Українці щодо тюркських народів не виявляли подібних завойовницьких намірів. Вони ладні були жити з тюрками по сусідству – хоча, як сусіди, часто сперечалися «за межу», сварилися й билися. Українці уміли не лише приживатися в тюркських соціумах (один приклад Роксолани чого вартий!). Вони також нерідко ставали союзниками тюрків. І якщо в історії маємо каскад російсько-турецьких війн, то маємо також каскад союзів українців з кримськими татарами й турками (це союзи, які укладалися Богданом Хмельницьким, Іваном Виговським, Петром Дорошенком, Петром Іваненком, Іваном Мазепою тощо). Не забуваймо також історію Задунайської Січі й діяння Михайла Чайковського (Садик-паші). Якщо українці й завойовували тюркські землі, то часто це робили під егідою росіян, будучи в їхніх руках «сліпим знаряддям».
Нині українцям варто дивитися не лише на Захід, але й на Схід. Адже хто знає, як повернеться в черговий раз колесо історії. Можливо, ми знову почнемо шукати підтримку в «братів»-тюрків. Таке вже бувало…