Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Він покинув університет.

– Через мене? Ні, дорога моя, він сам казав, що з тією медициною вийшло… як то він казав?…

– …«діло без пуття».

– От-от. Я – меценат, моя дорога, і за свою працю не маю жодної сатисфакції! Ні, брешу, Василь за це вчить мене ваших пісень.

– Ти – колекціонер, любий. Хочеш, щоб довкола тебе оберталися талановиті люди, прив’язуєш їх до себе і плетеш із них собі мотузки.

– Ну що ти таке кажеш? – Вацлав відкидає рушник, сідає і бере її лице в долоні. – Ти перепрацювалася. Захистити докторську, а між тим народити двох дітей – це могла здійснити тільки ти, – він усміхається і повільно проводить рукою по її щоці, по чолу, по вустах… – Як там у ваших газетах писали: «Це перший доктор з-поміж українського жіноцтва, а навіть це перший доктор-жінка в бувшій Австрії. Під цим оглядом випередила вона жінокпольок і жінок інших народів Австрії». А Стефаник які мені вчора оди тобі співав! Що ти випростала йому хребет, навчила любити русинів і правду в собі… Дивись, – покивав він пальцем, – я подумаю, що наш новеліст закохався у тебе, моя дорога Софі. Але я його розумію, як можна в тебе не закохатися? Все, вирішено: до біса той Краків, збираємося і їдемо до Карлсбадену! Курорт нам не завадить, ще й практику там із тобою розпочнемо…

– Я б хотіла до Львова…

– І до Львова ще встигнемо.

І він цілує її. І в цю мить вона чує, як у помешканні прокидаються діти.

1910 рік…

Софія натягує довгі замшеві рукавички до ліктів, поправляє бузковий капелюшок, поля якого загнуті донизу і затіняють лице, а колір відповідає кольору клітинок, манжет і комірця її оксамитового костюма, бере свій ридикюль-муфту і всміхається, побачивши, що до почекальні заходить директор Народної Лічниці, чоловік імпозантний, із невеликим черевцем і сивиною у волоссі, поважний і шанований у Львові та за його межами доктор усіх лікарських наук. Вбраний у темно-сіру візитку, смугасті штани на кант, білий кабат і білосніжну сорочку з високим комірцем та темною краваткою, пан директор кладе свого циліндра на психу,[65] неспішно наближається до неї, мрійливо підкручує свого вуса…

– Ви сьогодні неперевершені, Софіє Атанасієвно.

– Ви теж, Євгене Івановичу.

– Йдете відпочивати?

– Йду, з вашого дозволу, важкий видався день…

– Може, вас провести, Софіє Атанасієвно? Наскільки мені відомо, чоловік ваш у Карлсбадені на курорті відпочиває, чом би й нам не дозволити собі трохи того віддиху?

Софія чинно зітхає, розглядається по боках і… легенько стукає його ридикюлем по плечу.

– Генцьо, а якщо нас хтось почує? Ти уявляєш, які будуть наслідки? Весь Львів пліткуватиме, що пан директор Лічниці, якою опікується сам митрополит, заграє зі своєю кузиною? Ніхто ж не знає, що в тебе просто встрентний характер…

– А думаєш – не пліткують? Про тебе, про мене, про кожного, хто бодай чогось досяг у житті. Я взагалі дивуюсь, як львівські ґаздині ще не кидають тобі під ноги розжарене вугілля. Ще й як пліткують! Як про отих твоїх сусідів. Чомусь нікого не цікавить, що в Галичині смертність дітей і частота вад від пологових травм найвища у Європі! А от історія походеньок молодого красеня-художника до юної дружини його підстаркуватого вчителя – така цікава, що вже рік про неї весь Львів говорить і ще не один рік говоритиме! Чи буде процес сатисфакції гонорової в суді, чи вони просто натовчуть один одному пики? Чи позувала оголеною юна німфа для свого коханця, чи в самій білизні?

Генцьо втомлено прикриває очі долонею.

– Ти зробив неможливе, Генику, ти зумів об’єднати українство Галичини довкола ідеї створення українського шпиталю, – і Софія продекламувала: – «для надання безкоштовної лікарської допомоги вбогим хворим мешканцям Львова та усієї Галичини без різниці віровизнання та національності». У мене на прийомі бувають різні жінки, декому я можу допомогти, декому – ні, але всі в один голос твердять, що якби не цей шпиталь, їм би не було куди податися. А нині ти на всю Галичину оголосив про заснування нашого лікарського товариства, яке буде домагатися утворення Української лікарської палати і видання фахового лікарського часопису нашою мовою. А твоя ідея видати словник української медичної термінології? Я просто зобов’язана долучитися до цієї благородної справи. Ти навіть не уявляєш, яку велику справу робиш!

– Я б нічого не зміг без твоєї підтримки, Софіє Атанасієвно. Недарма наші пацієнти кличуть тебе святою Софією. Дозволь, я проведу тебе, – і він простягає до неї зігнуту в лікті руку.

Софія спирається на неї, і вони виходять із почекальні ординації на сходи, а ними – до виходу.

– Щоб пліткували?

– Щоб заздрили підстаркуватому лікарю, який веде попід руку таку ладну кобіту.

– Ти вже по-львівськи балакаєш… А мені вже сорок п’ять. Господи, як час летить!

– А хто у своїх листах стільки всього писав про Львів, що я хоч-не-хоч, а мусив тут оселитися? І не пасує вам нагадувати мені про мій вік, люба кузино.

– А пам’ятаєш, як?…

– …Як ти ховалася в нашій бібліотеці, а я мусив тебе прикривати перед мамцьою? Звісно, пам’ятаю…

…Вечоріло. Святоюрська гора з митрополичими садами, позолоченими жовтнем, урочисто поглядала на Львів своїм бароковим собором. Давній мурований будинок на її узбіччі, який митрополит офірував Народній Лічниці, дістав нове життя в цьому цілющому, намоленому місці…

[65] Трюмо.