Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Красива, юна, музично обдарована, із чудовим голосом, могла стати першою українкою-архітекторкою, а не стала…

– Як ти могла накласти на себе руки, доню?… Чому?… Невже через нас із батьком?… Чи, може, з тобою теж трапилося це нещастя, яке називають коханням? – хоче спитати у неї, а не може, усе тіло скував холод, на чолі виступає холодний піт, а вона навіть не може його витерти. Сили бракне… Єва стоїть у промінні зимового сонця, і неможливо в цьому сяйві роздивитися її обличчя, і хочеться притулити її до себе й нікуди не відпускати.

Раптом донька повертається до неї і каже:

– Все минає, мамо…

І розчиняється в сутінковому мареві…

…Холод уже не дошкуляє. У вухах звучить Місячна соната, і, наче дослухавшись до неї, за вікном опускається ніч.

А може, то темніє їй в очах?…

Так хочеться ще раз побачити милих серцю людей, вдихнути повітря гір, пройтися стежками своєї юності… ще раз…

Все минає, мамо, все минає…

Невже, як той сніг, проминемо і ми?…

…На розі вулиць Зам’янковського і Міцкевича зупинилося таксі. З автомобіля висів високий пан у добротному драповому пальті й капелюсі, в круглих окулярах у черепаховій оправі, з густою кучерявою борідкою і вусами.

Ввійшовши до будинку з бічного входу, він піднявся на другий поверх, звично постукав у двері і почекав. За хвилину постукав ще раз. Тоді поспіхом дістав ключі, відчинив двері й забіг досередини.

…Коли він привіз її до українського шпиталю, вона ніяк не хотіла відпускати його руки і тільки шепотіла: «Дзідзі… мій милий Дзідзі…»

Шкіра на її обличчі страшно осунулась і посіріла, риси лиця загострились, але в очах ще жевріло світло, яке він звик бачити й відчувати поруч своєї мами завжди – і в горі, і в радості.

Юрій Морачевський, суддя Львівського окружного суду, доктор права, мистецтвой літературознавець, римо-католик, який завжди й усюди вважав себе українцем, художник-аматор і музикант-любитель плакав над тілом своєї мами, Софії Окуневської, і не було у світі сили, яка могла б поменшити його печаль…

Лікар хірургічного відділення тільки розвів руками. Занадто пізно привезли, розрив апендикса, перитоніт.

Занадто пізно…

За вікном почав падати сніг. Лапатий-лапатий…

1934 рік…

– Зосуню! Зосуню, ти де?

Софія нахмурила брівки, глянула в люстерко, яке тримала у руці, а тоді – на портрет, який висів у татовому кабінеті. Пригладила рукою волоссячко і знову критично оцінила себе у дзеркалі.

– Ось ти де! – сплеснула руками мама. – А я ж тебе кличу, кличу, фотограф не буде нас чекати вічно!

– А я гарна? – спитала вона у мами.

– Аякже, моє сонечко, ти дуже гарна!

– Така, як ви, чи така, як бабуся?

Марія Морачевська, у дівоцтві – Кромпець, поглянула на портрет, що висів на стіні.

Молода дівчина з туго зачесаним на рівний проділ волоссям і хвилястою гривкою, з красивими очима і поглядом удалину…

Софія Окуневська, матір її чоловіка, з якою вона так мало спілкувалася за її життя, хоча вчилася у школі Олекси Новаківського, часто бувала в палацику Стики, де й познайомилася з Юрком. Але перед його мамою ніяковіла, її твердий погляд і влучні фрази говорили про сильний характер і гострий розум, а те, що нерви її були зрушені – не дивно. У Львові пліткували різне про неї і про Юркового батька, але вона не слухала тих пліток, а її Юрко жодним лихим словом ніколи не обмовився про них.

– Ти трохи схожа на нас усіх.

– А дідо Вацлав жалкує, що її з нами немає? Він такий одинокий…