Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Визволяв Олену з Осипом доктор Старосольський, її вуйко і один із керівників «Січових стрільців». Потверджено, що Олена дійсно є січовим стрільцем і не є шпигункою. Навіть сам комісар поліції Смулка пригадав собі активну дівчину з виступів на багатьох студентських зібраннях, вірив, що відходить до стрілецької сотні на військові дії. Її оправдано та звільнено, але рекомендовано чимскоріше покинути Львів з огляду на настрої натовпу. З постерунку[36] мусили випускати звільнених арештантів чорним ходом, бо розлючена товпа стояла під головними дверима і хтіла крові і пімсти.

Відень тремтів від збудження, Відень хвилювався, дивувався і навіть обурювався. Січень 1915 року став місяцем потрясіння для цього славетного міста, бо до Відня прибула не хто-небудь, а дівчина-жовнір! Саме так – дівчина! Вона є вояком в австрійській армії і навіть отримала звання кадета за свої вояцькі здібності та хоробрість! Газети рясніли світлинами з її тендітною постаттю, люди розхапували пресу з цією сенсацією, немов гарячі пиріжки. А з-помежи рівненьких рядочків акуратних німецьких слів на віденців дивилася з газетної світлини ясним взором премила дівчина.

– Яка ж вона гарненька! – не могли надивуватися.

– І вона воює? – не могли повірити.

А дівчина в однострої з грубого сіро-блакитного сукна, з жовто-блакитною стрічкою на шапці-мазепинці йшла вулицями засніженого міста на зустріч із «Українським жіночим комітетом помочі для ранених». Коли прочинила двері великої салі і ще не встигла стріпати сніг із шапки – до неї кинулися, як до королеви, з пошаною, трепетом і захопленими вітаннями. Їй аж незручно стало, опустила очі, а потім ясно, прямо поглянула на всіх присутніх. Тішилася цьому прийому, дякувала жінкам за велику жертовність і плекання хворих. Відповідала тихим, рівним голосом на непрості питання:

– …ви з любові до України несете поміч раненим українським жовнірам. Я з любові до України взяла кріс та пішла у поле фізичною силою бити ворога. От і все.

– …я так чула своє призвання, я йшла, бо мала боронити свою Вітчизну. Чула в собі силу і вміння йти воювати. Ні, я не знала, як буде важко…У полі одно тямиш: перед тобою ворог, у твоїй силі його здержати. А то і гнати, здавити. Знищити та освободити від нього раз на все рідну землю. І женеш уперед, на ніщо не зважаєш…

– …так, дуже складно. Дуже. Війна – не для жінок.

– …так, зараз маю невелику відпустку. Шукаю батьків у Відні, бо з початку війни переїхали, і слід їх утрачено. Щирою, майже дитячою усмішкою сяяла до усього товариства, що із захватом ловило кожне слово, мовлене молоденьким кадетом. «Яка краса, вона якась уся промінна!» – голосно прошепотів хтось. А Олена – бо це була саме вона – ховала за теплим усміхом, як за віком величезної бабиної скрині, цілу картину своїх чуттів. І не хотіла відкривати людям уповні те, що пережите, бо то був холод, вільгість, бруд, утома, біль. А ще – страшний чорний відчай, який не раз на неї падав, як лава камінна зі скелі – бо закривала очі убитих своїх побратимів. А ще – пекучі сльози, через які не бачила дороги, бо витягала з розстрільної[37] поранених молодих жовнірів, котрі стікали кров’ю. А ще – прикрість від наказів, неузгоджених, іноді просто безглуздих, які часом доводилося чути від австрійських офіцерів, але які мусила виконувати, мала сповнити обов’язок, бо давала присягу. Так, присягала зі стрільцями на вірність Україні, але ж стрілецький Легіон – то частина австрійського війська. Хочеш служити у війську – присягаєш на вірність цісарю. Тільки так.

Пригадувала, як у жовтні 1914-го йшли Закарпаттям. Де ворог, де свої – часто ніхто з австрійських офіцерів не знав, доводилося розпитувати у місцевих селян. Оберст Бергер послав їхню сотню шукати на горі Ключ капітана Яна та стати під його команду. Видавалося, що пан оберст просто позбиткувався з українських вояків. Цілий день вони збивали ноги по гострому камінню, по корчах і ялинниках, дерлися на кручі, котилися крутими схилами ручаїв додолу. А капітана, який, як потім дізналися, насправді кілька днів як відбув на інше місце, звісно, не знайшли. Але натрапили на страшне побоїще минулого дня, де лежали неприбрані трупи з розчерепленими головами, а помежи них – розкидані по полю молитовники, світлини й листи… Посланцем повідомили Бергеру результат свого висліду. Наступного ранку отримали наказ змінити сотню Дідушка над Опором. Прибулі ввечері кухарі повідомили, що всі частини перемістилися до Крушельниці, а про них ніхто не згадав – ні змінити, ні дати наказ про відхід… А які несамовито важкі були перші патрулі! Дорога роз’юшена, розчинена дощами, як тісто на медівник. Розкисла глина зі смаком прицмокує на кожному кроці, не випускає підошву зі своїх в’язких поцілунків. А січовий стрілець Олена Степанів разом з іншими вояками місить це осіннє багно, щосили видирає з нього ноги, ковзає, падає, встає, та знову крок за кроком – уперед. З плеча щоразу намагається сповзти важкий кріс – прив’язаний конопляною мотузкою, геть не пристосований до польових умов однозарядний «Верндль».[38] Але все байки. А от безнастанний дощ, який падає і падає за комір – то біда. Від зимного вітру мокра одіж зачинає обмерзати, грубе сукно коле і натирає шкіру, ноги, як дві зимні рибини, хлюпаються у промоклих черевиках, але треба йти. Мають наказ нести патрульну службу на горі. І крізь листопадову студінь – пнуться на самий верх, поміж лютого шарпання сніговиці, по слизькому камінню, багнюці, засніженому листю – йдуть у патруль – мокрі, голодні…

Після зустрічі у «комітеті» кинулися до Олени жінки обіймати, цілувати, а молодесенька героїня дякувала і ніяковіла від такого шквалу людського тепла й уваги. Низькорослий, опасистий чоловік, на якому тріщали ґудзики маринарки, стояв біля печі, кривився, а на ту вітальну веремію скорчив зневажливу міну та їдко вшпилив: «Зате у полі, певно, усі хлопці цілують!» Хтось зопалу реготнув.

Олена замовкла. Аж зсутулилася. Тоді випросталася. І з висоти свого невеликого зросту шурнула на хлопаку зимною водою: «Не про те думаєте, пане! Не про те… У полі кулі цілують». Блакитною блискавкою оперезала нікчему у чоловічому костюмі. І це мужчина? Зневажений дотепник зніяковів, уже бурмотів вибачення, а Олена враз наче відійшла поглядом у інший світ, відслонилася від метушливих людей… Коли в серці є така любов – величезна, як небо – до своєї землі, така проста і щира, якою просякнута кожна клітиночка твого єства, яка живе у твоїй душі високим полум’ям, котре кличе боронити ту любов… Як її пояснити цим людям? Хіба самі зуміють полюбити…

У Відні її часто питали – а як же їй із мужчинами поруч, та ж вона «женщина», чи нема яких прикростей? «Не було їх!» – відповідала просто і переконливо. Не всі вірили. Дивилися захоплено, подивовано або й геть із сумнівом. Так, повага та чемність у ставленні до себе, яку заслужила серед чоловіків своєю відвагою, витривалістю, строгістю – то не просто так далося.

Як тобі уже геть непереливки – Бог пошле тобі янгола срібного… Тим янголом на війні був для неї Іван. Звісно, він не срібний, він – Іван Чмола. Гарний, чорнявий, а очі такі… Темний вулкан визріває у них насподі, а коли говорить – розгоряються в них жарини. І запалюють людей. Зауважила його ще на своїх перших танцях. Ішов тоді ще тільки 1910 рік. Щосуботи у м’ясниці[39] вона, тоді ще мала тринадцятирічна семінаристка, з коліжанками пурхала блакитним метеликом у салі «Руської бесіди» на площі Ринок, 10. Іван підійшов, запросив її стриманим поклоном. Пустилися у веселу польку, і його рука, тепла, міцна, раптом стала островом посеред виру хвиль, надійним спокійним берегом. Такий дотик був лише у брата, Ананія, якого страшенно любила, якому довіряла навіть свої таємниці, який у Львові під час навчання замінив їй і тата, і маму. І дотику цієї руки – такої ж теплої і міцної – повірила. Музика розчахувала простір на пелюстки вдиху і видиху, миготіли в очах оксамити і позолота пишної салі, вривалися у вир танцювального шалу чужі усмішки та вигуки. А вона бачила тільки очі-вулкани навпроти – пульсували, кликали, тривожили. Міцна долоня, що стискала її делікатні пальчики, сповнювала спокоєм і рішучістю і, водночас, бентежила навалою неймовірно ніжних, теплих відчуттів.

Вони протанцювали з Іваном увесь вечір. Не випускав із ока, пильнував, аби хто інший не запросив Галю. Так її кликали рідні й друзі, бо на польський манір перекручене ім’я Олена-Гелена стало Галею. Так дозволила кликати себе. А він хотів бачити її і в наступні дні. Проте вихідні проминули швидко, і вже знову Галя вчилася – ані хвилі часу вільного. Зустрічі були короткі, як блиск сонця у шарпнутій вітром кватирці, діточі, смішні. Іван трохи нервував. Коло Галі завжди було багато хлопців, від її краси шалів не один. А вона чи то легким сміхом, чи поглядом щирим, геть дитячим, чи словом простим та світлим – візьме та й остудить розпашіле серце. Ніхто не міг похвалитися її прихильністю, наче й не треба було їй тих залицянь. Проте Іван, видавалося, був кутий із міцного заліза і користав із кожної, навіть миттєвої можливості, аби побачити свою ясну квітку.

Якось – то був уже травень – чекав її коло храму після недільної літургії. Намагався вразити, ховав за спиною великий букет бузку, але той зрадливо випинався білоголовими пишнотами. Галя вийшла з церкви разом із подружками. Ті швидше за неї вздріли Івана – та й нумо хихотіти. Ех! Сама зарум’янилася, а на дівчат глянула гостро – миттю споважніли і чемно рушили далі самі, але за три кроки веселі пустунки знову заозиралися, заусміхалися, пильнували цікавими очима.

– Христос воскрес! – Іван ступив крок до Галі.

– Воістину воскрес! – чемно відповіла.

– Дай, Боже, здоров’ячка, Галю! – не міг почати розмову, ніяковів.

– Дай, Боже, й тобі! – Галя, як жмуток світла, сяяла в сукні ніжного молочного кольору, аж променилася поміж сірих мурів. Іванові заперло подих. Дивився на неї, на веселі сонячні бризки в її очах, німів і хвилювався так, наче вперше побачив. Нарешті рішуче простягнув їй букет:

– Ось, це тобі!

Дівчина чомусь засмутилася.

– Тобі не подобається цей квіт? – збентежився хлопець.

– Та ні, подобається. Але ж він зараз зів’яне без води. Боз не можна ламати. Він мусить рости на рідному кущі, на рідній землі. Інакше – гине.

Іван від її слів геть розпачився, заскочений, зів’яв на виду швидше, ніж подаровані квіти. Галя притулила їх до грудей, вдихнула аромат, подивилася на зніченого кавалера.

– Придумала! Ми їх віднесемо до Матінки Божої! Добре? То ж буде гарно!

Юнак тільки хитнув головою. Йшли до Марійської площі утрьох – Іван, Галя і розкішний бузковий букет. Поставили квіти у вазу до ніг біломармурової Діви Марії, помолилися. Хлопець заворожено милувався дівочим профілем, тонким білявим кучериком, що притулився до щоки і ледь тремтів, коли Галя шепотіла молитву.

– Ти чого? – відчула погляд і знову розрум’янилася.

– Ти гарна! – стиха промовив Іван.

Всміхнулася, схилила ніжну голівку до плеча, глянула сонячно:

[36] Постерунок – приміщення поліції.

[37] Розстрільня – розсипний стрій.

[38] Верндль – застаріла модель гвинтівки кінця ХІХ ст., довжина 128 см, вага – 4,5 кг, довжина багнета – 60,4 см.

[39] М’ясниці – період після посту, коли за приписами православної церкви можна вживати м’ясну їжу, період після Різдвяних свят.