Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Вложив Бог у серце руським князям, Святополку [і] Володимиру, добрий намір, і зібралися вони радитись на [озері] Долобську. І сів Святополк зі своєю дружиною, а Володимир зі своєю дружиною та в одному шатрі, і стали радитися. І почала говорити дружина Святополкова: «Не час навесні воювати. Погубимо ми смердів і ріллю їх». І сказав Володимир: «Дивно мені, дружино, що коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь. А сього чому не розглянете, що стане смерд орати, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою, а кобилу його забере. А в оселю його в’їхавши, забере жону його, і дітей, і все майно його візьме. То коня його ти жалієш, а самого чому не жалієш?» І не змогла йому на це відповісти дружина Святополкова, і сказав Святополк: «Брате, я ось готов уже». І встав Святополк, і сказав йому Володимир: «То ти, брате, велике добро зробиш Руській землі». І послали вони удвох [послів] до Давида і Олега [Святославичів], говорячи: «Підіть оба на половців. І або живі ми будемо, або мертві». Давид, отож, послухав їх, а Олег не послухав сього, причину сказавши: «Нездоров я». Володимир же, поцілувавши брата свого, пішов до Переяславля, а Святополк – услід за ним, і Давид Святославич, і Давид Всеславич, і Мстислав [Всеволодович], Ігорів онук, [і] Вячеслав Ярополчич, [і] Ярополк Володимирович. І рушили вони на конях і в човнах, і прибули нижче від порогів, і стали в [урочищі] Протолчах і на Хортичім острові. І сіли вони на коней, а піші вої, висівши з човнів, ішли в поле чотири дні, і прийшли на [ріку] Сутінь.

Половці ж, почувши, що йдуть руси, зібралися без числа і стали радитися. І сказав [хан] Урусоба: «Просімо миру в русі, бо кріпко вони битимуться з нами. Ми бо багато зла вчинили Руській землі». І сказали молодші Урусобі: «Якщо ти боїшся русі, то ми не боїмось. Сих же побивши, ми підемо в землю їх і візьмемо всі городи їхні. І хто ізбавить їх од нас?»

Пам’ятник Володимиру Мономаху в місті Прилуки

Руськії ж князі й вої молили Бога й обітниці воздавали Богові і Пречистій Матері Його – той кутею, а той милостинею убогим, а ті пожертвами монастирям. І коли вони так молилися, рушили половці і послали перед собою в сторожі [хана] Алтунопу, що славився в них мужністю. Так само й руські князі послали сторожівсвоїх. І устерегли вони Алтунопу, і обступили Алтунопу, і вбили його і тих, що були з ним. І ні один [не] втік із них, а всіх побили.

І пішли полки половецькії, як бори, і не окинути було оком їх, а руси пішли супроти них. І великий бог вложив боязнь велику в половців, і страх напав на них і трепет перед лицем руських воїв. І умлівали вони самі, і коням їхнім не було спіху в ногах, а руси весело на конях і пішо побігли до них. Половці ж, побачивши, як руси кинулися на них, побігли, не зступившись, перед руськими князями, а наші погнали, рубаючи їх, у четвертий [день] місяця квітня.

І велике спасіння вчинив Бог у той день благовірним князям руським і всім християнам, а над ворогами нашими дав побіду велику. І вбили тут у бою двадцять князів: Урусобу, Кочія, Яросланопу, Кітанопу, Кумана, Асупа, Куртка, Ченегрепа, Сурбаря та інших князів їхніх, а Белдузя схопили.

Потім же сіли брати [обідати?], побідивши ворогів своїх. І привели Белдузя до Святополка, і став Белдузь давати за себе злото, і срібло, і коні, і скот. Святополк же послав його [до] Володимира, і коли він прийшов, запитав його Володимир: «Се, знай, схопила вас клятва! Бо багато разів, давши клятву, розоряли ви Руськую землю! То чому ти не учив синів своїх і рід свій не переступати клятви, і ви проливаєте кров християнську? Нехай тепер буде кров твоя на голові твоїй!» І повелів він убити його, і тоді розсікли його на куски.

А після цього зібралися брати всі, і сказав Володимир: «Се день, що сотворив його Господь. Возрадуймося і возвеселімся в день сей», тому що Бог ізбавив нас од ворогів наших, і покорив ворогів наших, і «сокрушив голови зміїні, і дав Господь пожиток їх нам». Взяли бо тоді вони скоту, і овець, і коней, і верблюдів, і вежі з набутком і з челяддю, і захопили печенігів і торків з вежами, і прийшли в Русь із полоном великим, і зі славою, і з побідою великою»100.

Ми спеціально навели цей розлогий уривок, оскільки він говорить не лише про саму подію, а й дає чимало інформації про русько-половецькі стосунки.

По-перше, літописець дає зрозуміти, що половецькі наїзди були серйозною проблемою для Русі, точніше – її південних земель. Половці чинили грабунки, забираючи майно в смердів-селян. Останні ж часто потрапляли в половецький полон. Все це, безперечно, підривало економіку Русі, але також кінець кінцем впливало й на матеріальні статки руських князів. Чи говорив Володимир Мономах вищенаведені слова, які вклав йому в уста літописець, можемо лише гадати. Але ці слова, схоже, відображали настрої деяких руських князів – особливо тих, які мали свої землі на русько-половецькому пограниччі. Звісно, вони не стільки переймалися долею простого смерда, скільки тим, що той смерд, будучи розореним, а то й вбитим чи полонений половцями, не давав доходу в князівську скарбницю.

По-друге, з цієї інформації зрозуміло, що між руськими князями й половецькими ханами існували певні домовленості щодо ненападу. Однак вони порушувалися – передусім половцями. Тому Святополк Ізяславович наказує вбити хана Белдузя через те, що той порушив мирні домовленості. Хоча цей хан пропонував за себе великий викуп. Очевидно, тут руським князям йшлося про те, аби налякати половців, показати, що їм доведеться за наїзди платити своїм життям.

Є в руських літописах й інші яскраві описи перемог князів Святополка Ізяславовича й Володимира Мономаха над половцями. Такі описи вміщені під 1103101 та 1111роками102. У останньому з них Володимир Мономах знову жаліє смердів, яким чинять зло половці. Вступ до опису розгрому половецьких орд у 1111 р. майже повторює вступ до такого ж опису під 1103 р. Важко сказати, де тут закінчується історичний фактаж і починається літературний домисел. Та все ж можна вважати, що в 1103, 1107 і 1111 роках половці зазнали значних поразок від руських князів. А в 1116 р. руси взяли їхні «городи» Сугров, Шарукань і Балин103. Після цього хоча чинилися половецькі напади на руські землі, але вони не відзначалися масштабністю.

У подальшому руси й половці стають союзниками в боротьбі із зовнішніми ворогами – хрестоносцями, сельджуками й татарами Батия104. При цьому очільники з одного й другого боку укладали численні договори протягом ХІХІІ ст. Місцем, де вони укладалися, були Канів, Заруб, Корсунь, Трипілля на Правобережжі й Саків, Малотин та Воїнь на Лівобережжі105.

Правда, з кінця 60-х років ХІІ ст., коли Русь зазнала занепаду, а усобиці все більше й більше почали терзати її, половці відновили походи на руські землі. Особливо тут відзначилися хани Кобяк і Кончак. І все ж руські князі зуміли дати відсіч. У 1183 чи в 1184 р. в битві на річці Орель князі Святослав Всеволодович (після 1116—1194) і Рюрик Ростиславович (бл. 1137/1140 – бл.1212/1215) розбили Кобяка106.

Однак у 90-х рр. ХІІ ст. інтенсивність половецьких набігів зменшилась. Зате руси активізували свої походи в степ107.

Із 90-х рр. ХІ ст. руські князі, маючи на меті певні політичні розрахунки, почали одружуватися з доньками половецьких ханів. Часто такі шлюби укладали чернігівські князі Ольговичі, котрі мали з половцями добрі стосунки. Навіть Святополк Ізяславович, відомий своїми походами на половців, у 1094 р. одружився на дочці хана Тугоркана. Володимир Мономах, який теж відзначився походами на половців, одружив свого сина Юрія (Довгорукого) (1090—1157) на дочці ханаАєпи, а другого сина Андрія – на внучці Тугоркана. Загалом такі шлюби були поширеною практикою. У 1187 р. чи в 1188 р. з половецького полону повернувся Володимир, син згадуваного князя Ігоря Святославовича, героя «Слова о полку Ігоревім». Але повернувся не сам, а з молодою дружиною, дочкою хана Кончака, й дитиною108. Весілля справили в Новгороді-Сіверському. До речі, й сам князь Ігор був напівполовцем – його матір походила з половецького роду109.

Титульний лист першого видання «Слова о полку Ігоревім»

Можна говорити про те, що в ХІІ ст.руська князівська еліта стала «частково половецькою». При цьому дочки половецьких ханів, які виходили заміж за руських князів, приїжджали на Русь не самі, а з дівчатами, що служили їм. Ці, своєю чергою, могли виходити заміж за руських дружинників. Такі шлюбні відносини принаймні свідчать, що між Руссю й Половецьким полем не було непрохідної прірви. Радше, навпаки, руси й половці становили своєрідний симбіоз. На це вказував Лев Гумільов, який писав, що «в ХІІ—ХІІІ ст. Половецька земля (Дешт-і Кипчак) й Київська Русь складали одну поліцентричну державу. Це було вигідно двом етносам…»110.

Про цей симбіоз свідчить відома битва на Калці в 1223 р., коли половці й руських князі зазнали поразки від татар111. Половці, опинившись перед лицем татарської небезпеки, звернулися саме до руських князів, сподіваючись отримати від них допомогу. І отримали. Тобто в той період Русь та Дешт-і Кипчак справді можна розглядати як «поліцентричну державу».

Татарська навала в 1236—1242 рр. фактично знищила цю державу. І якщо Русь, зазнавши руйнувань, все ж вистояла, то її «половецька частина» зазнала дезінтеграції й була «розвіяна».

Та все ж половці «знайшли себе». Далі окремі половецькі орди опинилися на теренах Візантії, Дунайської Болгарії, Угорщини, Волзької Булгарії.

Половці славилися як хоробрі й вмілі воїни. Тому їх наймали на службу правителі різних держав. Ще раніше це стосувалося можновладців Візантії, Русі та Грузії. Частина половців опинилася в Єгипті, які в 1279 р. захопили тут владу112. Військово-політичною елітою в цій країні тривалий час (аж до початку ХІХ ст.) були т. зв. мамлюки, які мали переважно половецьке походження113.

Половці, що опинилися в Дунайській Болгарії ще перед татарською навалою, підняли в 1185 р. антивізантійське повстання. У результаті чого з’явилося друге Болгарське царство. Цікаво, що в цій державі царські династії були половецького походження – Асєні (1185—1280), Тертери (1280—1323), Шишмани (1323—1396)114. В певному сенсі, середньовічна Болгарія, яка відродилася і створила блискучу слов’янську культуру, завдячує цим саме половцям. І взагалі чи існував би болгарський етнос, якби не антивізантійське повстання 1185 р., очолюване половцями?

Для половців Дунайська Болгарія, як і ближні землі нинішньої Румунії та Молдови, стали місцем переселення. Існує версія, що князь Басараб, який заснував Волоську державу (предтечу сучасної Румунії) в 1330 р., був половецького походження. Принаймні його ім’я є тюркським115. Династія Басарабів правила в цій державі до середини XVII ст. До речі, її представником був відомий Влад ІІІ Дракула (1431—1476)116. Також від імені цієї династії пішла назва краю Бессарабія, частина якого зараз входить до складу України.

Влад ІІІ Цепеш (Дракула)

У середині ХІІІ ст. половці опинилися в Угорщині. Зокрема, в 1246 р. король Бела IV запросив їх на службу, розселивши між Тисою й Дунаєм. Тут вони створили край Куманію (Куншаг). Король Ласло IV (1262— 1290), мати якого була половчанкою, в 1279 р. надав цьому краю широку автономію. До речі, цього короля іменували Кун (половець). Автономія Куншага (правда, з перервою з 1711 по 1745 рік) зберігалася до 1876 р., тобто майже шістсот (!) років. Ця автономія мала навіть більше прав, ніж інші угорські землі117. Тут практично не існувало кріпацтва. Половецька мова зберігалася на цих землях до ХVІІІ ст. Половці Угорщини після себе залишили не лише пам’ятки, зокрема кургани. Вони також стали частиною угорського етносу. Доволі поширеним угорським прізвищем є Кун, тобто половець.

Частина половців, яка не захотіла емігрувати після поразок від татарських військ Бату-хана, ввійшли до складу Золотої Орди. При цьому половецька мова стала державною мовою й мовою міжетнічного спілкування в цій країні, а високі державні посади нерідко займали вихідці з половецьких родів. Золотоординські половці відіграли певну роль у етногенезі волзьких тюркських народів (казанських татар, башкирів, чувашів), а також росіян118.

[100] Літопис руський. – С. 158—159.

[101] Літопис руський. – С. 161—162.

[102] Там само. – С. 166—167.

[103] Там само. – С. 176.

[104] Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 218.

[105] Пріцак О. Половці. – С. 114.

[106] Літопис руський. – С. 332.

[107] Квітницький М. Половці // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2011. – Т. 8. – С. 350.

[108] Літопис руський. – С. 346.

[109] Половець В. Половці. – С. 41—43.

[110] Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 222.

[111] Літопис руський. – С. 379—381.

[112] Пріцак О. Половці. – С. 114.

[113] Про мамлюків та їхній султанат див.: Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба. 1300—1600. – К., 1998. – С. 24, 41, 43, 44, 66, 113, 149, 167.

[114] Божилов И. Фамилията на Асеневци (1186—1460). – София, 1985; Пріцак О. Половці. – С. 117.

[115] Vásáry I. Cumans and Tatars: Oriental Military in the Pre-Ottoman Balkans, 1185—1365. – Cambridge, 2005. – P. 149—155/

[116] Казаку М. Дракула / пер. з фр. В. Удовиченко. – М., 2011.

[117] Hevizi J. Autonomies in Hungary and Europe. A comparative study. – Budapest, 2004. – P. 18—22.

[118] Квітницький М. Половці // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 8. – С. 350.