Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– То ми зараз вас навчимо української!.. – знову Генцьо, знову всі сміються.

Тільки Юліан мовчазний, тихий сьогодні. Як і Софія… Поївши, вирішують випити з того джерела за вічну дружбу.

– Міцна, як скеля, хай буде дружба наша! – урочисто проголошує Августа.

Юлько п’є пригоршнями, Генцьо лише розплескує воду. А Софії від тої води робиться зимно-зимно, аж зуби зацокотіли.

А тоді всі лізуть на гору за едельвейсом. І ніяк не можуть знайти цю маленьку відважну квітку, яку мужні чоловіки дарують своїм коханим.

Найбільше хотів знайти її Юліан, першим подерся на плато, мало не зірвавшись із нього і не заплативши життям. А знайшла квітку Ольга, відійшовши від плато на кілька кроків. Усі втішилися, зааплодували, а Ольжині очі зробилися ще більше смутними. І Юлько теж чомусь зажурився… Дорогою назад вони з Юліаном відстали від решти, і смерековий ліс охопив їх своєю величчю та красою. Спішилися, хвоя хрумтіла під ногами, сонце прочісувало промінням віття дерев.

– Про що замислилися, Софіє?

На відміну від Євгена, Юліан завжди носив темний стрій, завжди ставився до неї делікатно й люб’язно… Лише погляд його час від часу намагався щось прочитати в її очах, щось важливе, що не стосувалося науки.

– Про те, що на мене чекає в життю.

– На вас чекає удача.

– Звідки ви знаєте?

– Ви створені для іншого життя. Залишитися тут для вас – це поховати себе заживо.

– Що ви кажете? Тут так красиво і… і бентежно…

– Ви ще ніде не бували, Софіє, ви ще така юна. Пообіцяйте мені, – він зупиняється перед нею, хвилину мовчить, а тоді веде далі якимсь не своїм, хриплим голосом, – якщо хтось запропонує вам зостатися тут… якщо раптом запропонує, не погоджуйтесь нізащо. Ви маєте вивчити всі свої науки, побачити світ у його красі та величі і тоді… лиш тоді, якщо забажаєте, можете вертатись сюди… де на вас чекатимуть завжди.

– Хто… хто на мене чекатиме?… – наче у сні шепоче Софія, а галантний чоловік бере її пальчики і підносить до своїх вуст.

– Пообіцяйте мені.

– Обіцяю…

1885 рік…

Софія, мерзлякувато зіщулившись, підходить до вікна келії. Уже далеко за північ, і в кляшторі тихо, як у труні.

За вікном буяє травень, але всередині прохолодно, весна проникає сюди лише відгомоном запахів і звуків. Капот зі сивої кожушини не рятує, Софія тре руки і сідає на ліжко. Довкола неї темні мури, світло лоєвої свічки кидає на них хиткі тіні, дубові двері здаються замкненими навіки, а розбурхана уява малює, як монастирськими коридорами блукають привиди ігумень, похованих у підземній крипті вівтаря у храмі Всіх Святих кляштора бенедиктинок.

Софія зітхає і підходить до дверей. Потім повертає назад до вікна. Полум’я свічки тріпоче услід за її кроками, згасає на хвилю й відроджується знову.

Сама винна!

Щоб домогтися свого, вона на кілька місяців утекла від світу, від друзів та рідні, від цієї несамовитої весни, попросилася сюди, в цю заховану від людського ока жіночу обитель, зі стін якої суворо поглядали скульптури Богородиці, святого Бенедикта і його сестри – святої Схоластики, а з ніші, що на вежі, – ласкаво і підбадьорливо АнгелХоронитель. Правда, сестри стверджують, що то – архангел Рафаїл із Товієм, але одразу видно – то він, її Охоронець прилетів сюди, щоб оберегти свою невгамовну підопічну від помилок.

І ось тепер Софія ходить келією взад-уперед і рахує години до світанку.

Невже вона допустилася помилки, наважившись мріяти? Задумане три роки тому всі назвали шаленством, але якщо вона доживе до завтра, є надія, що її шаленство буде почуте Господом і все, чому вона присвятила стільки часу

і сил, не залишиться тільки мрією.

Завтра вирішиться її доля. Тому вона ходить взад-уперед келією і рахує години до ранку.

А на світанку до неї в супроводі сестри-черниці вривається Наталя, скромно вбрана у темний стрій (так і не скинула своєї жалоби за чоловіком!) зі зливою смоляних локонів з-під капелюшка, приносячи із собою запал і віру, а також – одяг для неї, Софії, змушуючи її, геть невиспану, встати і вирушити назустріч своїй долі.

…Піднявши спідниці своєї вихідної сукні з тафти, з воланами на викоті і рукавах, з треном, задрапованим ззаду на турнюрі у бант, Софія Окуневська повагом заходить до переповненої глядачами екзаменаційної сали у Львівській академічній гімназії.

Сьогодні вона здає екстерном матуру!