Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– День добрий, дві сестрички Вонзолевські! Вишли-сь те на шпацер обидві? – гукнула до них одна жіночка з бурячками-морквою і сиром та молоком. – Ходіт-но до мене, я вам шось повім!

Потім зауважила жіночку в теплому светрику, що сиділа у напіввідчиненому вікні невисокого першого поверху й вела повільну бесіду з якоюсь зі своїх знайомих, що поверталася з базару, судячи з повних краму торб.

Наче і те місто, але вже не відчувала його, почувалася наче вві сні. Наче повернулась у часи своєї молодості і готова, і знає, що має робити, але не та атмосфера довкола, не той настрій, нікого вже нема, усі пішли у засвіти.

Батьків нема, Нестора Нижанківського нема, давніх друзів… Бонді похований тут, у Стрию, там само, де і вуйцьо. Але не хотілося їхати до них, досить було відвідин могили тата й мами, близьких родичів і гнітючих спогадів про складний час війни…

Востаннє бачилася з Богданом у Лондоні. Тоді вже помер її чоловік, Владислав Андерс. Ця зустріч була такою ніжною, теплою, радісною… Але тієї легкої райдужної аури любові у ній уже не було, лише наче відчутний подих колишньої весни і сонця пролинув поміж ними й розвіявся у повітрі. Вони багато говорили, згадували щасливі, безтурботні роки, друзів. Кос залишився у Союзі і творив далі, хоча і був під пильним оком КДБ. Яблонський емігрував, так само, як і Бонді, як вона. Під час розмови зрозуміла, як сильно страждає він за Україною, як тужить, як думками лише там. І його поволі вбиває те, що не зможе вже ніколи туди повернутися. Приїхав у Канаду, але з України ніколи не виїжджав. Писав і далі пісні, їх виконували різні співвітчизники-емігранти, серед яких і славетна Квітка Цісик. І тут же запропонував Ірені записати кілька пісень. Після цього вона чітко усвідомила й відчула, що поміж ними зосталася лише вона, любов до музики. Музика далі пронизувала їхні серця, і це єднання не зникло, не розвіялося, а й далі звучало і грало мелодію спогадів та легкого суму за усім минулим. За роками, що не забулися, кожен із них привносив свою дещицю пам’яті, сповнених дружнього тепла і втіхи. І здавалося, наче вони тепер живуть у різних світах, кожен на своїй планеті, та гармонійне звучання Всесвіту єднатиме їх назавжди невидимим променем. Та й це минуло. Вони з Богданом попрощалися ще на початку сімдесятих, поставили тоді крапку, записавши кілька пісень у студії Норберта.

Того ж року Богдана не стало. Зрозуміла, що не пережив удруге туги за Україною.

– Пані Ірено, прошу вибачити мені. Може, це буде не вельми тактовно, але ви прожили надзвичайне життя, на мою думку. І чи ви коли-небудь мріяли про таке? – захоплено запитала Зося.

– Ах, Зосю… Мені на долю випали великі випробування. Не знаю, чи взагалі можливо було собі таке уявити. Але я щаслива жінка. Щаслива людина. У моєму житті було велике кохання. Не кожному воно раз випадає, а я мала аж двічі. Перше дало мені себе – Ренату Богданську. І якби не Друга світова війна, заміжжя за Боруцьким, я переконана, що б до кінця свого життя співала б – «Тео-джаз», до якого пішла після «Ябця», мав неабияку популярність у Радянському Союзі. Хоч нас і таврували буржуазною музикою, однак… А згодом певно би викладала, – і враз голосно та переривчасто засміялася, як-то кволо часом можуть зробити старші люди. – Але без свого коханого чоловіка, генерала Андерса, я б не стала Іреною Андерс. Не стала б разом із ним відстоювати права поляків у діаспорі. Бонді таки мав рацію: мусиш тримати зв’язок зі своїм корінням. Пам’ятати, хто ти є. Але обмеження себе лише в чомусь одному не дасть тобі можливості розвиватися, переходити на інший ступінь твоєї особистости. Звужує її рамки. Якби тоді не переусвідомила себе, загинула б, закатували б у сталінських таборах. А ще не народила б Анну-Марію, яка продовжує мою справу відстоювання прав поляків закордоном. Я щаслива, Зосю. Я дякую Богові за все, що він мені виділив на моєму шляху. І ніколи, незважаючи на війни, першу і другу, еміграцію та військові походи крізь континенти, ніколи я б не побажала собі кращої, легшої долі, аніж ту, яку отримала.

– То все так комплікативно,[99] прошу пані. Мені трудно то все навіть уявити, а не так, щоб пережити, – зворушено мовила компаньйонка. – Різні життєві колізії, пані Ірено, вимагали від вас крицевого характеру і волі. То непросто для жінки, а особливо для творчої. То, мені здається, вимагає великої мудрості, а пані була ще така молода і недосвідчена…

– Немає рецепту мудрості. Досвід, звичайно, дуже допомагає. Але то все залежить від ситуації, Зосю. Хіба що приймати адекватні моменту рішення. Часом це емоції, а часом раціональне мислення… Людина повинна змінюватися під впливом обставин. А коли на шальках стоїть твоє життя, то ти здатен приймати швидкі рішення. – І додала, видихнувши: – Війна щастя не приносить, але багатьом постатям виковує долі.

Це був перший і останній візит Ірени Андерс, у дівоцтві Ірини Яросевич, відомої як Рената Богданська, до міста її краси, молодості і слави. За два роки вона відійшла у вічність і похована поруч із чоловіком, командувачем, генералом Польських збройних сил в Італії, під Монте-Кассіно. Певно, що тільки завдяки її безпосередньому впливу на Владислава Андерса військові УНА під командуванням генерала Павла Шандрука,[100] які здалися американцям, не були етаповані до СРСР, де їх безсумнівно чекав розстріл за зраду. Генерал за них заступився, і вони залишилися живими.

[99] Комплікативно – ускладнено.

[100] Павло Шандрук – командувач Української національної армії.