Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ймовірно, це письмове свідчення загалом адекватно відображає ситуацію. Аварський каганат, котрий виник як військова й загарбницька держава, з часом цивілізувався. Верхівка, а також певні групи населення почали користуватися життєвими благами. Тут розвивалася торгівля, частина людей стала відносно заможною й намагалася отримувати задоволення (звідси – широке вживання спиртного). Разом з тим набули поширення «цивілізаційні вади» – хабарництво, підкуп суддів, обман, вивищення недостойних людей тощо. Що й вело до розкладу держави. Вона загинула не лише через напади зовнішніх ворогів (франків, болгар), а й через внутрішній розклад і дезорганізацію.

Після фактичної загибелі Аварського каганату її південна частина опинилася в складі Болгарської держави. Еліта останньої була тюркською, тобто близькою аварам. Тому там авари визнали владу хана Крума й не повставали проти нових правителів.

Західна частина Аварського каганату опинилася під владою франків. Останні вирішили «приручити» місцеве населення, християнізувавши його. Спеціально для цього у Зальцбурзі в 798 р. було засноване архієпископство. У 805 р. християнську віру прийняв каган. Тим самим авари перетворилися у васалів франків. Вони мали свої володіння в межах Східної марки Франкської держави з центром біля колишнього римського міста Саварії (зараз територія західної Угорщини). Ще певний час (до 843 р.) у різноманітних джерелах згадувалися авари й навіть т. зв. Аварське королівство21.

Хан Крум

На теренах Аварського каганату проживало чимало слов’ян. Після загибелі цієї держави деякі з них опинилися поза межами впливів держав франків і болгар-тюрків. Саме на той час припадає створення слов’янських державних утворень. І саме на теренах, де колись панували авари.

На початку ІХ ст. на теренах південної Моравії та північно-західної Словаччини виникає слов’янська держава, першим правителем якої став князь Моймир (правив до 846 р.). Ним була заснована династія Моймировичів. Ромейський імператор Константин Багрянородний (905—959) називав цю державу Великою Моравією. У ній слов’янські просвітителі Кирило та Мефодій утверджували християнство східного обряду22. Потім їхні учні перебралися до Болгарської держави, в якій поступово домінуючими стали слов’янські елементи.

Але, схоже, поряд з цим виникає ще одне державне утворення на землях, де жили дуліби. З часом ці землі почали іменуватися Волинню. Про це фактично говорить уже згаданий арабський автор Абу ль-Хасан Алі аль-Масуді в своїй праці «Промивальні золота й копальні самоцвітів», яка була написана в 943—947 рр. Там, зокрема, автор пише про сакаліба, тобто слов’ян: «Вони складаються з різних племен, між якими йдуть війни, а також мають царів. Дехто з них тримається християнської віри, а саме яковітського віросповідання, а є серед них такі, у яких немає Святого Письма, і вони не сповідують ніякого божественного закону. Ці люди – язичники, божественні закони їм узагалі невідомі. …є серед них плем’я, в якому колись, у давні часи був цар, а називався їхній цар Маджак (Маджк). Це плем’я називається валінана (влінана). Це плем’я в давнину мало владу над усіма племенами сакаліба, адже в них був цар, а всі інші царі корилися йому»23.

Наведене свідчення аль-Масуді дає підстави говорити, що волиняни мали своє державне утворення. Адже вони панували над іншими слов’янськими племенами. Тобто, судячи з усього, в них існували механізми примусу, оподаткування. Ця держава мала свого царя, верховного правителя, якому підпорядковувалися інші царі. Називається навіть ім’я царя – Маджак.

Костянтин VII Багрянородний

Аль-Масуді

Держава волинян, за свідченням аль-Масуді, існувала «в давнину». Такою давниною цілком могли бути події столітньої давності – орієнтовно початок ІХ ст., той час, коли на уламках Аварського каганату з’явилася Великоморавська держава. Земля дулібів, власне Волинь, теж була під владою аварів. Тепер, коли зник їхній каганат, тут, схоже, постало своє державне утворення, яке проіснувало до кінця Х ст., поки не було завойоване князем Володимиром. Політичним центром цієї держави стало місто Волинь – звідси й походить назва Волинської землі24. Князь Володимир (?—1015), підкоривши цю землю-державу, створив у ній оплот-град, що отримав його ім’я (зараз це місто Володимир-Волинський)25. До речі, тодішній Володимир знаходиться неподалік міста Волинь.

Можливо, в той час з’явилося й державне утворення білих хорватів на теренах Галичини. Правда, письмових свідчень про нього не маємо. Однак на Галичині26, як і на Волині, знаходилося чимало укріплених міст-городищ. Також київському князеві Володимиру довелося прикласти зусиль для завоювання цих теренів. Це дає підстави вважати, що тут існувало державне утворення.

Нові держави, що виникають, як правило, беруть собі за зразок устрій існуючих держав. І для творців перших слов’янських державних утворень таким зразком цілком міг бути Аварський каганат. Тут простежуються деякі цікаві паралелі. У каганаті існувала система дерев’яних укріплень – хрінгів. Приблизно те саме маємо на теренах Волині, Галичини, а потім – на Русі. Тут ці укріплення іменувалися градами. Князі Володимир та Ярослав Мудрий, як і аварські правителі, будували, зокрема, такі гради на околицях своєї держави з оборонною метою. Звісно, в цьому не обов’язково простежувався безпосередній вплив авар. Та все ж…

Деяких київських князів давньоруські джерела, зокрема «Слово про Закон і Благодать», називають каганами. Саме так у цьому творі іменується князь Володимир27. Звісно, можна припустити, що цей титул, поширений у тюркських народів, київські князі взяли в хозар. Але міг дати тут знати про себе й аварський вплив. Адже пам’ять про аварів все ж зберігалася тривалий час. Авари хоча й згинули, проте трактувалися русами як могутній народ. Тому престижно було київським князям перейняти титул кагана.

Нерідко історія видається парадоксальною. Авари в центрі Європи створили достатньо сильну й розвинуту середньовічну державу. Під їхньою владою опинилася значна частина слов’ян, які зазнавали гніту з боку завойовників.

Проте слов’яни чимало навчилися у своїх поневолювачів, перейнявши їхній державницький досвід. Тому саме на теренах Аварського каганату в зв’язку з його розпадом виникли перші слов’янські держави – держава Само, Великоморавська держава, держава волинян (Валінана). Авари ніби стали «державними вчителями» слов’ян.

Стосунки з булгарами

Ще одним тюркським етносом, який мав відношення до історії праукраїнців, були булгари чи болгари (в літературі їх також іменують протоболгарами)28. Як і авари, прийшли вони на терени нинішньої України під час Великого переселення народів. Тут вони з’явилися в результаті гунської навали. Володар гунів Аттіла (?—453), який у середині V ст. створив свою велетенську імперію в Європі, панував також над булгарськими племенами, котрі переважно кочували на землях Північного Причорномор’я. Звідси Аттіла часто черпав військову силу для своєї армії29.

У кінці V ст. значну частину земель нинішньої України займають два булгарські племені – кутрігури й утігури30. Перші оселяються між нижнім Дніпром та Азовським морем, контролюючи й степи Криму, другі – далі на схід, на берегах Азовського моря й Таманського півострова. Ці булгарські племена здійснювали напади на землі Візантійської імперії. Адже тут було чим поживитися. Проте траплялося, що й булгари поступали на службу до ромейських імператорів. Своєю чергою, візантійська дипломатія підтримувала стосунки з булгарськими племенами, іноді спеціально зіштовхуючи їх, аби відвернути від нападів на імперію.

Аттіла. Фрагмент фрески Ежена Делакруа, бл. 1843—1847 рр.

Відомим булгарським правителем, який чинив напади на Візантію, був Заберган (роки правління – 550—562). Близько 558 р. булгари (переважно кутрігури) здійснили набіги на Фракію й Македонію, підійшли до стін візантійської столиці Константинополя. Однак у той час булгари зазнали нападів аварів, що вторглися на їхні землі. До того ж аварів на булгарів нацьковувала (і не безуспішно) Візантія. Заберган змушений був визнати владу аварського кагана Баяна (роки правління – 562—602). Подальша доля булгарів, передусім племені кутрігурів, була пов’язана з аварами.

Послаблення Аварського каганату в кінці 20-х рр. VII ст. дозволило булгарам стати незалежними. Їхні племена об’єднав хан Кубрат31. У 632 р. він став на чолі новоствореної держави, яка у візантійських джерелах іменувалася Велика Булгарія. Її територія охоплювала терени південної України, а також Кубань і землі на північ від Кавказу.

Цю державу можна вважати «візантійським проектом», який мав на меті створити у Північному Причорномор’ї дружню для Візантії силу, що, з одного боку, протистояла Аварському каганатові, а, з другого, стримувала напади кочових племен півночі на землі імперії. Як відомо, Кубрат виховувався при імператорському дворі в Константинополі. І навіть там у дванадцятилітньому віці прийняв християнство. Ставши на чолі булгарських племен, він близько 634—641 рр. уклав союз із візантійським імператором Іраклієм.

Велика Булгарія проіснувала до середини 60-х рр VI ст., власне до часу смерті хана Кубрата. До речі, вважається, що цей правитель був похований на теренах України32. Існує навіть його ймовірна могила на Полтавщині. У літературі поширена думка, ніби розпад Великої Булгарії відбувся через те, що хан розділив володіння між своїми синами. Правда, за легендою, він заповідав їм триматися разом. Розпадом держави Кубрата скористалися хозари. Вони взяли під контроль значну частину простору, яким колись володів цей хан. Старший син Кубрата, Батбаян, лишився в Приазов’ї, ставши данником хозар. Інший його нащадок, Котраг, переселився зі своїми ордами на правобережжя Дону. Ймовірно, він теж визнавав владу хазарів. Ще частина булгар під проводом Кубратових синів Кувера й Альцека стала підданими Аварського каганату.

Ще одним булгарським середньовічним утворенням стала Волзька Булгарія. Вона виникла в результаті ослаблення Хозарського каганату. Булгарські племена, що входили до цієї держави, в кінці VIII ст. перекочували на Волгу, де з часом почали вести осілий спосіб життя. У 922 р. правитель волзьких булгар Аль-мас (?—925) прийняв іслам. А хозарська верхівка сповідувала юдаїзм. Тим самим Волзька Булгарія унезалежнилася від Хозарського каганату. Ця держава проіснувала значний час – аж до татарської навали наприкінці 30-х рр. ХІІІ ст. Вона мала певний стосунок і до історії русів-українців. Але про це піде мова далі.

Ще одна частина булгарських племен залишилися у Передкавказзі й причорноморських степах. З часом вони зайняли Кримський півострів, а також просунулися в бік степу й лісостепу Придніпров’я. Цей етнос був відомий як «чорні болгари».

[21] Про аварів та їхню історію див.: Венелин Ю. И. Об обрах, их царстве и его пределах. – М., 2011. – С. 639—662; История Венгрии. – М., 1971. – Т. 1. – С. 75—80.

[22] Плахонін А. Великоморавське князівство // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 471.

[23] Цит. за: Якубович М. Велика Волинь і мусульманський Схід. – С. 18.

[24] Річинський А. Старий город Волинь // Наша Батьківщина. – 1938. – Ч. 2. – С. 38—49.

[25] Головко В. Володимир-Волинський // Енциклопедія історії України: в 10 т. – Т. 1. – С. 620.

[26] Войтович Л. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 2010. – Вип. 45. – С. 13—54.

[27] Іларіон. Слово.... // Хрестоматія давньої української літератури. – К., 1967. – С. 46.

[28] Про тюркське походження булгар див.: Pritsak O. Die bulgarische Furstenliste und die Spache der Protobulgarien. – Wiesbaden, 1955. Щоправда, твердження про тюркський генезис булгар є дискутивне. Наприклад, поширеною є версія про іранське походження цього народу. Проте відомо, що в «історичний період» булгари розмовляли тюркською мовою, тому, відповідно, є підстави віднести їх до тюркських народів. Схоже, що булгари асимілювали різні племена, в т. ч. індоєвропейські. Однак у результаті булгарського етногенезу переважив тюркський вплив.

[29] Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та інші // Сестра моя, Софія… – С. 66.

[30] Про давніх булгар див.: Златарски В. История на Българската държава през Средните векове. – София, 1994. – Т. 1, ч. 1.

[31] Про хана Кубрата див.: Мингазов Ш. Кубрат – правитель Великой Болгарии и Кетрадес – персонаж Иоанна Никиусского. – Казань, 2012.

[32] Сокровища хана Кубрата. Перещепинский клад. – СПб., 1997.