Композитора Джорджа Антейла просили зіграти мелодії з фільмів, до яких він писав музику, але той просто імпровізував на фортепіано щось дивне й незрозуміле. Танцювати під таку мелодію не випадало. Тож хтось увімкнув радіо. Новини. Нацистські підводні човни знову потопили мирний корабель із біженцями. Серед загиблих – сімдесят сім дітей.
Запала тиша. З кутка почувся тихий жіночий плач. Чоловіки почали голосно обговорювати Гітлера, британський флот, німецькі підводні човни, знову Гітлера…
Геді поставила недопитий бокал на кришку рояля, сіла поруч із Антейлом. Сказала:
– Мене здивували ваші статті про гормони та ендокринологію.
– Чому?
– Ви ж не лікар, не вчений.
– Хто мені забороняє мати такі ж знання, як у них? Вона усміхнулась:
– Ніхто.
Антейл тихо, майже нечутно натискав однією рукою клавіші.
– Зараз я згадала ваш «Механічний балет».
Він повернувся в її бік, подивився уважно в очі. Мовчав.
Вона продовжила:
– Я ніколи не чула його, але багато чула про нього, даруйте за каламбур.
– І що?
– Дванадцять механічних піаніно й авіаційний пропелер. І жодного виконавця. Як ви досягли узгодження між ними? Синхронізували барабани піанол? Як?
Композитор перестав перебирати клавіші та ще уважніше подивися на неї:
– Тепер ви мене здивували.
– Чим?
– Щоб красива жінка цікавилась таким!
– Я цікавлюсь не просто так.
– Не просто так?
– Авжеж. Барабан піаноли, він же зовсім невеликий, його можна вмістити в корпус торпеди.
Джордж Антейл засміявся:
– Слава Богу! Справжня жіноча логіка! А я був злякався…
– Заждіть, я не все сказала. Розумієте, я трохи знайома з цією проблемою. Коли торпеді по радіо посилають сигнал із координатами цілі, ворог його перехоплює. Може заглушити, а то й перенаправити. Але якщо передавач змінюватиме частоту каналу і якщо синхронізувати ті ж частоти на приймачеві…
– Стоп-стоп-стоп! Я забагато випив сьогодні. Про що ви говорите?
– Про кодування сигналу за допомогою секретного ключа.
– Для чого?
Геді розсердилась:
– Для того, щоб не нацисти топили наші кораблі, а ми – їхні!