– А про що ж?
Він узяв виделку, наколов невеликий кусок і майже доніс до рота, але опустив руку.
– Ви почали переговори про зйомки в кіно! Вона зло розсміялась:
– І близько такого не було!
– Я сам чув слово «картина».
– Підслуховували?
– І правильно робив, бо піймав вас на гарячому!
– Помиляєтесь. Це був художник. Він хоче малювати мій портрет.
– А ви й раді позувати!
– Чому б ні?
– Сподіваюсь, голою? Як в «Екстазі»? Вона поставила келих.
– Вам не набридло дорікати мені цим фільмом?
– Що ж робити, якщо ваш гріх постійно перед очима багатьох людей?
Геді встала:
– Пробачте, я не маю апетиту…
Вона пішла до свого будуара. Широким коридором, увішаним мисливськими трофеями. Думала, що були у них з Фріцем кращі часи. Було палке кохання. Особливо близькими почувались, коли полювали разом, коли сиділи в засідці в камуфляжних куртках. Тиша і спокій. Запах прілого листя. І, здавалося, – взаєморозуміння…
День був похмурий, тому з перукарні вони з Мартою поїхали в кафе, потім ще в магазин, тоді Геді скерувала авто до будинку батьків. Коли зупинилась, глянула на годинник:
– Доведеться зачекати. Мама саме в цей час у крамницях, а батько приходить о другій. Прогуляємось?
Вони неспішно пішли вздовж вулиці. Геді озирнулась і помітила, що охоронець, який їхав в окремій машині, поки що спостерігав за ними, не виходячи з автівки. Крижаний вітер дув назустріч. Пахло снігом і кригою. Марта підняла комір. Погано приклеєний куточок театральної афіші тріпотів, як маленький білий прапорець.
Геді зітхнула:
– Колись я грала в цій виставі.
– Шкодуєш за сценою?
– Скоріше за знімальним майданчиком. Мріяла колись про Голлівуд…
– Ну, з можливостями твого чоловіка…
Геді зупинилась і повернулась до афішної тумби.
– Доки я його дружина, я не буду актрисою. У нашому шлюбі він абсолютний монарх. А я лише лялька. Наче предмет, наче витвір мистецтва, який треба охороняти.
– Мені здається, ти перебільшуєш.
– Перебільшую? Та я наче в’язень, який не має права на свій розум чи власне життя!
– Kinder, Küche, Kirche.[7] Така жіноча доля. Не нам це змінювати.
– Не знаю… Раніше я розуміла себе в світі лише як актрису. Театр і кіно – вони, як наркотик. Спробуєш хоч раз – і пропадеш навіки.
[7] Діти, кухня, церква (нім.).