Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Юліан… називав себе моїм товаришем й учнем, мав доступ у мій дім, ми разом розписували храми, він казав, що шкіру дав би здерти за мене, а сам!.. Я розірвав з ним усякі стосунки, а ви питаєте, хто б міг… – Модест замовк і прикипів поглядом до неї. Минуло кілька хвилин, поки він заговорив знову, хитаючи головою від здивування. – Як я не подумав?… Митрополит – то справді та людина…

Софія приклала пальця до губ і підвелася, даючи зрозуміти, що розмову завершено. Згадуючи, де вона поклала аспірин, бо голова розколювалася страшенно.

Модест озирнувся на двері дитячої кімнати і вражено пробурмотів:

– Ваш чоловік – найщасливіший з-поміж смертних…

– …Ядвіго, Єво, Дзідзі, ходіть-но сюди! – сплеснула вона руками, коли сусід відкланявся, а вона притисла пальці до скронь, перечікуючи пульсацію болю. – Завтра ми пакуємо речі. Ядзьо, ви можете поїхати з нами, якщо забажаєте. Якщо ні – я завтра вас розрахую.

– Пані з’їжджає? Знайшлис’ти ліпше мєшканє? Далеко стонд?

– У Франценсбадені. Це неподалік Карлсбадена.

І додала, побачивши, як покоївка напружено морщить чоло:

– Це в Чехії.

1919 рік…

Софія вийшла з поруйнованого приміщення головної пошти на залиті сонцем вулиці Львова і хвилю постояла, даючи втомленим очам заспокоїтись. Але вони знову засльозились, не рятувала навіть жалобна вуалетка на капелюшку.

Треба було одягти старий капелюшок із широкими крисами, а не цей новомодний мацьопий ток![69] Але Дзідзі, придбавши для неї новий костюм, що складався з чорного прилягаючого жакета з великими ґудзиками і спідниці-годе, яка відкривала кісточки, забажав, щоб вона вийшла в люди у ньому.

Саквояж значно полегшав після того, як вона відправила посилку в Белелуї; великий годинник на фасаді пошти показував полудень, Софія перейшла на тінистий бік вулиці, дісталася перехрестя й тільки тепер побачила масштаби руйнувань.

Пошта, кам’яниці поблизу неї і церква Святого Духа носили на собі сліди воєнних дій, наче поранені – шрами. Усюди стояли риштовки, будівельне начиння, метушилися робітники.

І ще. Усі вивіски Львова водномить стали польськими. А може, просто вона давно не виходила в люди?…

По вулиці Сикстутській продзеленчав електричний трамвай.

Софія піднесла голову і на протилежному боці вулиці побачила Вацлава. І серце впало.

У гранато`вому мішкуватому костюмі з тростиною в руці і з трохи більшим, ніж у неї саквояжем, він похмуро провів поглядом трамвай і рушив у її бік. І десь на половині дороги вздрів її, нерухому, на розі Словацького і Сикстутської.

Погляд побіг від неї в один бік, у другий, зрештою повернувся, і Вацлав завершив свій шлях, уставши на хідник поруч з нею.

– Моє шанування, Софіє, – підніс він канотьє і похмуро кивнув на будівлю пошти. – «Та ж війна з одних причин може в світі бути: щоб свої і людські кривди відвернути…»

Вона не ворухнулася.

– Як нікуди не квапишся, то можемо прогулятися до парку Костюшка.

Майже не змінився за цей час, тільки сивини побільшало і хода стала важчою, приземленішою.

Вона пригадала, скільки сивини в її волоссі, й очі знову засльозилися. А от куди щойно квапилася, вже й не згадає…

У парку можна було спокійно уявити, що ніякої війни ніколи не було. І що вони – разом…

– Я чув, що ти успішно лікуєш рак шийки матки радієм? – почав Вацлав і напевно сам здивувався тому, з чого почав.

– Так, за методикою Склодовської Марії.

– А я завідую кафедрою біохімії при медичному факультеті.

– Мої гратуляції… Помовчали.

– А школа сестер-акушерок теж твоїх рук діло?

[69] Ток – жіночий капелюшок із високою тулією без крис.