Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але він встигає першим.

– Перепрошую, що посмів засумніватися, – і тримає перед нею ці кляті двері відчиненими на очах решти.

Софія гнівно піднімає голову, щоб поставити насмішника на місце. Їй не вперше. Жінка в університеті – річ кумедна для багатьох чоловіків!

Але чоловік, що стоїть перед нею – у модних брунатних піджаку й жилеті та світлих штанях, з темно-червоним пластроном поверх високого комірця і гостроносими черевиками – і не думає насміхатися.

Серйозні очі, на дні яких спалахують іскри незрозумілого їй вогню, дивляться на неї не згори вниз, а як рівня на рівну, пряма постава наче промовляє, що її власник добре знає собі ціну, а коротко стрижене волосся й густі акуратні вуса свідчать, що він стежить не тільки за науковими віяннями, а й за собою.

Усе це миттю проноситься в її думках, поки вона, коротко кивнувши, залишає аудиторію, у якій раптом робиться душно і тісно її думкам та почуттям.

…З бастіону «Цур Кац» відкривається грандіозна панорама Цюріха, за яким виблискує Цюріхське озеро, оточене підніжжям Альп, ідеально гладеньке серед золотаво-багряних берегів.

Софія приходить в університетський ботанічний сад не вперше.

За три роки навчання її давня любов до рослин не поменшала, їй хочеться торкнутися кожного листочка, вдихнути запах кожної квітки, притулитися до стовбурів дерев і загубитися посеред цієї краси бодай на мить.

Він чекає на неї біля пальмової оранжереї – павільйону з металу та скла. Впадають в очі його молодість, впевненість і вогонь у очах.

– Моє шанування красивій і – цілковито переконаний, розумній студентці нашого університету, – без тіні насмішки схиляє темноволосу голову у поклоні. – На жаль, не знаю вашого імені, але чомусь я був переконаний, що зустріну вас тут. Чи дозволите мені супроводжувати вас у цьому прекрасному саду, і чи матиму я щастя заслужити ваше прощення? Дозвольте відрекомендуватися, Вацлав Морачевський – поціновувач краси, науки та мистецтва, і ці три богині – я переконаний – знайшли прихисток у вашій душі.

– Що ви знаєте про мою душу? – несподівано для себе виклично відповідає йому Софія. – От ви тричі промовили слово «переконаний», наче ніколи не впадаєте в сумніви, але ж тим, хто прагне до науки, без здатності сумніватися, мабуть, не варто туди йти!

Він завмирає, кліпаючи очима, а тоді набирає в груди повітря і…

– Друзі так і кажуть, що мій гонор мене погубить. – І додає з широкою усмішкою: – Звісно, тільки ті друзі, яким я дозволяю таке казати.

Цюріхський ботанічний сад стає улюбленим місцем їхніх зустрічей.

Він катає її на човні прекрасною річкою Ліммат, яка несе свої води через усе старовинне місто, між будинками і попід мостами.

Вона грає йому на роялі.

– П’ять років назад я спробувала себе у письменництві. Майбутнє моє було невідомим, боротьба з чиновниками від освіти виснажила мене, і тут трапилася нагода подати свої твори до альманаху жіночої прози, який видавала моя кузина Наталя. Я сіла і за кілька днів написала оповідання «Пісок, пісок!» про львівського хлопчика-жебрака, кажуть, воно мало успіх. А ще до альманаху взяли мою наукову роботу… не смійтеся, я вже тоді любила науку, це була розвідка про родинну неволю в піснях і обрядах весільних, те, що мене хвилювало, і як виявилося, не лише мене, її й досі обговорюють на жіночих форумах.

Ми назвали наш альманах «Перший вінок»… Мабуть, перший у світі жіночий альманах, зібраний, відредагований та виданий жінками! До речі, тоді я заприязнилася з самим Франком, він допомагав в укладанні нашого альманаху, в пошуках авторок, став редактором і названим батьком альманаху… Серед сімнадцяти славних імен авторок стояло і моє ім’я…

Йому інколи бракує слів поруч з нею, хоча всі знають його красномовство, а його оцінки з хімії та медицини настільки високі, що наступного року його хочуть узяти асистентом на кафедру лікарської фізіології…

Софії інколи бракне повітря, коли він поруч, і в такі моменти вона ненавидить корсети.

– Я не сміюся, ні, я здивований, що у нас так багато спільного! Я закінчив філологічну гімназію й кохаюся в мистецтві та літературі, а до українського літературного процесу давно ставлюся з особливим пієтетом.

Він називає її Софі на французький манер.

– Мої самовпевнені предки-шляхтичі інколи прокидаються в мені, і я дозволяю вам відтяти усі їхні голови, коли наступного разу вони будуть непоштиві з вами, моя дорога Софі.

Вона називає його тюльпаном, не пояснюючи чому і тим тільки розпалюючи вогонь у його зіницях.

– У Швейцарії закони лояльніші до жінок, і коли я остаточно зневірилася в нашій освітній системі, я приїхала сюди. Без знайомств, без протекцій, добре, що Наталя склала мені компанію і рік слухала в університеті лекції Пляттера, доки я студіювала свою медицину… доки вас не було поруч, мій тюльпане…

…В одну з прогулянок Вацлав дізнається, що вона вміє кататися на лижвах: «Ось лишень дочекаємося, поки замерзне озеро…» – і він в мовчазному захопленні припадає губами до її руки.

Вона зі сміхом додає, що може також викликати його на фехтувальний поєдинок, якщо він не боїться програти жінці, і він на хвилю завмирає, а тоді знімає з голови «казанок», опускається перед нею на коліна… вітер на бастіоні «Цур Кац» шарпає його волосся і її сукню… і доносить до неї слова, сказані голосом, який зривається, хоча, можливо, то вітер забиває мовнику подих:

– Ми не будемо чекати морозів, моя дорога… Ось вам моя рука і серце… Будьте моєю дружиною…

– Ви, поляк з давнього шляхетського роду, хочете взяти мене, українку, за дружину?