називають її тугою. Окрім кохання, з Хаджирою його пов’язувала та війна. Могли говорити про неї, могли й мовчати. А це гарно — мати когось, із ким можна мовчати про одне й те ж.

За десять років Хаджира народила йому сімох дочок. Коли завагітніла увосьме, Абдулрахман Шишко був упевнений, що в нього народиться син. Так для нього розташувалися цифри, в таку склалися віру. Він матиме сімох дівчат і одного хлопця. Для когось це було б нещастям, бо ж як повіддаєш заміж стільки жіноцтва, але він тим не переймався. Дочки знайдуть кожна свою долю, а син виправить усе, що батько зіпсував у своєму житті.

Поки Хаджира носила восьму дитину, Шишко дотримувався правила, яке вигадав сам і яке не мало ґрунту в жодному з відомих йому вірувань. Щоразу, як думав про війну, читав подумки одну молитву. Тому в ті місяці був мовчазний. Не міг одночасно розмовляти з клієнтами й молитися Богові, тому просто мовчки стриг волосся та бороди, а сам увесь час промовляв Господнє ім’я. Ти або тримаєш солов’я під язиком, або сам перед собою у чомусь дуже завинив, казав йому Ісмет Тефтедарія, один із тих, що повернулися з війни, а Шишко тільки знизував плечима і всміхався, не розтискаючи губ, ніби й справді боявся, що з його рота втече соловей.

Коли Хаджира народила, дарма він сидів похнюплений за столом, на якому лежала дитина, й чекав, що у неї між ногами щось з’явиться. Нуль влігся на нуль, і так утворилася вісімка. Дівчинці він дав ім’я Йилдуза, на честь однієї з тисячі зірок тієї ночі, над Україною. Кожна з них бачила, яким великим був тоді його страх і що він з того страху вчинив. Якщо вже в нього не народився син, хай принаймні в цьому імені зберігається його страх.

Можливо, Абдулрахман Шишко дав би доньці якесь звичайніше ім’я, не пов’язане з ним, якби йому могло спасти на думку, що я не мав ні сина, ні доньки, і жінки я також не мав. Не те що своєї, а й такої, котра з власної волі під мене лягла б.

Йилдуза була не схожа на сестер. Сильніша й кремезніша за них, тверда, як звучання її імені, вона жодного разу не заплакала, коли мати щосуботи перед сном шмагала їх. Наказувала їм скинути штани, а тоді перехилитися через лаву, всім: від найстаршої до Йилдузи, — і кожна отримувала вербовою лозиною стільки ударів, скільки разів згрішила від минулої суботи. То був спосіб тримати вісьмох дівчат у покорі, бо якби мати карала їх упродовж тижня, не лишилося б часу ні на що інше. А отак Хаджира суботніми вечорами згнічувала серце і виховувала дітей. Сестри починали скімлити ще до того, як діставали перший удар, а Йилдуза мовчала, не ворушилась і не подавала голосу навіть після того, як лозина опускалася на неї вдесяте. Не розуміла, чому сестри плачуть, поки мати їх б’є, і чому та, яка найбільше нагрішила, а відтак найбільше й дістала, два дні не може сидіти. Поки була ще зовсім мала, думала собі, що сенс покарання полягає у спотворенні, у негарних червоних смугах, що лишаються нижче спини, а наступного дня перетворюються у ще потворніші фіолетові сліди, але згодом зрозуміла, що тут є іще щось. Йилдуза не знала, що саме, але й була достатньо обережною, щоб не питати.

Аллаг не обдарував її єдиним даром, якого кожна людина і кожне живе створіння радо зреклись би: здатністю відчувати біль.

Тривалий час це було Йилдузиною таємницею, поки одного разу не почало перекипати молоко, а вона голіруч не вхопила горщика і не перенесла його на стіл. Батько дивився на неї, роззявивши рота, а потім довго лікував їй опіки бальзамом із трав з полонини Романія. Ні про що її не запитував, і вона сама теж не сказала йому нічого, але з того дня заборонив матері шмагати Йилдузу разом із сестрами. Якщо вона чимось завинить, хай мати скаже про це йому, а він учинить так, як батьки вчиняють у такому випадку з синами. Коли Хаджира запротестувала, він купив на базарі срібну голку завдовжки два дюйми, таку, як використовують дервіші, коли вчиняють зікр[11]. Йилдуза тією голкою проколола собі щоки. Можу і язика, сказала після цього, можу все, що скажеш. Після того мати вже більше жодного разу не вдарила її.

Зразу після дванадцяти років дівчатка стають жінками, і надходить час, коли їм треба покриватися, бо ж сором і гріх, якщо на них дивляться чоловічі очі. Сестри вже ходили в хустках і туркотіли з хлопцями, коли ніхто їх не бачив, аж тут надійшла і Йилдузина черга. «Хочеш бути як вони?» — запитав Абдулрахман Шишко свою восьму дочку, але вона його не зрозуміла. «А як же інакше, коли не як вони?» — «А так, що ніхто й ніколи не дізнається, що ти жінка, ти ніколи не вийдеш заміж, ніколи не задивлятимешся на хлопця і житимеш так, як живуть чоловіки».

Більше за все на світі хотів, щоб Йилдуза погодилась, але боявся їй наказувати. Не так Бога боявся, як власної дитини. Якщо зробить її нещасною, це буде найбільше лихо з усіх лих, які батько здатен заподіяти.

Але Йилдузі сподобалася перспектива відрізнятися від сестер і до таємниці, яку носила в собі, додати ще одну, цього разу більшу та спокусливішу. Вона дивитиметься на людей таких, якими вони є, а її всі бачитимуть такою, якою вона не є насправді.

Мати плакала, наче в неї помирала дитина, батько ж сказав: відсьогодні ти вже не Йилдуза, а Йилдуз, — тоді взяв ножиці й бритву і підстриг її як хлопця. На неї вдягли суконні шальвари й сорочку і так випустили з дому. Сусідам на початку було трохи дивно, звідки це в цирульника Шишка раптом узявся син, але той подив тривав недовго. У голодні й жорстокі часи, — а такими є всякий час, коли довго нема війни, тож влада надумує, що вороги її серед народу, — люди припиняють перейматися чужими справами, і, замість видивлятися, з чого б це ще подивуватись, шукають звичайного і повсякденного. Живеш собі й нікого ні в чому не підозрюєш у надії, що й інші тебе не запідозрять.

Йилдуза, яку надалі годилося б називати Йилдузом, цілковито вжилась у свою нову роль. Ходила по-чоловічому, голос у неї погрубшав, тому батько невдовзі віддав її до кравця Саліха Прци навчатися ремесла. Воно давалося їй добре, не бракувало сили рукам і вправності пальцям, і вийшов би з неї добрий кравчик, якби світ знову не перевернувся догори дриґом. На північних кордонах імперії громадилися руські війська, ходили чутки, що в москаля закрутилося в голові од ладану, от він і намірився зі Стамбула зробити Константинополь. Хай скільки сараєвці поняття про ці справи не мали, і хай які насмішки викликали ці вісті в Стамбулі, в обох містах здогадувалися, що надходять часи війни. Одні знову розважатимуться, а інші знову гинутимуть заради їхньої слави.

[7] Катул-фірман (з араб., перс.) — султанський указ про смертний вирок і страту.

[8] Латінлук — квартал у Сараєві на лівому березі ріки Міляцки, де компактно селилися католики — «латиняни», — переважно заїжджі торговці з Дубровника.

[9] Атмейдан — історичний майдан у центрі Сараєва, неподалік від католицького кварталу. Одразу по заснуванні міста був місцем страт, з XV ст. — кінська торговиця та іподром, звідси й назва площі. Нині — парк.

[10] Ґазія (від араб, ghāzī) — «захисник ісламу», у ранній період османської історії — доброволець, що нападав на зéмлі «невірних», зокрема візантійські околиці в Анатолії. Пізніше і в ширшому сенсі — вільний вершник, який прославив себе військовою звитягою на благо імперії та захист ісламу. Ґазі являли собою автономну військову касту і окремий прошарок суспільства в Османській імперії.

[11] Зікр (з араб. — «спомин») — медитативна практика ісламських містиків-суфіїв, що полягає в багаторазовому ритмізованому повторенні молитовної формули з іменем Бога, часто в супроводі музичних інструментів. Декотрі дервішські ордени супроводжують молитву унікальними масовими діями — одним із прикладів є «сема», знамените кружляння мевлевійських дервішів. Раніше піковим моментом церемонії також ставало масове проколювання щоки голкою завтовшки до кількох сантиметрів і до півметра завдовжки. Здатність подолати біль у релігійному екстазі вважалася особливою честю для дервіша.