Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Але ж ми, дівчата, підемо в стрільці? На фронт? Іване, я маю воювати, ти ж знаєш, я готова! – дівчина знову зупинилася і тривожно зазирала в очі другу.

– Панно Степанів, про тебе знають усі! Без тебе воювати не зможемо! – хлопець знову перейшов на жарти.

– От уже ж, не віриш! А я завтра йду знимку робити, до січової виказки.[16] І буду вже цілком споряджена! – розсердилась, розхвилювалась, щічки запалали.

– Добре, добре. Роби знимку! Ми відходимо в Гаї, там перша сотня стане на підготовчий вишкіл. Буду чекати, панно Олено! Уже й боюся тебе Галею кликати. Як колись. Ти така строга тепер, – замріяно обняв поглядом тендітну постать.

– Я прийду! Не сумнівайся. А строга – так війна ж іде. Хіба можна зараз інакше? Бувай, Іване! – кивнула світлою голівкою і за мить уже цокала акуратними низенькими підборами по бруківці вузької львівської вулиці.

Дай, Боже, здоров’я доктору Кирилу Трильовському[17] – добився, аби таки постала організація українських «Січових стрільців»! Покладено на неї виховання української військової старшини, тож приймали тільки чоловіків. А з Олениного прохання про вступ ще й позбиткувалися – як вона дуже наполягає, то саме її, панну Олену Степанів, візьмуть. Але згодом створили і відділення «Січові стрільці-II». І до них уже приймали жінок! Оце вже Олена раділа! Тридцять три – така чота жіноча, стільки палких дівчат зібралося в січових стрільцях. І вона за них відповідає, вона – четар.

Ох, як важко було домогтися цього визнання! Не вірять, ну от не вірять чоловіки, що жінка може бути корисною на війні, що може бути вправною, витривалою, що може воювати. Та що дивуватися – до жінок на загал зневажливо ставилися, коли йшлося про чоловічі справи – мовляв, нездатні. Он, якийсь недолугий французик зазнимкував був жінок, спеціально перевдягнутих у костюми суто чоловічих професій – пожежника, лікаря, адвоката, моряка. Затягнуті в корсети, з голими руками, смішні й чудернацькі – якими безпомічними невдахами виглядали ті жінки на світлинах! Й Олена бачила, з яким задоволенням реготали над тими карикатурами чоловіки. Не так давно те було – ходила до двірця зустріти вуйка з Відня. Поруч на пероні – кілька, на вигляд, пристійних панів. Але сміялися – до непристойності голосно. Щуплий куций чоловічок, схожий на цвіркуна у своєму довгому сурдуті, розмахував підбіркою тих злощасних карикатурних листівок, вихвалявся – йому із самої Франції передали. А потім, поворушивши хвацько закрученими вусами, зачав пискляво перекривляти розпачливі вигуки «пань марципанових», безпорадних коло чоловічих справ. Чоловіки реготали так, що в одного аж капелюх злетів з голови.

Встигла вихопити оком ті зображення. Як же неприємно. Аж губами сіпнула. Та навіщо їй перейматися тим, що думають оті панове? Хіба ж їм відомо, як вони з дівчатами готувалися у професора Боберського?[18] Які руханкові[19] вправи вони вже вміють виконувати? Вони сильні, жваві, вони вчаться, вони вмілі й ерудовані! А скільки займались у Пласті! Чи, може, панове знають, які бажання бурхають у її серці, яка велика мрія є у неї? Ех, панство стоїть на одному – жінка має бути коло баняка та варехи.[20] Та хай собі так і думають. А вона знає, чого хоче. Не багато і не мало. Відвоювати волю для свого краю. А для цієї мети – усе зробить. Усміхнулася до себе: ті карикатури – то таке пусте і минуще! Чого так заторкнуло? Мине!

Зачувся шум, потяг цілою великою хмарою їдкого диму і страшного гуркоту зближався до перону, наче дивне і невідоме майбутнє, на яке дівчина покладала стільки мрій, якому готова була віддати власне життя…

Тільки розпочався серпень, літо котило густі золоті хвилі тепла до заходу, уже виблякло втомлене спекою небо, а світ Олени захитався, як від землетрусу. Її в рідному селі знайшла картка від Романа Дашкевича,[21] а у ній – звістка про війну і про те, що обидва товариства «Січових стрільців» злучилися в єдину організацію і провадять мобілізацію, а її обрано до спільного комітету. Вирвалася з дому – наперекір сльозам матері і наказам батька – подалася разом із братом до війська, до Львова, до праці у поборовій комісії, у канцелярії стрілецькій. Романа ж мобілізовано до австрійського полку, побачитися встигли лиш на коротку мить.

Затиснула серце, сховала тугу на денце – у роботу, до знеможення. Щодня нові й нові добровольці, скільки люду відгукнулося, аби йти воювати проти москалів! І ось тепер, як хвиля добровольців спала – вирішила: пора і їй на війну, там, де брат, де Роман, де друзі-стрільці… Іван обіцяв, що прийме її до сотні. Спорядження вже зготувала. У домівці січовиків[22] знайшла полишений у шафі старий мундир – віддала переробити його на себе пану Теодору Голіяну. Той предобрий чоловік своїм вправним кравецьким хистом зладував певно найбільше стрілецьких одностроїв. Непромокальні черевики замовила, є… От тільки знимку ще треба до січової виказки. Убралася в той припасований до фігури стрій – таки добре постарався пан Теодор! На голову – шапку, заховала під нею вже обтяті накоротко коси та й пішла до знимкаря.[23] Фотограф пан Тадеуш поблискував скельцями пенсне, пильно розглядаючи юного клієнта. По тому, як зграбно проходився новоявлений вояк по салі,[24] які милі ямочки затремтіли від усмішки на щічках – зашкрібся сірою мишею здогад: «То жінка?» Хотів щось запитати, але стримався, не виказав себе. Чемно вказав на стілець:

– Прошу пана присісти! Прошу не рухатись, – і пірнув під чорну накривку за гофрованою шиєю громіздкого апарата. Помах руки – наче чарівник зараз вийме живого кроля із капелюха – і ось, усе, знімок зроблено.

– Але пан забардзо млоди, жеби ісьць до войска? Пан сє нє бої ісьць на войне?[25] – фотограф перейшов на польську, нарешті випірнув з-під чорного запинала і знову питально зблиснув скельцями свого пенсне.

– Ні, прошу пана! Не боюся! – всміхнувся юний вояк, легко встав і вже стояв при одвірку. – То до середи картка буде готова?

– Так, бенде. Чекам на пана,[26] – двері рипнули, а пан Тадеуш присів коло свого бюрка і витер спітнілого лоба. Та не може бути! Але які щічки, яка делікатна постава, таки насправді – кобєта![27] Проте навіщо їй знимка? До войска йти? Тут щось не так… Думки, як і рясний піт, котилися з чола ошелешеного фотографа. Нарешті він, зітхнувши, ще раз витер лице хустинкою, сховав пенсне у нагрудну кишеню і зачав збиратися. За хвилю пан Тадеуш замкнув приміщення свого салону та із заклопотаним виглядом рішуче рушив старою бруківкою.

Середа таки вдалася сонячною. Дівчина знову одягла стрій, «мазепинку», уже звично заправила під неї волосся. Коло Ратуші стріла друга, Осипа, теж стрільця. Ой, як він захоплено глянув на ту зґрабну фігурку!

– Не відразу й пізнав такого симпатичного вояка! – аж прицмокував, озираючи струнку постать.

Олена засоромилася:

– Та годі тобі! Ходімо! – зарум’янилася, аж зсутулилася, наче хотіла сховатися від надмірної похвали. Захоплені розмовою, не звернули уваги на пару моцних жандармів. Два вусаті здоровані завмерли біля крамниці солодощів, видивлялися на тістечка у вітрині, наче то було зборище батярів – веселих і зухвалих некоронованих королів львівських вулиць. Фотограф чомусь нервував і витирав з чола піт, коли перераховував гроші. Його товсті пальці, вкриті кущиками коротких чорних волосків, трішки тремтіли, коли віддавав знимку. Олена напружилася, але пан Тадеуш тільки чемно вклонився і попрощався. Дівчина з полегшею зітхнула і всміхнулася до Осипа. Вдалося! Уже рушили до виходу – як із сонячного прямокутника дверного отвору до салону ступили дві високі постаті. Овва! Жандарми!

– Прошу надати леґітимацію![28]

– Але я не маю її зараз при собі… – розгубилася, але швидко опанувала себе. – Якщо конче треба, то я…

– Тоді пані є арештована! Прошу йти з нами. І пан також! – жандарми перебили її і взяли під варту.

Олена кинула погляд на друга. Нічого було робити. Їм скрутили руки і як арештантів вивели на сонячну вулицю. Стали озиратися прохожі, з голови Олени впала військова шапка, світлими хвильками розсипалися кучері. Худа висока пані, яка прогулювалася площею Святого Духа з маленькою дівчинкою, злякано притулилася до муру старої кам’яниці, притиснула до себе дитину, пропускаючи незвичайну процесію.

– Цо то єст? Чего та пані єст в мундуже?[29]

– То єст росийски шпєг![30]

– Матка Боска, цо сє дзєє! Кобєта-шпєг![31] – зверескнула настрашена пані й затулила мереживною парасолькою свою донечку. А та, зачувши у голосі мами тривогу, заревіла на всю вулицю. Стали озиратися перехожі. «Росийски шпєг!»

«Росийски шпєг!» – відбивалося від стін старовинних будинків луною. За мить натовп розрісся в люту хмару, що розтривоженим бджолиним роєм гуготіла і загрозливо блискала очима. Олену штуркнули, хтось смикнув за коси, босоногий хлопчисько спритно запустив їй немалим каменем у спину. Каменюка ледь не зачепила плече жандарма, і здоровань розлюченим поглядом спопелив малого обірванця. Хлоп’я миттю зникло, а за хвилю вже пританцьовувало з іншого боку натовпу, горлаючи: «Кобєта-шпєг! Злапалі російскєго шпєга!»[32]

Добросерді круглолиці селянки, що продавали на площі Ринок молоко та зеленину, уже якраз збиралися зі вторгованим додому – теж стали подивитися на таку дивовижу. Деякі злякано хрестилися. Кілька войовничих молодиків бігли, щоб устигнути й від себе дати доброго стусана чи ляпаса «шпигунці», кинути в неї бодай кізяком чи гнилим яблуком. Пара поважних євреїв покинули поважну бесіду про свої оборудки й ґешефти[33] – за мить уже й вони плювали у спину впійманої дівчини.

Жандарми спочатку лише ліниво споглядали штовханину коло своїх бранців. Олену намагався затулити своїми плечима тільки товариш, Осип, якому так само добряче перепадало. Проте коли юрма занадто розлютилася, жандармам довелося застосувати навіть багнети, щоб відбити арештантів від розпашілого та жадібного до сенсацій натовпу. На допомогу кликано ще пару патрульних та фіакр.[34] І так, уже в клітці оборони з чотирьох штиків, доправлено Олену з товаришем до дирекції поліції.

Реальна загроза Талергофу[35] нависла над дівчиною та її супутником. За москвофільство відсилали в цей страшний концтабір, у якому полонені, кинуті просто на землю, під зливами і снігом вмирали від застуд і тифу, і яких знищували через повішання…

[16] Виказка – посвідчення.

[17] Кирило Трильовський – відомий галичанин, адвокат, доктор права, громадсько-політичний та культурно-освітній діяч, основоположник і один із засновників Української радикальної партії та Селянсько-радикальної партії Східної Галичини, депутат віденського парламенту, посол Галицького сейму, публіцист, журналіст, видавець, засновник товариства «Січ» та стрілецького руху в Галичині.

[18] Професор Іван Боберський – український педагог, організатор, фундатор, теоретик і практик української національної фізичної культури, організатор сокільсько-січового руху, автор підручників з фізичного виховання молоді. Як автор назви «Пласт», сприяв становленню Пласту. Голова товариства «Сокіл-Батько» (1908–1918), член Бойової управи і четар УСС.

[19] Руханка – фізкультура, гімнастика.

[20] Баняк та вареха – каструля та ополоник.

[21] Роман Дашкевич – галицький український політичний і військовий діяч, полковник армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції), правник, один із засновників української артилерії.

[22] Домівка січовиків – те саме, що «Повітова Січ».

[23] Знимкар – фотограф.

[24] Саля – зал.

[25] Але пан занадто молодий, щоб іти до війська. Пан не боїться йти на війну?

[26] Так, буду! Чекаю пана.

[27] Кобєта – жінка.

[28] Леґітимація – документ, посвідчення особи (паспорт).

[29] Що то таке? Чому пані в мундирі?

[30] Це російський шпигун!

[31] Матір Божа, що діється? Жінка-шпигун!

[32] Жінка-шпигун! Зловили російського шпигуна!

[33] Ґешефт – вигідна угода.

[34] Фіакр – кінний відкритий екіпаж.

[35] Талергоф – табір смерті для москвофілів у часи Австро-Угорської імперії.