Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Моїх.

– Я так і знав. Далі практикуєш своє зелолічництво?

– І не тільки.

– А… як Дзідзі?

– Не вельми файно…

– Може, я куплю йому скрипку, ти ж хотіла, Гварнері чи… чи самого Страдіварі?…

– Не треба.

Розмови не вийшло. Розпрощалися й пішли кожен у своєму керунку.

Софія сіла на трамвай, вийшла на Городоцькій з допомогою люб’язного юнака, який стривожено запитав, куди її допровадити, різко висмикнула свою руку з його і швидко пішла, майже побігла до свого дому. Важко дихаючи, дісталася свого поверху, влетіла в хату, здерла з голови капелюшок і припала всім тілом до великого портрета в позолоченій рамі на стіні.

І застогнала-завила не своїм голосом…

До війни все ще якось трималося купи. Мали кожен свою практику, займалися наукою, підростали діти, намагалася з ними не розставатися, а раптом хтось із них прокинеться серед ночі і захоче її поцілувати, а її не буде? Сама вчила їх усьому, чому знала, а також наймала найкращих учителів. Юрко жодного дня не був у школі, але без особливих труднощів вивчив удома з десяток мов, мало не з колиски навчився читати. Перейняв у неї манеру гри та її розуміння музики, впевнена, що багато чого досягне у житті. Єва була інакша. Гонорова постава, величезні очі, волос ся барви темного золота. Дуже делікатна, тонка натура, кохалася в камені, любила старі будівлі, бруківку, дух міста.

Не розуміла мами, яка не могла жити без природи, без лісу і річки, без своїх рослинок.

А потім…

Дізналася про табір українських виселенців у Гмінді[70] й добровільно поїхала надавати землякам медичну допомогу. Не могла залишатися осторонь, коли люди жили в бараках, діти і старики гинули від хворіб і недоїдання, а жінки самотужки старалися налагодити там бодай якесь духовне життя і побут.

Вацлав у цей час був по другий бік фронту: працював гарнізонним лікарем у Лінці. Ставши раптом великим патріотом Другої Речі Посполитої.

Не було вже необхідності грати модну колись роль українофіла й поціновувача української культури. Навпаки, після наступу Польщі на терени Західної України мати стосунки з українцями, дружину і друзів українців було шкідливо й небезпечно, можна було втратити право викладання у вищій школі і можливість розвивати власну наукову кар’єру… Захопився Ніцше, твердив про творчу силу зла, про те, що особу, яка не здатна боротися із середовищем, треба скерувати до загибелі. Ще про щось таке ж надлюдське і без сумління говорив…

До війни вона все ще на щось сподівалася.

Аж поки до неї не дійшли брудні чутки про коханку, якої він навіть не приховував, про те, що він намагається очорнити її в очах дітей, чиїми інтересами вона жила.

За кілька місяців до початку війни Вацлав пішов з дому. Марія Гвоздіцька… Ким вона стала для нього? Польська художниця – не українка, Боже збав, – кров з крові аристократка, возила його в Альпи, малювала з нього портрети…

Забрала його в неї… А може, то він хтів бути забраним?

А вона не тримала.

Завжди довіряла йому, не прив’язувала путами до хати, не допитувалась, де він бував і що робив поза хатою, дозволяла йому жити своїм життям лікаря і науковця, а він… Кажуть, війна міняє все і всіх. А може, війна тільки показує людей такими, якими вони є насправді, коли лоск сходить з них, як тала вода, коли нема вже причин прикидатися і невигідно грати ролі, їм непритаманні?…

…Вдарила по клавішах.

Лише музика їй зосталася нині, тільки музика і великий портрет її Єви на стіні – у рожевому, з відвертим, викличним поглядом, мальований незадовго до її смерті…

Дев’ята симфонія гриміла в її квартирі, рвалася на вулицю, збурювала палацик Стики до фундаменту, до коминів на даху!

Єви не стало взимку, на самісіньке Різдво… У Львові раптово пішов тоді сніг, такий лапатий-лапатий, пам’ятає той день до найменших подробиць. Ніщо не бралося до рук, усе йшло не так, і святкова літургія збурювала в душі незрозумілі почування…

Дзідзі поїхав того дня у відрядження і залишив Єву у їхній квартирі в Цюріху, де мешкали тоді удвох. Саму. Винуватить себе страшенно, і їх із Вацлавом винуватить, жодного разу після цього не назвав їх татом і мамою…

Так само її тато винуватив колись Бога, що Той не зцілив його дружини. Зрікся сану й подався в лікарі. А може, то Бог покерував ним таким способом? Шляхи бо Господні ще ніким не були звідані…

От і Вацлав усюди ходить з прахом доньки у своєму великому саквояжі.

А кого має звинувачувати вона?… І чи стане їй після цього легше?

[70] Гмінда – місто, центр округу землі Нижня Австрія, там функціонував табір для українців-галичан.