Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Легенда про прийняття хозарами юдаїзму наводиться в листі царя (кагана) Йосипа з Хазарії до Хасдая ібн Шапрута, що мешкав у Іспанії51. Лист датується ніби 930 р., хоча існує думка, що це фальсифікат пізнішого періоду. У цьому творі говориться, ніби за царя Булана, який був попередником Обадії, хозари здійснювали вибір віри між християнством, мусульманством та юдаїзмом. І вибір був зроблений на користь останнього. Дещо подібну легенду маємо в «Повісті минулих літ», де йдеться про прийняття християнства князем Володимиром.

Лев Гумільов

Юдаїзм ніби став державною релігією в Хозарському каганаті, точніше її верхівки. Однак це не означало, що цю релігію прийняла більша частина населення. Загалом варто погодитися з наступними міркуваннями Льва Гумільова: «Юдаїзм – це культ народу, «обраного Яхве», і тому нечасті новонавернені вважалися «проказою Ізраїля». Євреї мирно сусідили з хозарами, ходили разом в походи, але молились окремо, справедливо вважаючи, що для хороших відносин із сусідами немає необхідності їх робити подібними до себе чи, навпаки, лицемірно уподібнюватися їм. Навіть забувши більшу частину складних приписів Талмуду, що було закономірним для пастушого племені, де юнакам не було де й коли навчатися навіть простій грамоті, нащадки євреїв-маздакитів не розчинилися в середовищі племен Дагестану, які оточували їх. Вони до цього не прагнули, та й ці би їх у своє середовище не прийняли… І хай не дивує читача те, що євреї, які жили в Хазарії, іменуються хозарами. Це звичайне для етнонімів узагальнення, коли субетнос на чужині приймає назву етносу»52.

У ІХ ст., завдячуючи транзитній торгівлі, яка опинилася переважно в руках єврейських купців-рахдонітів, Хозарський каганат процвітав. Хозарська столиця Ітиль, яка знаходилася в пониззі Волги, вражала подорожніх своїми розмірами. Довжина міста сягала близько 10 кілометрів. Були там різноманітні культові споруди, палаци правителів, величезні базари, на яких можна було купити дешеву баранину, рибу та інші продукти. Сюди постійно прибували кораблі й каравани з товарами. Життя міста кипіло. Основну його частину становили євреї53. З приводу цих багатств згадуваний Гумільов писав таке: «Хозарський каганат – а точніше, колонія рахдонітів – у ІХ в. володів величезними багатствами, які отримувалися від торгівлі китайським шовком, закамським хутром та слов’янськими рабами. Купців підтримували всі деспотичні режими: імператори династії Тан, Каролінги, Аббасиди в Багдаді та Омейяди в Кордові». Далі історик говорить про те, що каганат утримував на свої кошти добре навчену армію – від 7 до 12 тис. чоловік. Щоправда, воїни були… мусульманами. Й, відповідно, не бажали воювати проти своїх одновірців54. Гумільов навіть іменує Хозарський каганат етнічною та соціально-політичною химерою. Іноді дослідник у такій характеристиці перебирав міру, але певна частка істини в цих твердженнях є. Справді, багатство каганату виявилося «поверховим». Більша його частина концентрувалася в руках еліти. Простолюд практично від нього нічого не мав.

Данина слов’ян хозарам. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

Суттєвою проблемою держави було те, що тут не сформувалися ефективні чинники консолідації населення. У каганаті проживали представники різних етносів – власне хозари, інші тюркські племена, зокрема булгари, племена слов’янські, євреї, можливо, й інші етноси. Серед них були й кочівники, й осіле населення, зорієнтоване на землеробство, і такі, що займалися торгівлею (переважно євреї). Спосіб життя, мова, культура цих етносів помітно різнилися між собою. Не було між ними єдності і в плані релігійному. Юдаїзм, який сповідували євреї і який став релігією верхівки каганату, лишався релігією елітарною, вірою відносно вузького кола людей. Значна частина населення держави дотримувалася традиційних «язичницьких» вірувань. Водночас тут поширювалося християнство й особливо мусульманство. Мусульманською, як уже зазначалося, була армія – надзвичайно важливий елемент у системі відносин каганату.

Про соціальну консолідацію й говорити не варто. Відмінність між верхівкою й низами була дуже великою. Вони ніби жили в різних світах.

Такий стан речей не міг зберігатися довго. Каганат – це був колос на глиняних ногах. Переорієнтація чи переформатування торгових шляхів, які проходили через Хазарію, могли боляче вдарити по державній системі каганату. Адже це могло привести до скорочення доходів, а, відповідно, й до руйнації існуючої системи відносин. Можна погодитися з наступними міркуваннями щодо економіки цієї держави: «…посередницька роль отримала й негативне значення – економіка, в основному, почала спиратися на перепродаж, а держава ставала паразитуючим органом, котрий залежав не від внутрішніх, а від зовнішніх факторів»55.

Як уже говорилося, в 922 р. виникає мусульманська Волзька Булгарія, котра намагається контролювати волзький торговий шлях, що донедавна знаходився в сфері хозарського впливу. Подібні процеси відбуваються в Подніпров’ї, яке теж контролювали хозарські правителі. Тут виникає державне утворення русів, котре бере під свою опіку шлях «із варяг у греки». Принаймні можна говорити, що в другій половині ІХ ст. виникає Руська держава (точніше – протодержава). З часом вона набирає сили й стає суперником Хозарського каганату. Адже Русь «відібрала» в хозарських правителів не лише шлях із «варяг у греки», а й частину Великого шовкового шляху із Китаю до Європи.

У літературі поширена думка, що в кінці Х ст. Хозарська імперія перестала існувати, це, напевно, не зовсім так. Схоже, відбулася її значна трансформація. Хазарія перестала бути імперією, перетворившись у «етнічну державу». Її терени знаходилися в степовій зоні на північ від Кавказу. Принаймні згадки про хозар в «Повісті минулих літ» зустрічаються в ХІ—ХІІ ст.

Закономірно, хозари тривалий час контактували з русами-праукраїнцями. Їм доводилося чимало воювати. Правда, й було відносно мирне співіснування, торгові контакти і навіть контакти культурні. Ці стосунки знайшли відображення в «Повісті минулих літ». Хоча таке відображення помітно міфологізоване. Це можна зрозуміти. Адже події, пов’язані з хозарами, про які говориться в цьому літописному пам’ятнику, відносяться до ІХ—Х ст., коли літописання на Русі ще не було або воно робило перші кроки.

Добре відомою є літописна легенда про данину хозарам. У «Повісті минулих літ» говориться, що слов’янські племена утискували різні іноплемінники – болгари, угорці, авари. Серед них називаються й хозари, котрі ніби хотіли підпорядкувати собі полян. Останні жили в Подніпров’ї, а їхнім стольним градом був Київ,заснований Києм, Щеком і Хоривом. «І знайшли їх, – говориться в «Повісті минулих літ», де йде мова про полян, – хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: «Платіте нам данину». Поляни тоді, порадившись, дали [їм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову». А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра [се] данина, княже. Ми здобули [її] однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося, [бо] говорили вони не з своєї волі, а за божим повелінням»56.

Оповідь ця має суто легендарний характер і написана «заднім числом», тоді вже, коли Хозарський каганат зазнав поразок від руських князів. Щодо наведеної легенди, то з приводу цього Гумільов висловив цікаві міркування: «Данина мечами могла мати лише один смисл: у полян була забрана зброя. Для тих, хто володіє шаблею, мечі – металобрухт, оскільки шабля є легкою, не втомлює руку й прорізає кольчугу. Але шабля потребує спеціальної виучки бійця, непомірно більшої, аніж меч. У хозар у ІХ ст. шаблі справді були… Отже, не збагачення за рахунок полян було метою хозар, а руйнування їхнього військового потенціалу. Але така акція можлива лише в результаті переможної війни, про яку літописець не сказав і слова»57.

Наведені міркування Гумільова мають гіпотетичний характер. Однак літописна легенда про данину хозарам, безперечно, свідчить, що поляни були підкорені Хозарським каганатом. Імовірно, вони були роззброєні – аби не чинили завойовникам опору. Київ певний час був хозарською факторією на шляху «із варяг у греки». Про це є й інші свідчення на сторінках «Повісті минулих літ». Наприклад, говориться, що «хозари брали з полян, і з сіверян, і з вятичів; брали вони по білій вивірці – стільки від диму»58. Якщо довіряти цій інформації, то виходить, що хозари встановили контроль над слов’янськими племенами, котрі проживали на теренах нинішньої Київщини, а також у басейнах рік Десна й Ока. Брали вони данину хутром, яке цінувалося на ринку. Обтяжливу данину, судячи з усього, вони не накладали. Для них більш важливими були торгові шляхи, які проходили Дніпром, Десною та Окою.

Про те, що Київ належав хозарам, говориться також у літописній розповіді про Аскольда і Діра. Там читаємо наступне: «Ідучи мимо, узріли вони (Аскольд і Дір. – П. К.) на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони [тамтешні жителі] сказали: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам»59. Судячи далі з контексту твору випливає, що саме ці можновладці, зібравши варягів, визволили полян від хозарської залежності й почали правити в полянській землі.

Більше джерел про те, як поляни звільнилися від хозарської залежності, ми не маємо. Тому доводиться вірити «Повісті минулих літ». Із неї можемо лише зробити висновок: військово-торгівельні корпорації варягів, які намагалися контролювати торгові шляхи Східної Європи, почали витісняти звідти хозар, зокрема із Подніпров’я.

Це робив князь Олег (?—912). Під 885 р. у літописі сказано: «Послав Олег [послів] до радимичів, питаючи: «Кому ви данину даєте?» Вони ж сказали: «Хозарам». І мовив їм Олег: «Не давайте хозарам, а мені давайте». І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали»60. Радимичі, які належали до слов’янських племен, проживали між Дніпром та річкою Сож. Зараз це переважно терени південно-східної Білорусі.

Сильного чи то смертельного удару Хозарському каганату завдав князь Святослав (?—972). Спочатку в «Повісті минулих літ» говориться про те, що цей князь вирішив підпорядкувати собі вятичів, які платили данину хозарам: «І пішов він на Окуріку і на Волгу, і знайшов вятичів, і сказав їм: «Кому ви данину даєте?» Вони ж одказали: «Хозарам. По шелягу од рала даєм»61. Із цього запису випливає, що Святослав намагався взяти під контроль частину волзького торгового шляху, де господарями були хозари.

А під 965 р. у літописі читаємо наступне: «Рушив Святослав на хозар. Почувши ж [про це], хозари вийшли насупроти з князем своїм, каганом [Іосифом?]. І зступилися [війська] битися, і сталася битва межи ними, [і] одолів Святослав хозар і город їхній [столицю Ітіль], і [город] Білу Вежу взяв»62.

Це повідомлення часто трактується як загибель Хозарської держави. Проте сумнівно, що так було. Згаданий похід Святослава мав, радше, не завойовницький, а грабіжницький характер. Ніде чітко не сказано, що руський можновладець оволодів хозарськими землями. Після цього походу князь спрямував свої походи в південно-західному напрямку, на Дунай, де навіть збирався заснувати нову столицю. Як бачимо, його приманювали не багаті хозарські міста, котрі на той час почали деградувати, а перспективний дунайський регіон.

Умовний портрет князя Святослава Ігоровича з Царського титулярника, XVII ст.

Далі в «Повісті минулих літ» зустрічаємо фрагментарні згадки про хозар. Під 1023 р. є згадка, що коли була усобиця між Ярославом і Мстиславом, то останній ходив проти свого суперника «з хозарами і з касогами»63. Тобто можна припустити, що на той час хозари зберігали свою державну організацію, але знаходилися в союзних чи навіть васальних відносинах із руськими князями.

Ще одна згадка про хозар в літописі припадає на 1083 р. Там говориться, що князь Олег зайняв Тмуторокань і посік хозар64. Отже, хозари проживали неподалік Тмутороканя, тобто поряд із Таманським півостровом. Нарешті під 1106 р. у «Повісті минулих літ» говориться про воєводу Іванка Захаровича, який був хозарином. Він служив руському князю Святополку65. Це, власне, остання згадка в руських літописах про хозар.

Згадується ще в «Повісті минулих літ» про жидів хозарських, які приходили до князя Володимира й пропонували йому юдейську віру66. Але цей епізод стосується переважно україно-єврейських, а не україно-тюркських стосунків.

Загалом у руських літописах дається таке уявлення про хозар. Це – войовничий народ, який підпорядкував полян та інші слов’янські племена. Однак київські князі увільнили слов’янське населення від хозарської залежності, підпорядкувавши його собі. Також вони завдали хозарам нищівної поразки. І після цього хозари опинилися в залежності від русів. Принаймні в легенді про данину хозарам, яку давали поляни, є натяк на те, що тепер хозари платять данину. Хозари також перебували на службі в руських князів.

При цьому, коли ведеться мова про хозар, не йде мова про їхнє юдейство. Натомість у «Повісті минулих літ» є поняття «жиди хозарські», котрі хотіли нав’язати юдаїзм князеві Володимиру (960? —1015). Отже, хозари й жиди хозарські – це не одне й те саме.

Не виключено, що від хазарів руські князі перейняли титул кагана, розглядаючи себе як продовжувачів хозарської державної традиції. Існує навіть думка про існування Руського каганату67. Одним із головних джерел для доведення функціонування Руського каганату є Бертинські аннали. У цій франкській хроніці розповідається про візантійське посольство, яке прибуло в Інгельгейм до двору імператора Людовіка І Благочестивого 18 травня 839 р. У складі цього посольства був народ рос, про якого повідомляється, що правитель його називався каганом68. Інформація про те, що правитель русів іменувався каганом, зустрічається також у арабських джерелах69. Каганом двічі називається князь Володимир у «Слові про Закон і Благодать» Іларіона70. Тобто це не є опискою. Так справді іменувалися верховні правителі на Русі. Каганом також називали Ярослава Мудрого. Про це, зокрема, свідчить одне з графіті Софійського собору. Там було написано: «Спаси, Господи, кагана нашого»71.

[51] Публікацію листа і його інтерпретацію див.: Коковцов П. К. Еврейско-хазарская переписка X в. – Ленинград, 1932.

[52] Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – М., 1992. – С. 81.

[53] Заходер Б. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. – М., 1962. – С. 140—143.

[54] Гумилев Л. Открытие Хазарии. – С. 310.

[55] Горєлов М., Моця О., Рафальський О. Цивілізаційна історія України. – С. 156.

[56] Літопис руський. – С. 10—11.

[57] Гумилев Л. Открытие Хазарии. – С. 284.

[58] Літопис руський. – С. 12.

[59] Там само.

[60] Літопис руський. – С. 14.

[61] Там само. – С. 38.

[62] Там само.

[63] Там само. – С. 85.

[64] Там само. – С. 125.

[65] Літопис руський. – С. 160.

[66] Там само. – С. 52.

[67] Вперше питання про існуванння Руського каганату було поставлено Степаном Гедеоновим у 1862 р. Він вважав, що існування цього державного утворення між аварами й хозарами – незаперечний історичний факт. Див.: Гедеонов С. Отрывки из исследований о варяжском вопросе // Записки Императорской Академии наук. – СПб., 1862. – Т. 1. – Прил. 3. – С. 105—106.

[68] Древняя Русь в свете зарубежных источников. – М., 2010. – Т. 4. – С. 19—20.

[69] Древняя Русь в свете зарубежных источников. – М., 2009. – Т. 3. – С. 47—48.

[70] Тисяча років українській суспільно-політичній думці. – К., 2001. – Т. 1. – С. 209.

[71] Высоцкий С. Древнерусские надписи Софии Киевской XI—XIV вв. – К., 1966. – С. 49—52.