Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Частина половців опинилася в складі Руського королівства119. На початку 50-х рр. ХІІІ ст. король Данило Романович дарував ханові Тегаку та його підданим землі на теренах Берестейщини, щоб вони захищали його державу від нападів ятвягів і литовців. Половці в цьому регіоні заснували близько сорока поселень і зберігали свою ідентичність до початку XVI ст. Тут існувала до початку ХХ ст. Половецька волость120.

Осердям Половецької землі були переважно землі нинішньої Лівобережної України. Передусім це стосується Донецької, Луганської, Запорізької та Харківської областей. Тут, до речі, зосереджена основна маса пам’яток половецького сакрального мистецтва – т. зв. кам’яні баби121. Омелян Пріцак писав: «Три головні політичні та економічні резиденції Половців лежали в доріччю Сіверського Донця, б[лизько] сьогоднішнього Харкова. Це головна столиця – Шарукань (Чешуєв), та дві побічні столиці: східня Балин та західня Суґров. Це були заразом у ХІ—ХІІ ст. кінцеві станції сухопутного залозного шляху, що через Київ зв’язував Середню Європу і балканські країни з Половецькою державою»122.

Половецька баба, ХІ ст., Луганськ

Для торговців Половецької землі був укладений «Кодекс куманікуc» – пам’ятка половецької писемності, яка датована 1303 р. Цей твір поділяється на дві частини – «італійську» (латино-ірано-куманський словник) і «німецьку» (кумансько-німецький словник). Перша частина («Книга тлумача») – це глосарії слів латини й переклади на перську та кипчацьку мови. Вона охоплює слова повсякденного ужитку та термінологію з торгівлі, релігії, астрономії, військової, парфумерної, шевської і теслярської справи, державної служби тощо. Також тут подана граматика куманської мови. У другій частині («Книзі місіонера») є фрагменти з Біблії, проповіді, афоризми, релігійні повчання, молитви, зокрема молитва «Отче наш», Символ віри, десять заповідей Мойсея, пісня «Ave, Maria» тощо). Є в «Кодексі…» й половецькі загадки в перекладі латинською й німецькою мовами. У зазначеному творі зустрічається низка слів, що ввійшли в українську мову – базар (площа), балик (риба), беркут (орел), ізюм (виноград), казна (скарбниця), козак (варта), орда (зібрання), сарай (палац)123.

Кодекс куманікус.

Аркуш 58 зв. із малюнком папуги

Цікаво, що на Галичині в XV—XVII ст. існував шляхетський рід Балабанів. Судячи з прізвища, він половецького походження. Представники цього роду відігравали помітну роль у церковному житті України. Половецька назва орла (беркут) також була поширена на Галичині. Іван Франко (1856—1916) назвав героя своєї відомої історичної повісті Захаром Беркутом. Отже, цей літературний герой мимоволі ніби теж ставав половцем чи принаймні мав половецьке походження. Інша річ, що Франко вважав слово «беркут» слов’янським. Тому й дав таке прізвище герою, який є главою слов’янського праукраїнського роду й хранителем давніх слов’янських традицій. Зрештою, половецьке слово «беркут» було використано для назви спецпідрозділу МВС України, який існував з 1992-го по 2014 рік. Правда, цей «Беркут» показав себе не найкращим чином під час Революції Гідності 2013—2014 рр.

Загалом українці «не помічають», скільки в їхній мові та культурі є від половців. Наприклад, запорізькі козаки іменували свою структуру кошем. Відповідно, на чолі козаків стояв кошовий отаман. Звідси й українське прізвище – Кошовий. Це слово половецького походження. Кош чи коч (кочів’я) означало велику сім’ю, рід. Також половецького походження було слово «курінь». Воно слугувало для позначення племені, тобто об’єднання кількох родів. Також означало й військовий загін, полк. Адже роди в половців були воєнізовані124. В українських козаків теж спостерігаємо існування територіально-воєнізованих структур (сотні, полки). Хоча це не обов’язково треба трактувати як вияв половецького впливу, але цілком можливо, що тут дався знати «половецький спадок». Ймовірно, половецьке походження мало слово «отаман» (атаман), що означало батько людей, провідник. Принаймні воно поширене в тюркських етносів.

Схоже, половецький чинник відіграв певну роль у становленні українського козацтва. На це звертав увагу Лев Гумільов125. Слово «козак» зустрічається в «Кодексі куманікус», а також низка ключових суспільних термінів козацтва має половецьке походження.

Деякі українські шляхетські роди, ймовірно, походили з половців. Хоча іноді важко розмежувати половецьке й татарське. Зрештою, значна частина половців пізніше «стала татарами». Принаймні вважається, що половці відіграли помітну роль у становленні кримськотатарського етносу.

Відносно значне поширення в Україні мало прізвище Половець. Навіть героями відомого роману Юрія Яновського «Вершники» є представники роду Половців.

Також половці чимало «наслідили» в українській топоніміці126.

Вплив половців на українську культуру й загалом на український етногенез досліджено мало. На це є різні причини. Практично немає інституції чи інституцій, які б системно займалися цим питанням. Адже половці «зникли», розчинилися серед інших етносів. Державних народів, які б декларували своїх спадкоємців від них, немає. Хоча, в принципі, на це могли б претендувати українці. Правда, є бездержавні народи, що вважають половців своїми предками. Це – киримли (кримські татари), гагаузи й караїми. Однак через свою нечисленність і бездержавність вони не мають дослідницьких інституцій, де б розглядалася історія й культура половців, їхній вплив на інші народи.

Та справа не лише в цьому. Під впливом «Слова о полку Ігоревім» в українській культурі, як і в культурах інших східнослов’янських народів, сформувався сильний антиполовецький дискурс127. Не будемо зараз вдаватися в дискусію, чи є автентичним «Слово…», чи воно – породження російських політиків кінця XVIII ст. На нашу думку, більш імовірним є друге128. Одне безсумнівно: цей твір з численними інтерпретаціями (як науковими, так і художньо-літературними й мистецькими) витворив у свідомості росіян, українців та білорусів ставлення до половців як до ворогів.

Зрештою, є й чимало антиполовецьких моментів у давньоруських літописах. Хоча зустрічаються фрагменти, які викликають повагу до половців. Чи не найяскравішим із них є оповідь про євшан-зілля. На початку т. зв. Галицько-Волинського літопису розповідається, що князь Володимир Мономах вигнав половецького хана Отрока (Атрака) в Обези, тобто Грузію. Його ж брат Сирчан лишився кочувати в донських степах. І коли помер Володимир, Сирчан послав свого співця Ора до Отрока, щоб той закликав брата повернутися в землю половецьку. «Мов же ти йому слова мої, співай же йому пісні половецькії, – напучував посланця Сирчан. – А якщо він не схоче, – дай йому понюхати зілля, що зветься євшан». Далі розповідається така історія: «Той же не схотів [ні] вернутися, ні послухати. І дав [Ор] йому зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». І прийшов він у землю свою»129.

Наведена літописна розповідь отримала художні інтерпретації в українському письменстві. Зокрема, в 1899 р. Микола Вороний (1871—1938) написав поему «Євшан-зілля», яка була закликом шанувати рідну землю130.

З 1987-го по 1990 рік у Львові виходив самвидавний машинописний альманах «Євшан-зілля», помітну роль у виданні якого відіграла родина Ігоря та Ірини Калинців. Було п’ять випусків цього видання. Шостий не з’явився з технічних причин. У 1993 р. вийшов масовим накладом Сьомий випуск. Однак далі альманах не друкувався131. Таким чином давня половецька легенда ніби «ожила» в українській культурі.

Наведені вище факти дають підстави вважати, що половці відіграли помітну роль в етногенезі українців. Інша річ, що ця роль так і не вивчена й не осмислена. При цьому таке осмислення – не кабінетний інтерес учених-істориків чи етнографів. Це осмислення є для нас актуальним. Адже Україна й досі розділена (передусім ментально) на «схід» і «захід». Причому це розділення майже накладається на межу між колишніми землеробськими й, відповідно, слов’янськими регіонами, з одного боку, та степовими районами, де кочували половці. Звісно, це розділення не варто абсолютизувати – але не варто його й недооцінювати. Ще з княжих часів, як уже говорилося, склалася своєрідна конфедерація русів та половців. І ця конфедерація, зазнавши різних трансформацій протягом віків, стала основою для українського етносу, а потім – новочасної нації. Руси-слов’яни створили симбіоз з тюрками-половцями. І це колосальний досвід, який треба цінувати, яким треба гордитися і який треба використовувати. Адже не забуваймо, що «половецька печать» дала про себе знати і в Золотій Орді, і в мамлюцькому Єгипті, і в другому Болгарському царстві, і в Грузії за блискучих часів царя Давида Будівельника (1073—1125), і при становленні Волоської держави – предтечі Румунії. Половці були енергійні й талановиті. Вони швидко «загорялися», могли творити чудеса. Правда, їм не вистачало організованості, бажання доводити справу до завершення. Чи не такі українці, які в останні роки зуміли здивувати світ своїми революціями, але так і не змогли завершити ці революції й скористатися їхніми результатами? Гармонізувати «східну» (енергійну та анархічну) та «західну» (консервативну, «закорінену») ментальності – це одне із головних завдань сучасної України. Тоді Україна зможе справді стати єдиною та сильною.

Чорні клобуки

На службі у русів

Якщо з половцями Русь становила «поліцентричну державу», де руська й половецька «половини», змагаючись, часто укладали різноманітні союзи для вирішення спільних завдань, то низка тюркських етносів фактично стали васалами руських князів, «влившись» у руський політичний організм. У літописах цих васалів іменують чорними клобуками (тюркською – каракалпаки). Ця назва походить від назви елементу їхнього одягу – високих чорних шапок. Насправді під чорними клобуками розуміли не якийсь один народ, а сукупність тюркських етносів, що знаходилися на безпосередній службі руських князів132.

Перша згадка про них зустрічається в літописі під 1146 р. Там, зокрема, ведеться мова про боротьбу внука Мономаха, Ізяслава Мстиславича, за київський престол. Наведемо цей уривок повністю:

«Ізяслав же, се почувши, зібрав воїв своїх і рушив на нього з Переяславля, взявши благословення у [церкві] Святого Михайла в єпископа у Євфимія. І перейшов він Дніпро [бродом] коло [города] Заруба, і тут прислали до нього [послів] чорні клобуки і все Поросся, і сказали йому: «Ти – наш князь. А Ольговичів ми не хочемо. Поїдь-но вборзі, а ми – з тобою».

І рушив Ізяслав до [города] Дернового, і тут зібралися всі клобуки і порошани»133. Ця згадка наводить на наступні висновки. По-перше, чорні клобуки проживали на Пороссі – в басейні річки Рось. Це південний кордон Київського князівства на межі зі степом. Тобто чорні клобуки були прикордонною сторожею, охороняючи князівство від наїздів ворогів – передусім половців. По-друге, із повідомлення випливає, що вони були помітним чинником у політичному житті князівства. На них, зокрема, спирався Ізяслав Мстиславович, ведучи боротьбу за владу.

Назва «чорні клобуки» не так часто використовувалася літописцями. Остання літописна згадка про об’єднання цих племен припадає на 1193 р. Там говориться про те, що ліпші мужі з чорних клобуків закликали князя Ростислава Рюриковича піти походом на половців134. Як бачимо, чорні клобуки не дуже шанували своїх тюркських одноплемінників і охоче вирушали проти них у походи. В принципі, говорити про тюркську єдність чи про солідарність у той час не варто. Тюркські племена, роди часто воювали один проти одного.

До складу чорних клобуків входили залишки колишніх печенігів, які були витіснені зі степів Північного Причорномор’я половцями. До речі, в давньоруських літописах фігурує термін «Лукомор’є», під яким розумілися, зокрема, землі Північного Причорномор’я, де кочували половці. Наприклад, про переяславського князя Михалка Юрійовича під 1172 р. (насправді – під 1169 р.) сказано: «Як і колись на лукомор’ї билися [наші] з ними (половцями. – П. К.) кріпко, і, побачивши [це], половці побігли, а наші вслід за ними погнали, тих рубаючи, тих хапаючи»135.

Печеніги, вигнані половцями з Лукомор’я, тепер пішли на службу до руських князів. І згадки про них часто пов’язувалися з чорними клобуками. Таким чином, печеніги з «ворогів русичів» стали їхніми союзниками.

Однак «головну скрипку» серед чорних клобуків відігравали торки136. Про них є достатньо інформації на сторінках руських літописів. Перша згадка про них припадає на 985 р., де говориться, що князь Володимир Святославович здійснив похід на волзьких булгар, залучивши до цього торків. При цьому розповідається, що Володимир зі своєю дружиною рушив на човнах. У той час торки йшли берегом на конях137. Якщо ця інформація адекватно відображає реалії, то напрошуються певні висновки. Русько-варязька дружина Володимира пересувалася на човнах, а як кіннотників князь Володимир та інші руські князі використовували кочівників-тюрків. У цьому випадку це були торки. Отже, тюркська кіннота органічно доповнювала руських дружинників. Можливо, коли Києво-Руська держава «вперлася» в степові простори, руські дружинники пересіли з лодій на коней. І сталося це, зрозуміло, не без впливу тюрків-кочівників.

Правда, відносини торків і руських князів не були безхмарними. Між ними виникали й конфлікти. Так, незадовго після смерті Ярослава Мудрого його сину Всеволоду, який княжив у Переяславі, довелося усмиряти торків138. Та все ж торки служили руським князям і часто з ними вирушали в походи проти половців.

[119] У літературі Руське королівство переважно відоме, як Галицько-Волинське князівство. Хоча останнє є «кабінетним терміном». Про це більш детальніше див.: Кралюк П. Питання, що потребує ясності // Корона, або Спадщина Королівства Руського. – К., 2017. – С. 26—37.

[120] Алексюк М. Палавецкія паселіщчы на Беларусі // Помнік гісторыі і культуры Беларусі. – 1978. – № 1. – С. 33—35; Леонюк В. Словник Берестейщини. – Львів, 1996. – С. 250.

[121] Про ці пам’ятки більш детальніше див.: Плетнёва С. Половецкие каменные изваяния. – М., 1974.

[122] Пріцак О. Половці. – С. 116.

[123] Гаркавец А. Codex Cumanicus: полное издание в 4 томах. – Алматы, 2015.

[124] Половець В. Половці. – С. 34.

[125] Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 466.

[126] Пріцак О. Половці. – С. 117—118.

[127] Наприклад, див.: Толочко П. Київська Русь. – К., 1996. – С. 140—141. Тут автор навіть розглядає походи русів на половців як акції, спрямовані на захист християнської віри, своєрідні «хрестові походи», заявляючи: «… саме Русь прийняла на себе основний удар половців і тим самим значно полегшила становище Візантії, Угорщини та інших християнських країн».

[128] Аргументи на користь цієї версії див.: Ільїн О. Пакт «Катерина ІІ – Йосиф ІІ» та «Слово о полку Ігоревім» // Сіверянський літопис. – 1996. – № 4. – С. 55—58; його ж. Віденський конгрес та «Слово о полку Ігоревім» (відповідь Святославу Воїнову) // Сіверянський літопис. – 1997. – № 4. – С. 29—33.

[129] Літопис руський. – С. 368—369.

[130] Вороний М. Євшан-зілля: Поема. Вірші. – К., 2010.

[131] http://www. myslenedrevo. com. ua/uk/EStore/History/ EvshanAlmanac. html;https://uk.wikipedia.org/ wiki/Євшан-зілля_(самвидав)

[132] Котляр М. Клобуки чорні // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2007. – Т. 4. – С. 354.

[133] Літопис руський. – С. 199.

[134] Там само. – С. 353.

[135] Літопис руський. – С. 302.

[136] Про торків див.: Голубоский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар (История южно-русских степей ІХ—ХІІІ вв.). – К., 1884. – С. 65—181; 212—228.

[137] Літопис руський. – С. 51.

[138] Там само. – С. 99—100.