Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Торки проживали переважно на півдні Київського князівства, в басейні річки Рось. Їхнім столичним містом був Торчеськ, що теж неодноразово згадується в літописних джерелах. Як правило, це місто ототожнюють із городищем між селами Шарки і Ольшаниця Рокитнянського району Київської області на лівому березі річки Горохувата, що є лівою притокою Росі139. Правда, ймовірними місцями локалізації Торчеська могли бути також сучасне місто Кагарлик або село Торчиця Ставищанського району Київської області. Всі вони знаходяться в районі Поросся, де жили представники цього етносу.

Одна з останніх згадок про торків припадає на 1193 р., де говориться, що їх погромили половці140. Яка була їхня подальша доля, можемо лише здогадуватися. Більшість із них «зникла», злившись зі слов’янським населенням.

Полишили торки після себе чимало топонімів – Торець, Торки, Торків, Торецьке, Торське, Торчин, Торчиця, Торчицький Степок тощо. При цьому локалізація вказаних населених пунктів дуже широка. Ці топоніми зустрічаються не лише на півдні Київщини, а й на Поділлі, Волині і навіть на Донбасі. Це дає підстави припустити, що торки кочували в різних регіонах сучасної України, засновуючи тут свої поселення.

Панорама селища Торчин

Ще одним чорноклобуцьким племенем вважаються берендеї141. Перша згадка про них у руських літописах припадає на 1097 р. (насправді – на 1098 р.), коли вони разом із торками й печенігами пішли на службу до осліпленого теребовлянського князя Василька Ростиславича (бл. 1066—1124/1125)142.

Не без того, що в берендеїв, як і в інших представників чорноклобуцьких племен, виникали конфлікти з руськими князями. Під 1121 р. у Київському літописі зазначено, що Володимир Мономах прогнав берендеїв із Русі, а торки й печеніги самі втекли143. Про причину й суть цього конфлікту нічого певного сказати не можемо. Однак далі в літописах повідомляється, що берендеї служили руським князям. Правда, бувало, вони зраджували їх. Під 1159 р. у Київському літописі ведеться мова про те, що берендеї зрадили князя Мстислава Ізяславовича, правнука Володимира Мономаха. Літописець навіть називає імена берендеївських вождів, котрі стали зрадниками. Це – Тудор Сатмазович, Каракоз Мнюзович і Карас Кокій144.

Ця літописна інформація дає авторам підстави вважати, що берендеї були підступними, легко змінювали своїх повелителів, керуючись виключно меркантильними інтересами145. Але берендеї не були тут винятком. У той час у політичному житті багато хто так чинив, у тому числі й руські князі.

Загалом же ця частина чорних клобуків служила руським князям, воюючи проти їхніх ворогів. У 1185 р. князі Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич організували похід проти половців, який виявився успішним. Участь у цьому поході взяли й берендеї146. Це, власне, остання згадка про них у руських літописах.

Щодо подальшої долі берендеїв, то тут вступаємо в сферу здогадів. Доволі поширеною є версія, що вони переселилися в північно-східні землі, на терени Володимиро-Суздальського князівства. Справді, частина берендеїв могла податися туди. У цьому регіоні зустрічаються берендеївські топоніми. Міфічний цар Берендей є персонажем «Казки про царя Берендея, його сина Івана-царевича…» Василя Жуковського та казки «Снігуронька» Олександра Островського. І хоча це літературні твори, але написані вони на основі фольклорного матеріалу. Принаймні образ царя Берендея мав певне поширення у російському фольклорі.

Ще одним чорноклобуцьким етносом були ковуї147. У руських літописних джерелах вони фігурують нечасто. Ковуї брали участь у князівських усобицях, служачи переважно волинським Мономаховичам. Були вони й учасниками невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р.148. Ковуїв пов’язують із Чернігівщиною. Вважається, що вони були розселені в межиріччі Десни та її притоки Остера, де знаходилися солонцюваті ґрунти, більш придатні для скотарства, ніж для землеробства. Саме тут було розташоване городище Ковчин – центр ковуїв. Зараз це село з такою ж назвою. Розміщене воно в Куликівському районі Чернігівської області.

Як бачимо, тюркські етноси (чорні клобуки) були частиною політичного організму Давньої Русі. Вони захищали південні кордони держави, брали участь у походах руських князів, зокрема на половців. Також чорні клобуки ставали й учасниками князівських усобиць.

Чорні клобуки залишили після себе в Україні низку топонімів. Схоже, значна їхня частина слов’янізувалася і влилася до складу українського етносу.

Під владою Золотої Орди

У російській літературі ще в ХІХ ст. міцно утвердився концепт «монголо-татарського іга». Пізніше він перейшов у інші літератури, у т. ч. й українську. За радянських часів цей концепт сприймався ледь як не аксіома. Продовжує він своє життя й понині.

Якщо його брати в загальних рисах, то він виглядає таким чином. У 1237— 1240 рр. монголо-татари здійснили завоювання Русі. Апогеєм цього стало взяття ними Києва в 1240 р.

При цьому, як правило, не звертається увага, що далеко не всі землі Русі були завойовані. Під владою ординців опинилися північно-східні землі, де пізніше сформувалася Московія, а також Чернігівщина й Київщина. Незавойованим лишилися Новгород, Псков, землі Смоленського, Полоцького й Турово-Пінського князівств, які з часом стали важливою частиною Великого князівства Литовського. У межах останнього формувався білоруський етнос. Попри наїзди монголо-татар на землі Волині й Галичини, ті вистояли й фактично зберігали свою самостійність, хоча їм і довелося підтримувати певні стосунки з монголо-татарами. Зрештою, Волинь і Галичина «перебрали» на себе етнополітичний термін «Русь». Тому деякі правителі Волині й Галичини іменували себе руськими королями.

Але повернемося до концепту «монголо-татарського іга». Останнє представляється як велика трагедія для руського чи то давньоруського народу. Воно затримало подальший економічний, суспільно-політичний і культурний розвиток руських земель. Однак Русь, ставши на шляху монголо-татар, врятувала землі Європи від диких ординців.

Насправді Монгольську імперію Чінгізідів, від якої у 1266 р. відокремилася її західна частина (Улус Джучі), що з часом почала іменуватися Золотою Ордою149, називати «дикою» не випадає. Адже ця держава охоплювала величезну територію – від Далекого Сходу до Східної Європи. Це було найбільше за територією й населенням державне утворення тогочасного світу. Щоб забезпечувати управління ним, потрібні були відповідні соціально-політичні й комунікаційні технології. Через цю імперію проходив Великий шовковий шлях, який пов’язував Китай з Європою і відігравав важливу роль в економіці багатьох тогочасних країн. Власне, правителі імперії й забезпечували нормальне функціонування вказаного шляху, маючи від цього велику вигоду. Загалом Монгольська імперія сформувалася на цьому шляху, як і Русь – на шляху «із варяг у греки». Монголи (насправді це була сукупність різних етносів, серед яких переважали етноси тюркські) перейняли чимало досягнень розвинутої китайської культури. Це стосується не лише певних технологій, зокрема військових, а й технологій торгово-комунікаційних.

У Китаї у VIII—ІХ ст. вперше (!) в світі почали використовувати паперові гроші (спочатку як приватні грошові знаки, а потім як державні). У ХІІІ ст. у Монгольській імперії, поряд з карбованими монетами, використовувалися паперові й… шкіряні гроші150. Останні, певно, були винаходом самих монголів. Все це свідчить про розвинуті в імперії торгово-економічних зв’язки. У Європі вперше паперові гроші (банкноти) почали використовувати лише в XVII ст.151. Ось і виникає питання, хто в ХІІІ ст. був «більш цивілізований» – Європа чи Монгольська імперія?

Далі концепт «монголо-татарського іга» (принаймні в його російській і почасти українській інтерпретації) передбачає, що, мовляв, Московське князівство (потім – царство) змогло піднятися й стати на прю із Золотою Ордою. Одним із переломних моментів цієї боротьби стала Куликівська битва 1380 р. А завершилася ця боротьба в 1480 р. т. зв. стоянням на річці Угрі.

Російські історики, як правило, акцентують увагу на тому, що в 1480 р. «монголо-татарське іго» скінчилося й Московія стала незалежною. Однак говорити про повну незалежність Московії (принаймні формальну) до кінця XVII ст. проблематично.

Лев Гумільов, 1934 р.

Правда, не всі дослідники поділяють концепт «монголо-татарського іга». Серед таких – згадуваний Лев Гумільов. Він вважав, що «похід Батия по масштабах здійснених руйнувань можна порівняти з міжусобною війною, яка була незвичною для того неспокійного часу»152. На його думку, причиною розгрому ординцями Володимира, Чернігова, Києва та інших міст була не феодальна роздробленість, а «тупість правителів і їхніх радників-бояр»153. Такі твердження видаються занадто категоричними. І суперечать літописному матеріалу. Ось як, наприклад, у Галицько-Волинському літописі розповідається про руйнування Києва:

«…прийшов Батий до Києва з [великою силою] многим-множеством сили своєї, і окружив город. І обступила [Київ] сила татарська, і був город в облозі великій. І пробував Батий коло города, а вої його облягали город. І не було чути [нічого] од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руськая ворогами…

І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських, – бо тут підступили були дебрі, – і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним, і Дмитро поранений був. Вийшли татари на стіни і сиділи [там] того дня й ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо [церкви] Святої Богородиці [Десятинної].

А назавтра прийшли [татари] на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, [і] од тягаря повалилися з ними стіни церковні, і так укріплення було взяте [татарськими] воями. Дмитра ж вивели [до Батия], пораненого, але вони не вбили його через мужність його»154.

На сторінках літопису є й інші свідчення про руйнування ординцями руських міст. Ця інформація узгоджується зі свідченнями західних авторів, які побували в Золотій Орді, Плано Карпіні (1182?—1252) та Гільйома де Рубрука (1120?—1293)155.

Звісно, можна говорити про перебільшення жахіть ординської навали в зазначених писемних матеріалах. Однак, вважали деякі авторитетні історики, ці описи так чи інакше підтверджуються археологічним матеріалом. Зокрема, такої думки дотримувався Борис Рибаков, який критикував Гумільова. Він, спираючись на археологічний матеріал, вказував, що в результаті Батиєвої навали були зруйновані десятки міських центрів. Походи ординців виявилися для Русі катастрофою. Навала знищила військові резерви тих князівств, які здавна накопичували сили для боротьби зі Степом156.

[139] Рыбаков Б. Торческ – город чёрных клобуков // Археологические открытия 1966 г. – М.,1967. – С. 243—245.

[140] Літопис руський. – С. 354.

[141] Кратоков А. История берендеев. – Ярославль, 2009.

[142] Літопис руський. – С. 151.

[143] Там само. – С. 178.

[144] Там само. – С. 274.

[145] Див.: Рахно К. Шлях берендея. Загадковий кочовий народ берендеїв пов’язав між собою Україну, Угорщину, Балкани, Росію та далекі степи Центральної Азії // Український тиждень. – 2013. – № 23. – 13 червня.

[146] Літопис руський. – С. 336.

[147] Плахонін А. Ковуї // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 4. – С. 392.

[148] Літопис руський. – С. 338—340.

[149] Термін «Золота Орда» доволі пізнього походження і не є самоназвою держави. Вперше він з’являється в московських писемних пам’ятках, коли вже Золотої Орди не існувало, зокрема в історико-публіцистичному творі «Казанська історія», в якій обґрунтовувалося завоювання Московією Казанського ханства. Вважається, що ця пам’ятка була написана в 1564—1566 рр. (інша версія щодо датування – 1626—1640 рр.). У різних пам’ятках часів Золотої Орди для означення цієї держави вживалися інші назви. Найчастіше – Улус з різними додатками, наприклад іменами ханів. Навіть вживалася назва Дешт-і Кипчак, яка раніше використовувалася для означення Половецької землі. У ХІХ ст. термін «Золота Орда» закріпився в російській історіографії й став «загальноприйнятим». Його використовували для означення Улусу Джучі зі столицею в Сараї (пізніше – Новому Сараї). Розуміючи умовність цієї назви, ми вирішили її використовувати, аби уникнути термінологічних непорозумінь.

[150] Степанченко О. Паперові гроші Золотої Орди // http://islam.in.ua/ua/istoriya/paperovi-groshi-zolotoyiordy.

[151] Крот В. Банкноти, банківські білети // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2003. —Т. 1. – С. 178.

[152] Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 351.

[153] Там само. – С. 344.

[154] Літопис руський. – С. 395—397.

[155] Джованни дель Плано Карпини. История монголов. Гильом де Рубрук. Путешествие в восточные страны. Книга Марко Поло. – М., 1997.

[156] Рыбаков Б. О преодолении самообмана // Вопросы истории. – 1974. – № 3. – С. 153—159.