– Я радий, пані Кіслер, – казав він до тещі, – я радий, що ви спонукаєте Геді частіше бувати серед людей. Чорний одяг вона зняла, але в душі все ще носить траур. Якщо зможу, я також завтра приєднаюся до вас…
По обіді вони сиділи в кріслах і пили каву. Чоловік – у темно-синьому костюмі, жінки в шовкових сукнях, досить довгих, простого крою, старша – в сірій, молодша – в червоній.
– Пане Мандль, – зайшов до зали секретар. – Вас просять до телефону, дзвонять із дордрехтського заводу.
Фрідріх підвівся, поцілував руку тещі, потім – волосся дружини:
– Даруйте, справи.
Коли двері за ним зачинилися, пані Кіслер сказала:
– Як тобі пощастило, доню! Не кожен чоловік витримає такий довгий траур.
– Довгий? Хіба?
– Більше року ти цуралася квітів і людей, не дивилась у дзеркало…
– Я сама наче померла… Як згадаю, що він помирав саме тоді, коли я поруч базікала в машині… Але ти маєш рацію. Більше року… І Фріц весь цей час був такий люб’язний зі мною.
– І так старався нас обох підтримувати!
– Старався…
– Ти чимось незадоволена? Геді задумалась, потерла скроні.
– Після смерті тата я відчула скороминущість життя… Незворотність часу. Він іде – вперед, уперед, а я – на місці… Ти завжди була для мене втіленням порядку, правильності. Завдяки тобі я навчилась любити відчуття м’яких тканин. Завдяки тобі я в дитинстві думала, що життя завжди буде легким, невимушеним, теплим та ніжним. А батько… Він завжди намагався піднести мене над буденністю. Хотів зазирнути вперед… А що попереду?
Пані Кіслер мовчки дивилася на святкові вікна. І наче згадала:
– Твій батько щось передчував. За кілька днів до… до того… Він сказав мені, що, мабуть, вже не побачить Львова, міста своєї юності. Тоді я здивувалась. А тепер розумію: він передчував.
Дочка схвильовано встала.
– Він і мені щось подібне казав. Що мені треба відвідати Львів. Наче повернутися до коріння… До здійснення мрій.
Вона зітхнула й простягнула матері долоні:
– Давай я тебе проведу.
Тримаючись за руки, вони повільно пішли до дверей. У вітальні Геді сама подала пані Кіслер капелюшок і довге боа з чорно-бурої лисиці, почала казати дуже тихо:
– На всіх нас, можливо, чекають зміни… Тато це відчував. Пам’ятаєш його останню записку на цигарковій коробці?
– «Геді, потурбуйся про матір, будь ласка».
– Я лише тепер починаю розуміти її зміст. Після того, як Гітлер захопив Саар та Рейнську провінцію. У передсмертній агонії батько думав, що для всіх надходять важкі часи.
Вони вийшли на ґанок. Біля нього на пані Кіслер уже чекала машина з водієм.
Геді промовила ледь чутно:
– Десь я читала, що жінка не повинна терпіти те, що їй не подобається. Якщо чоловік її не розуміє, не змінює ставлення до неї, до її прагнень, її покликання, вона повинна з ним розлучитися.
– Геді, роби те, що задумала, – пошепки відповіла мати, – але нікому не кажи про свої плани. Навіть мені. Буде краще, якщо я зможу чесно казати, що не знаю, де ти.
– Якщо ти про це, то воно неможливе. Ти сама знаєш, – сказала дочка, але всміхнулась обнадійливо.
– Знаю, – відповіла пані Кіслер досить голосно. – До завтра, моя мила.