Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У невеликому кабінеті на них чекало чимало людей. Один із них направив на затриману жінку камеру, почав знімати. Чоловік у темному костюмі доброзичливо попросив:

– Сідайте тут, будь ласка, і покажіть, що лежить у вашій сумочці.

Вона мовчки відкрила сумку. І здивувалась.

– Прошу, покладіть на стіл те, що в сумці.

Жінка почала витягати з сумки речі з бирками й магазинними цінниками. Туфлі, щітку для взуття, гумові господарські рукавички, крихітний блокнотик…

– Схоже, ви не заплатили за цей товар. У вас є чек?

– Але я не купувала цього, – розгублено прошепотіла вона.

Чоловік у костюмі чемно усміхнувся:

– Звісно – ні. Ви все це вкрали.

– Я не брала нічого.

– Тоді, як ви поясните, що у вашій сумці неоплачений товар?

– Не знаю, як це сталося… – вона поправила своє коротке світле волосся, подивилась в об’єктив камери, яка знімала цю ганебну сцену, і додала: – Можливо, хтось їх… – і замовкла.

По паузі додала:

– Я більше нічого не казатиму без мого адвоката. Присутні значуще перезирнулися.

– Звісно, це ваше право.

Наступного ранку газети вийшли із заголовками: «Кінозірку затримано в універмазі “Мейсі”! Геді Ламар намагалася вкрасти туфлі».

Адвокат порадив не заплутувати справу:

– Вісімдесят шість доларів за все. Це така незначна сума для жінки, що мала мільйони! Кажіть усім, що просто забули заплатити за ті речі. Провал у пам’яті. Таке трапляється.

– Але я б ніколи не купила такі негарні туфлі!

– Хто про це думатиме? Під час суду люди цікавляться особистістю, а не деталями. Ви така красива жінка, ваша зовнішність гратиме за вас.

Коли він пішов, Геді звернулась до сина:

– Тоні, ти ж не думаєш, що я – клептоманка?

– Ні, коли згадую, як із тобою повелися в Голлівуді, починаю вірити, що все це – чиясь провокація.

– Хто ж мене так ненавидить і за що? Перед ким я так завинила, що він прагне знищити мене і як актрису, і як людину?

Ентоні Лодер на хвилинку задумався і потому відповів:

– Наприклад, мій батько.

– Ні! – вона енергійно покрутила головою. – Джон, звісно, поганий актор і страшний зануда, але занадто джентльмен, щоб опуститися до такого. Ні.

– Нас із Деніз він покинув і згадувати забув.

– Я також вас кинула…

– Мамо, це було зовсім інше. По-перше, у тебе тоді були нервовий зрив і депресія, по-друге, тобі треба було працювати, по-третє, ти нас не кинула, а влаштувала вчитись до пансіону. Ти ж і сама навчалась у такій школі.