Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

24 лютого 1926 року

Ранок поволі переходить у такий само сірий мрячний день. А вона досі лежить у своєму ліжку, байдикує. Ліньки поворухнутися, не те щоби встати.

Ще трохи поніжиться і приведе себе у порядок. А раптом хтось прийде на прийом, а пані доктор – у нічній сорочці!

Ніхто вже не прийде…

Софія покліпала очима, проганяючи жовту мряку з-перед очей.

Юліан Кобилянський смутно всміхнувся до неї з глибин її пам’яті.

Чоловіки… Довкола неї завжди були освічені, розумні й талановиті. Інших вона напевно просто не помічала.

Юліан помер недавно у Чернівцях, залишивши по собі укладені українсько-німецько-латинські словники і немало написаних підручників для своїх гімназистів, так хотів, щоб вони знали більше… так і не дочекався її…

– Ну от, знаєш, що згадувати! – вигукує молода красива, з вишуканими рисами обличчя і пишною косою дівчина, прочиняючи двері до вітальні й сідаючи там за рояль. – Краще б заграла щось, як ти вмієш!

– Наталю, ти ж обрізала косу, – здивовано дивиться на неї Софія. – І поклала її в домовину до чоловіка, як обітницю, що ніколи більше не вийдеш заміж!

– А навіщо? Навіщо українська жінка так прагне заміж, скажи мені, Зосю? Щоб було кому її утримувати, так? А чому б українській жінці самій не заробити собі на прожиття? Щоб вона ні від кого не залежала, щоб поважала себе, щоб відчувала, що не додатком до чоловіка її створено, а окремішньою, наділеною розумом і талантами особою!

Як гадаєш, чому я приїхала до Львова тоді, наприкінці століття?

– Тобі подобався Львів, як і мені?

– Бо я думала, що тут зможу друкувати в повну силу, а галичанки… вони мене не підтримали, тутешні жінки якісь байдужі, індиферентні, не всі, але більшість… У Львові сприймають жіночий рух як носіння чоловічого одягу, куріння цигарок, розмови низьким голосом і написання творів під чоловічими псевдонімами.

А я бажаю усім серцем, щоб жінка, залишаючись жінкою, могла вчитись, працювати, жити нарівні з чоловіками.

– Треба, щоб вона внутрішньо пробудилась, відчула власну гідність… – озвучила Софія висновок, до якого вони дійшли з Наталею ще тоді, наприкінці століття… століття, в якому залишилися її мама, її юність, шаленство її мрій!

Усе, про що вона мріяла, ніби й збулося, але чому ж тоді вона нині хвора й самотня?…

– Так! – тріпнула косою Наталя. – І я дякую Богові, що мені пощастило познайомитися з Ольгою, з Лесею і ще з багатьма-багатьма неймовірними жінками! А тобі, сестро, особливо дякую за все! Уявляю, як тобі було тут важко в останні роки: усі ці пересуди, перешіптування, косі погляди…

– Можливо, ти занадто сувора до них. Просто тут сильне патріархальне суспільство і ще не прийшов час змін.

– Звісно, – Наталя закрила кришку рояля. – Коли визволяли з кріпацтва, теж не всі раділи…

Рояль озвався низьким гулом і… дівчини не стало. Софія пробує пригадати, коли ж не стало Наталії Кобринської, у дівоцтві – Озаркевич, і не може.

Холод заважає.

Вона натягує на себе перину і пробує повернутися на бік.

Біль у животі тут же нагадує про себе.

– Мамо?…

Її чола торкається тихий поцілунок, і жінка, так схожа на неї, гладить їй волосся. Від того стає тихо і тепло на душі, навіть холод на хвилю відступає…

– Я вас так давно не бачила, мамо…

– Я з тобою, моя люба Зосю, я завжди з тобою…

За вікном чути веселі голоси, напевно повернувся Олекса, дім наповнився його учнями і дитячим сміхом.

Софія здригається. Біля вікна стоїть її Єва.