Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чому розпалася Велика Булгарія, що існувала переважно на теренах нинішньої України? По-перше, ця держава не була стійким утворенням. Вона переважно існувала завдячуючи сильній владі хана Кубрата, який, своєю чергою, користувався підтримкою Візантії. По-друге, це була патронімічна держава, де правляча родина розглядала державу як власність. В принципі, більшість тогочасних держав були саме такими. Оскільки хан Кубрат розподілив свою державу між синами, то закономірним стало її розділення.

У давньоруських джерелах, зокрема в «Повісті минулих літ», є згадки про булгар чи болгар. Але це переважно згадки, які стосуються чи то болгар, які осіли на Дунаї й створили там Болгарську державу, чи про волзьких булгар. Про Болгарську державу в давньоруських літописах ідеться переважно як про державу християнську й слов’янську. Волзька ж Булгарія постає як держава неслов’янська, тюркська й мусульманська. Давні булгари, чи то протоболгари, на відміну від аварів, не залишили якихось сильних споминів у історії русів.

На це було кілька причин. Велика Булгарія проіснувала порівняно недовго – близько 30 років. Хоча ця держава контролювала терени сучасної України, але це були землі Лівобережжя від Дніпра, де в той час практично не було слов’янського населення. Звісно, давні булгари контактували з слов’янами-праукраїнцями. Але сказати щось певне про такі контакти проблематично. Принаймні писемні джерела про це мовчать. Щодо археологічного матеріалу, то його інтерпретація може бути достатньо «широкою».

Можна говорити про опосередкований вплив болгар на русів. Мається на увазі те, що з Болгарії праукраїнці взяли християнство «слов’янського обряду», звідси вони в кінці Х – на початку ХІ ст. перейняли церковнослов’янську мову й писемність33. Уже пізніше, переважно в XV ст., болгарська культура знову справила помітний вплив на предків українців. Це т. зв. другий південнослов’янський вплив34. Але і в першому, і другому випадках ми ведемо мову про слов’янізовану Болгарію – хоча й до її становлення мали стосунок тюрки-булгари.

Можна говорити ще про один опосередкований вплив булгар на русів. Останні ніби повторили «сценарій поведінки» в своїх стосунках із Візантією. Як уже говорилося, булгари спочатку чинили напади на багаті візантійські землі. Водночас візантійці намагалися знайти «слабкі місця» у булгарських племен, створити між ними конфлікти, аби відвернути їхні походи на Візантію. Зрештою, вони спробували (й не безуспішно!) зробити булгар своїми союзниками – після чого ці племена опинилися в сфері впливу Візантії. Хан Кубрат, творець і правитель Великої Булгарії, як уже згадувалося, не лише виховувався в Константинополі при імператорському дворі, а й прийняв християнство.

Щось подібне спостерігаємо у русів. Спочатку вони ходили військом на візантійські землі. Ймовірно, такий похід здійснили Аскольд і Дір35, після чого візантійці спробували їх християнізувати36. Подібні ж походи чинили князі Олег, Ігор, Святослав та Володимир37. І це діялось до того часу, поки Русь не потрапила в сферу візантійського впливу, прийнявши християнство. Візантійська ж дипломатія намагалася в той час, коли руси воювали з імперією, створити конфлікти між ними та їхніми сусідами. Траплялися випадки, що русів брали на службу у візантійське військо, як колись булгар.

Звісно, такий «сценарій поведінки» не обов’язково мав бути запозичений у булгарських племен. До такого «сценарію» русів підштовхувала геополітична ситуація земель, на яких вони проживали. Потім такий «сценарій» був повторений українськими козаками, які чинили напади на Османську імперію, котру варто вважати геополітичним нащадком Візантії. Не даремно в «Протестації» Іова Борецького проводиться паралель між козаками, що чинили напади на турецькі землі, та русами, які робили те саме щодо Візантійської імперії38. Отже, не виключаємо, що руси «перейняли науку» в протоболгар щодо походів на Візантію.

Князь Володимир.

Портрет із Царського титулярника, XVII ст.

Ще один «булгарський епізод» в історії русів пов’язаний з вибором ними віри. Під 985 р. у «Повісті минулих літ» читаємо наступне: «Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а торків берегом [Волги] привів на конях, і так переміг болгар. І сказав Добриня Володимирові: «Оглядав я колодників, і всі вони в чоботах. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати тих, що в постолах». І вчинив мир Володимир з болгарами, і поклялися вони межи собою, і сказали болгари: «Тоді нехай не буде миру межи нами, коли камінь стане плавати, а хміль – тонути». І вернувся Володимир до Києва»39.

Звичайно, наведена оповідь має легендарний характер. Можна навіть сумніватися, чи взагалі був похід на Волзьку Булгарію. Адже про нього, наскільки нам відомо, ніде не говориться, окрім «Повісті минулих літ». Але впадає у вічі велика коректність літописця щодо волзьких булгар. Булгари не розглядалися як об’єкт насмішки, подібно до інших підкорених народів. Навпаки, про них говориться з повагою: мовляв, це люди, які не будуть платити данини. Тому з ними укладається «вічний мир».

Таке шанобливе ставлення до волзьких булгар з боку давньоруських літописців є зрозумілим. Булгарська держава на той час була значною потугою, контролюючи поволзькі шляхи торгівлі40.

У «Повісті минулих літ» розповідається про приїзд булгар до Володимира і про те, як вони переконували його прийняти іслам. Під 986 р. подане таке повідомлення: «Прийшли болгари віри магометанської, говорячи: «Ти князь єси мудрий і тямущий, а не знаєш закону. Увіруй-но в закон наш і поклонися Магомету». Володимир запитав: «Яка є віра ваша?» І вони сказали: «Ми віруємо в бога, а Магомет нас учить, наказуючи робити обрізання, а свинини не їсти, і вина не пити, а по смерті з жінками чинити похіть блудну. Дасть Магомет кожному по сімдесят жінок красивих, вибере одну красиву, і складе красу всіх на [неї], і та буде йому за жону. Тут же, сказав він, належить чинити всякий блуд. Якщо ж на сьому світі хто буде убогим, то [таким буде] й там. Якщо ж багатим він є тут, то [таким буде] й там». І багато іншої облуди [вони говорили], що про неї й писати не можна сорома ради. Володимир же слухав їх, бо сам любив жінок і многоблудство, і вислухав [це все] з насолодою. Але се було йому не до вподоби: обрізання, і про їду свинячого м’яса, а про пиття – особливо. Він сказав: «Русі веселість – життя, ми не можем без цього бути»41. У цій оповіді Володимир виглядає карикатурно-анекдотично. Мовляв, він готовий прийняти іслам, аби чинити «похіть блудну» (хай навіть після смерті). Але князь відмовляється від цієї віри, бо треба робити обрізання, а ще іслам забороняє вживати свинину й спиртне. У вищенаведеній оповіді Володимир постає як блудник, п’яниця, який до того ж любить поїсти. Це повне заперечення християнського морального ідеалу. Але відкинемо ці карикатурно-анекдотичні моменти. Важливо інше: літописець визнав, що князь Володимир готовий був стати адептом ісламу. У наступних випадках, коли він приймав німців-католиків та юдеїв, у нього такого бажання не виникало. Принаймні так випливає з літописних оповідей.

У роботі середньоазіатського вченого Шарафа ал-Замана Техіра-Марвазі є уривок, де описується Русь кінця Х ст. У ньому говориться про те, що Володимир у перші роки свого правління намагався продовжувати політику Святослава, зокрема в плані релігійному. Зокрема, спробував модернізувати язичництво, а потім виявив хитання в бік ісламу42.

Не випадково в «Повісті минулих літ» бачимо гостро критичне ставлення до мусульманської релігії, чого не скажеш про ставлення до інших неправославних конфесій. Уже в розповіді про свою віру, яка ніби звучала з уст булгар, включені моменти, котрі спотворюють вчення мусульман. Мовляв, мусульмани вірили, ніби соціальний статус людини на цьому світі буде відповідати його суспільному статусу в потойбічному житті. Таке явно фальсифіковане твердження мало наметі зробити іслам менш привабливим у очах людей порівняно з християнством, яке трактувало потойбічне життя людини в іншому (можна сказати – демократичному) плані.

Ще з більшими фальсифікаціями мусульманської віри зустрічаємося в «Промові філософа», яка наводиться в «Повісті минулих літ» і мала на меті будь-яким чином скомпрометувати іслам43. Коли ж «філософ» критикує інші ворожі для нього релігії (західне християнство, юдаїзм), то він далекий від такої компрометації. Зі всього випливає, що для нього мусульманство – ворог номер один.

І ще в одному місці «Повісті минулих літ» бачимо компрометацію мусульманства волзьких булгар. Це стосується розповіді послів, які відвідали різні країни й познайомилися з їхніми вірами. Якщо ці посли не вивчали віру євреїв, а про німців сказали лише, що в їхній вірі не побачили ніякої краси, то засудженню мусульманства відвели чимало місця. Зрештою, як свідчить літопис, бояри порадили Володимирові прийняти візантійське християнство, що він і зробив. Мусульманська перспектива розвитку Русі відпала.

Чи була така перспектива реальною? І чи могла Русь, прийнявши іслам, стати союзником Волзької Булгарії? На нашу думку, таку можливість не варто відкидати – хоча це вже, радше, питання альтернативної історії. Ми не можемо прийняти тенденційних міркувань, які часто зустрічаються в літературі, ніби мусульманська віра була абсолютно чужою за своїм духом для русичів і слов’ян загалом. Іслам є світовою релігією, яка має великий універсалістський потенціал. Ця релігія зуміла перемогти в розвинутих країнах, де були свої сильні культурні традиції. Мусульманство поширилося й серед частини слов’янського населення (боснійців та помаків на Балканах). Чимало «побусурманилося» й українців, що знайшло вияв навіть у фольклорі (згадайте хоча б відому думу про Марусю Богуславку). Загалом же розповсюджувати в X ст. в язичницькій Русі іслам було б не набагато складніше, ніж християнство.

Перемога тут візантійського християнства обумовлювалася не стільки культурними, скільки геополітичними чинниками. Центром Русі став Київ – важливий пункт на шляху із «варяг у греки», який знаходився в орбіті візантійського політичного впливу. Але ж не виключалася можливість виникнення іншого центру. Навіть князь Святослав хотів перенести свою резиденцію з Києва на Дунай. У часи Давньоруської держави серйозними конкурентами Києва були Новгород і Чернігів. Тепер уявімо, що один із могутніх чи навіть домінуючих центрів Русі сформувався на «острові русів» у північному Прикаспії, а Волга стала основним шляхом руської торгівлі44. У результаті цього у Поволжі могла сформуватися слов’янська імперія, яка б заступила Хозарський каганат. Це могло відбутися, якби не нищівний погром «острова русів» у 912/913 р. Гіпотетична слов’янська імперія на Поволжі мусила б підтримувати тісні контакти з ісламськими державами і фактично знаходилася би в зоні мусульманського політичного впливу. Показово, що в період Середньовіччя все таки відбулася ісламізація Поволжя. Хоча Волга водночас постає в свідомості росіян як «своя ріка», ріка-міф (так само як Дніпро в свідомості українців).

Омелян Пріцак

Зі втратою «острова русів», потужного військово-політичного осередку, історія східного слов’янства набула прокиївського спрямування, а ісламська можливість «вибору віри» була втрачена. Хоча, як зазначалося, за часів Володимира простежувалися спроби руської верхівки звернутися до мусульманства. Очевидно, це було пов’язано із намаганням укласти союз із Волзькою Булгарією. Варто погодитися з думкою українського історика-сходознавця Омеляна Пріцака, що такий союз був особливо корисний для Новгорода. І якби Володимир, на думку вченого, залишився в Новгороді, де він спочатку княжив, «… то напевне запровадив би там тюркську версію ісламу і таким чином північна частина східних слов’ян стюркізувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Києва, змінивши «півмісяць» на «сонце» Константинополя, де змушений був змінити іслам на грецьке християнство»45. Волзька Булгарія не стала для Русі таким важливим партнером, як Візантія. Тому спроба ісламізації Русі за князя Володимира виявилася невдалою. Та все ж, вважайте, спроба була.

Загалом можемо констатувати: булгари й болгари відіграли далеко не останню роль у житті давніх русів. Не виключено, що саме від протоболгар руси запозичили «сценарій поведінки» в своїх відносинах із Візантією. Якщо ж говорити про більш пізні часи, то Русь підтримувала зв’язки з Волзькою Булгарією і звідти йшли на Русь мусульманські впливи. Та все ж руси вибрали іншу віру – християнство. І важливу роль в утвердженні цієї віри на Русі відіграли болгари, серед яких були й нащадки протоболгар.

«Загадкові» хозари

Хозарам, у певному сенсі, повезло. Про них існує чимала наукова література, переважно праці істориків. Є навіть література художня – відомий роман сербського письменника Мілорада Павича «Хозарський словник»46.

Правда, щодо етнічного й суспільно-політичного характеру Хозарського каганату, то тут немає однозначності. З приводу цього виникають дискусії серед істориків. І не тільки. Часто ці дискусії мають сучасний політичний підтекст.

Не заглиблюючись в історію Хозарського каганату47, аналіз джерел цієї історії48, відзначимо лише основні моменти. Вважається, що ця держава виникла в середині VII ст., виділившись із західної частини Тюркського каганату. На чолі Хозарської держави стали кагани із династії Ашинів. Ця держава контролювала землі Північного Кавказу й Передкавказзя, Нижнього й Середнього Поволжя, сучасного північно-західного Казахстану, Приазов’я, північну частину Криму, а також степи й лісостеп Східної Європи й Дніпра. Спочатку центр каганату знаходився на території північної частини сучасного Дагестану, але пізніше перемістився в пониззя Волги.

Поширеною є думка, що хозари були кочівниками й розмовляли однією з тюркських мов. Правда, Хозарський каганат, як середньовічна імперія, був поліетнічним, а його мешканці займалися не лише скотарством, а й землеробством.

Для євреїв Хозарський каганат з часом став «їхньою державою», де вони користувалися чималим впливом. На початку ІХ ст. в каганаті відбувся державний переворот і владу тут захопив Обадія, котрий, схоже, був єврейського походження49. Відтоді влада кагана стала символічною. Він ніби репрезентував вищі божественні сили, жив ізольовано в своєму палаці і його лише раз на рік показували народу. Становище хозарського кагана нагадувало роль, яку в багатьох народів відігравав священний правитель50. Натомість реальна владаопинилися в руках беків. Обадія поширив у державі равіністичну форму юдаїзму, збудував синагоги й школи, запросив до країни юдейських вчителів, установивши їм щедру плату. Показово, що відомі нам імена каганів, як правило, були тюркськими. Лише останні кагани мають вже єврейські імена. І є свідчення, що вони дотримувалися юдаїзму. Зате беки мали імена єврейські й, безперечно, ідентифікували себе як юдеїв.

[33] Про це більш детально див.: Кралюк П. Вплив давньоболгарської культури на культуру Київської Русі // Сестра моя, Софія… – С. 193—201.

[34] Історія української літератури. – К., 2013. – Т. 1. – С. 619—645.

[35] Рыбаков Б. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – М., 1963. – С. 165—169.

[36] Кралюк П. Прийняття і сприйняття християнства в Русі-Україні. – Острог, 2013. – С. 28—41.

[37] Літопис руський. – С. 16—22, 25—30, 41—43, 61—62.

[38] Йов Борецький та інші. Протестація 1621 р. // Україна: антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – К., 2008. – Т. ІІІ. – С. 91.

[39] Літопис руський. – С. 51.

[40] Про Волзьку Булгарію див.: Гагин И. Волжская Булгария: Очерки истории средневековой дипломатии (Х – первая чверть XIII в.). – Рязань, 2004; Смирнов А. Волжские булгары. – М., 1951; Фухрутдинов Р. Очерки по истории Волжской Булгарии. – М., 1984; Чолов П. Волжска България (VII—XVI вв.). – София, 2008.

[41] Літопис руський. – С. 51.

[42] Левченко М. Крещение Руси при Владимире // «Крещение Руси» в трудах русских и советских историков. – М., 1988. – С. 114.

[43] Літопис руський. – С. 52.

[44] Про «острів русів» у пониззі Волги і можливість створення тут центру Руської держави див.: Рыбаков Б. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. – М., 1982. – С. 348; Трехачев Н. Попытки локализации Прикаспийской Руси на основании сообщений современников в западноевропейских и арабских источниках Х—XIII вв. // Древнейшие государства на территории СССР: материалы и исследования. – 1980. – М., 1981. – С. 159—164.

[45] Пріцак О. Походження Русі. – К., 1997. – Т. 1: Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг). – С. 30—31.

[46] Павич М. Хозарський словник. – Харків, 2004.

[47] Про історію хозар див.: Артамонов М. История хазар. – СПб., 2001; Гумилёв Л. Открытие Хазарии. – СПб.; М., 2003; Кёстлер А. Тринадцатое колено: Крушение империи хазар и её наследие. – СПб., 2001; Магомедов М. Образование Хазарского каганата: по материалам археологических исследований и письменным данным. – М., 1983; Новосельцев А. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. – М., 1990.

[48] Про документальні джерела з історії Хозарського каганату див.: Голб Н., Прицак О. Хазарско-еврейские документы Х в. – М.; Иерусалим, 2000; Коковцев П. Еврейско-хазарская переписка Х века. – Ленинград, 1932.

[49] Цукерман К. Про дату навернення хозар до іудаїзму й хронологію князювання Олега та Ігоря // Ruthenica. – К., 2003. – Т. ІІ. – № 2. – С. 54—84.

[50] Горєлов М., Моця О., Рафальський О. Цивілізаційна історія України. – К., 2005. – С. 154.