Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вони вирушили до Флориди, у середній частині якої, в невеликому містечку провела останні роки Геді Ламар. У теплому кліматі, серед лісів, боліт та маленьких озер. Одноповерхові будиночки із зеленими палісадниками – найчастіше без будь-яких парканів, іноді – за низеньким білим штахетником, простим, дерев’яним. Августині Романівні здавалось, що гаряче повітря просякнуте заманливим запахом близького моря.

Дорогою Тіна не надокучала Миколі розмовами, у його віці важко перебувати за кермом так довго. Біля дому, де жила Геді, зустріли її сусіда – жвавого балакучого дідка в легкому світлому костюмі.

– Так, вона жила тут, – охоче ділився він спогадами. – Ні з ким дуже не спілкувалася, виходила не часто. Відпочивала у кріслі, читала, купалася в басейні. Ми спочатку й не знали, хто вона. Потім – наче бомба розірвалася! Та це ж Геді Ламар! Велика зірка! Я нею колись дуже захоплювався. У сорок четвертому я в Європі воював, було мені дев’ятнадцять років. І всюди її фотографію з собою носив. Я бачив її тільки в кіно, а ніби закохався. Стільки років пройшло! Коли вона оселилась тут, я її не одразу впізнав. Жила поруч, звичайна літня леді, наче, як усі, а все ж якась не така, незвичайна. Вона була видатною жінкою.

Коли містечко Альтамонте Спрінгс залишилося позаду, Микола сказав:

– Ну от і кінець. Долі не минути. Її винахід належав майбутньому, а вона одного року не дожила до початку двадцять першого століття.

– Але слід завжди залишається, – не погодилася Тіна. – У Європі саме її день народження – 9 листопада – зробили Днем винахідника. А для мене дуже багато важить, що ідея, яка на наших очах кардинально змінює все життя, належить саме жінці. Красивій жінці.

– Яка різниця – жінка, чоловік?

– Мабуть, для чоловіків і немає різниці, а для мене – є. Я завжди відчувала несправедливість і дискримінацію. І як жінка – теж.

– Тут, в Америці, все інакше.

– Хіба? Я от думаю: а якби патент на секретні комунікації до військового міністерства принесли не актриса й композитор, а професор чи підприємець? До них би поставились інакше? Уважніше? Пробували б застосувати наполегливіше? Скільки життів тоді врятували б?

– Просто розвиток техніки ще не був готовий до реалізації цієї ідеї. Кожен овоч має свій час.

– Але у ставленні до жінок час майже не змінюється. Може, саме зараз якийсь чоловік каже дружині: якого милого ти цим займаєшся, коли в хаті роботи вистачає? І вона відкладає те, для чого її покликав Господь, та іде – готує, прибирає, сапає. Бо – жінка, повинна триматися хати й чоловіка. Заяложена тема! Але історія повторюється знову і знову: в Голлівуді, Відні чи у Львові. Гендерні проблеми, мій друже!

– У когось – можливо. Але не у Геді Ламар. У зірок – інші проблеми.

У відповідь Тіна лише зітхнула. Микола керував машиною, і вона більше не хотіла відвертати його уваги. Дорога довга, швидкість велика.

Обабіч них пролітали симпатичні краєвиди чужої країни. Августина Романівна мовчала. Вона думала не лише про Геді, а й про чоловіка, який тоді, у дитинстві, здався їй Синьою Бородою. Про здатність деяких жінок знайти в собі сміливість відчинити заборонені двері. Про фатальну мстивість казкового персонажа.

Про те, що у казці пляму з секретного ключа жодним чином не можна було стерти.

І про таємного переслідувача згаслої зірки.

Любов Долик

Галузка розквітлого бозу

Заклопотаний трамвай дзеленчав, лякаючи загавистих прохожих, що стали до розмови просто на трамвайній колії. Водій трамваю нервував. Ті людиська самі під колеса кидаються. А ще пани, такі пишні та модні, поставали собі так безпечно, сперечаються, щось про війну вигукують – а світ довкола їх не обходить? Навіть на дзвінок трамваю не одразу зреагували. Добре, що встиг загальмувати. А тут ще той віз із двома бочками вина! Коні злякалися, певно, вперше до Львова потрапили, ледь вагон не потовкли. А хто буде відповідати? Ну так, господар їх скоро вгамував. Але й тому господарю треба було б файно по плечах гарапником врізати – не вмієш їздити – не їдь! Не навчені твої коні – купи їм шори, би не страхалися.

І люди такі всі знервовані якісь, мов ті схарапуджені коні. Але чого дивуватися? Хвиля війни близиться. Нею, здається, нашпиговане все довкола, навіть саме повітря цього літа. Вона і в розмовах, і в страхах, і в надіях. Хто може знати, як то буде? Світ кипить, он на Балканах що твориться! Уже й мобілізацію оголосили. І, кажуть, у Росії теж. Певно, таки буде в якусь історію записано це літо 1914 року. Водій потер чоло, наче відмахуючись від своїх думок. Знову зосередився на дорозі. Ну, що ти будеш робити? Тільки проминув оперний театр – як дорогу перетнув загін польських «стшельців».[8] Марширують від Валів Гетьманських,[9] наче спеціально хизуються новими крісами та одностроями.

За тією ж колоною «стшельців» строгим поглядом пильнувала і молода світлокоса дівчина. Стояла перед будинком Галицької ощадної каси – маленька заклопотана пташка біля підніжжя величної, оздобленої рустом із ламаного каменю, кованими решітками та пишними скульптурами споруди. Чоло русявки нахмурене, а миловидне личко перетнула риска з прикрістю стулених губ. Вітерець, мабуть, хотів відігнати сумні думки з чола цієї прегарної юнки, нетерпляче тарбав комірець її світлої блузки, тріпотіло делікатне вишиття на тонкій тканині, але дівчина так і не всміхнулася. Та ось, як сонце, звільнене від чорного хмаровиння, розквітла, засяяла – то до дівчини тихенько підійшов з-за рогу будинку невисокий чорнявий хлопчина у сіро-блакитному мундирі, жартівливо відкозиряв – і та геть змінилася, аж із очей хлюпнула радісна блакить.

– Доброго дня, чарівна панно Олено![10] Чи не мене виглядаєте? – чорні очі сміялися, тепліли, хлопець видивлявся в ніжне обличчя дівчини, наче хотів прочитати: а може, і правда – вона чекала саме його?

– Овва, а чому ж вас, пане Іване?[11] Я, можливо, тут польських жовнірів екзаменую, парад приймаю! – і обоє розсміялися.

– Дивлюся – як пнуться поляки, га? Їм усе готове дали. Але наші хлопці не гірші! – з гордістю оглянула свого підтягнутого співрозмовника. – Мундир власноруч споряджав? Не парко тобі?

– Та ж ми стрільці січові,[12] українські! – розправив плечі, підніс голову догори. – Нас ніхто не страшить – ні москаль, ні гарячий серпень! – усміхався у чорні шовковисті вуса.

– Ой, Іване, все б жартував. А ти не чув, що там з Леґіоном? – змінила тон, посерйознішала. – Кажуть, уряд передумав приймати до війська усіх добровольців? – стривожене питання дівчини стріло тільки сумну посмішку її друга.

– Та чув, – буркнув похмуро. – То просто насмішка. Вони сказали – дві тисячі. Ну, може, дві з половиною.

– Як? Таж у поборових комісіях[13] добровольців уже за двадцять тисяч зареєстровано…

– Бояться. Я гадаю – австріяки бояться, що ми візьмемо кріси та вже на війні – проти них повернемо, – Іван з Оленою поволі перейшли по вулиці Карла Людвіка[14] аж до Коперника, звернули до «Повітової Січі».[15]

[8] «Стшельци» – «стрілецький союз» – польська парамілітарна соціально-освітня організація, була створена у 1910 році у Львові та діяла до 1914 року, що стало основою для побудови військових структур Польських Легіонів.

[9] Вали Гетьманські (вулиця) – парна сторона сучасного проспекту Свободи у Львові.

[10] Панна Олена – тут – Олена Іванівна Степанів – український історик, географ, громадська та військова діячка; перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера; хорунжий УСС, четар Української Галицької Армії. Мати історика Ярослава Дашкевича, героїня українського народу.

[11] Пан Іван – тут – Іван Чмола – військовий та педагогічний діяч у Галичині, один із основоположників Пласту та стрілецького руху, старшина Легіону УСС, організатор і полковник січових стрільців у Києві. По війні – гімназійний учитель. У 1941 році страчений більшовиками у Дрогобицькій в’язниці.

[12] Стрільці січові – тут – українські січові стрільці (УСС) – українська військова організація, яка стала основою Леґіону УСС – добровільного українського військового формування у складі австро-угорської армії (1914–1918 рр.).

[13] Поборова комісія – мобілізаційна комісія.

[14] Карла Людвіка (вулиця) – непарна сторона сучасного проспекту Свободи у Львові.

[15] «Повітова Січ» – тут – приміщення, де проводилися зібрання українського спортивно-пожежно-руханкового товариства «Січ» – на сучасній вулиці Коперника, 16 у Львові.