Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розпрощавшись із братом, Софія рушила вулицею Петра Скарги додому.

З Лічниці до її дому – п’ять хвилин ходу, але Софія звернула на доріжку, яка вела через густі «плантації» дерев і кущів, чередованих із травниками,[66] повз кляштор Сакре-Кер.

Спогади, які нахлинули після розмови з Геником, потребували трохи часу і дещицю безцільного блукання, щоби знову заховатися в куточках її душі…

Звук поцілунків та пристрасні стогони з-за найближчого дерева повернули Софію на землю. Вона пришвидшила крок, а сполохана пара кинулася навтьоки.

Десь поруч захрипів кінь, і цокіт копит та скрип візка ознаменували дострокове завершення потаємної рантки.[67]

Софія посміхнулася, вийшла до кам’яниці, схожої на корабель, і, минаючи її головну браму, помітила, як за нею зникає жіночий силует.

Пройшовши далі до бічної брами в чиншовій частині кам’яниці, Софія ввійшла до під’їзду. Крізь вітражі над сходами пробивалося примарне вечорове світло, роблячи вузькі з крутими закрутами кам’яні сходи дорогою в потойбіччя. Світловий скляний ліхтар на даху, призначений для освітлення сходового маршу, знову не працював.

Війнув протяг, Софія взялася за коване поруччя, і в ту ж секунду хтось учепився їй ззаду у волосся з криком:

– Чого за мнов шпигуєш, римундо?![68] Шпигуй за своїм чоловіком, чи думаєш, жи він там нікого не грає, поки ти тут?!

Софія, не пам’ятаючи себе від несподіванки та болю, вхопилася за пальці, які тягнули її волосся, хриплий голос кричав і кричав щось їй над вухом, чіпкі руки трясли її, аж в очах зарябіло… і раптом все припинилося.

Вона отямилась на сходах, притуленою до стіни, якийсь чоловік бігав довкола, кроплячи її водою – хоч не святою? – потім її взяли попідруки й повели на другий поверх до винайнятої Вацлавом оселі – чому ти не зі мною, тюльпане? – де покоївка з дітьми вже чекали на неї.

Дванадцятилітня Єва дивилася на все це неподобство переляканими очиськами, а на два роки старший Дзідзі мужньо взяв на себе обов’язки глави сім’ї, пропонуючи мамі склянку води, а сестрі – йти грати гами, доки вчителька музики не назвала її нездарою.

Софія нагадала собі, що вона лікар, скомандувала синові забрати сестру до дитячої, чоловікові, який тупцював біля входу, вказала на фотель навпроти себе, а сама з допомогою хатньої робітниці дійшла до лазнички, там вони разом привели трохи в порядок її геть знищену зачіску і промили подряпини на шиї, і вона вийшла до гостя вже самостійно, відправивши Ядзю до дітей.

Гість зірвався з місця, притуливши долоню до грудей, і в його блакитних очах майнула гіркота, яку він проте швидко заховав.

– Пані Софіє…

– Перепрошую, Модесте, що змусила вас чекати.

– Це ви прийміть мої найщиріші вибачення. Михайлина… у неї бувають… нервові зриви, ви ж знаєте. Якщо ви вирішите закликати поліцію, я прийму це, як належить. Ця історія, здається, ніколи не закінчиться…

– Прошу сідати, Модесте.

Художник сів, звісивши світловолосу голову і час від часу нервово посмикуючи свої пшеничні вуса над гладко виголеним підборіддям. Частіше бував у роз’їздах, аніж вдома, а коли жив і творив тут, за стіною, у майстерні палацику Стики, там завжди клубочився тютюновий дим.

Видно, бракувало йому зараз люльки.

– Я вас не затримаю. Останні місяці я тільки й чую, що про цю історію…

Він здригнувся, а його погляд потемнів.

– Так сталося, що ми з вами сусіди, і я дозволю собі бути з вами відвертою. Я не піду на поліцію, а взамін очікую, що ви покладете край цій історії.

– Ви теж вважаєте, що я маю викликати його на дуель?

– Боронь Боже!

Він кинув на неї здивований погляд. Був на років десять молодшим за неї із прекрасною європейською освітою, але всі львівські пліткарі та пліткарки були певні, що то старий дідуган, який розмальовує церкви десь по селах, кинувши молоду дружину напризволяще, і коли на горизонті з’явився молодий перспективний красень-художник, не дивно, що юні серця запалали пристрастю, і ніц з тим не поробиш… Михайлина справді була молодшою за чоловіка років на дванадцять, вони зайняли помешкання з майстернею років два тому, і від з’ясовувань стосунків поміж ними палацик Стики не раз здригався від цоколя до даху.

– Модесте, ви маєте зробити все, щоб ці розмови припинилися, але в жодному разі не давати поживи для нових пліток. Кому ви довіряєте?

– Нікому, – буркнув Модест.

– Подумайте. Це має бути особа поважна і шанована, до слів якої прислухаються люди. До слів якої прислухався б ваш… суперник і зник з вашого життя.

Модест зірвався на рівні ноги. На щоках заходили жовна.

[66] Травник – газон.

[67] Рантка – побачення, зустріч.

[68] Римунда – зла, сварлива жінка.