Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

18 жовтня 1921 р. у складі Російської Федерації було утворено Кримську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку684. У 1920-х рр., коли більшовики здійснювали політику коренізації, кримські татари отримали певні можливості для розвитку своєї мови й культури. Проте в 1930-х рр. почалося згортання цієї політики.

У 1941—1944 рр. німецькі війська окупували Крим. Гітлерівці планували включити півострів безпосередньо до Рейху, оскільки, мовляв, у давнину ці землі належали германцям-готам. Для кримських татар тут місця би не знайшлося. Німці не робили ставку на місцеве татарське населення в своїй окупаційній політиці.

Досить швидко кримські татари розчарувалися в німецькій владі. Особливо тоді, коли німці відмовили їм у відновленні своєї державності і почали поширювати чутки про створення в Криму Готії.

Щось подібне спостерігалося в Україні. Спочатку українці, особливо на теренах Західної України, не будучи в захваті від більшовицької влади, йшли на співробітництво з німецькими окупантами. Були також спроби створити Українську державу. Але проти цього була німецька окупаційна влада. Зрештою, лідери українських націоналістів відмовилися від співробітництва з німцями й, створивши Українську повстанську армію (УПА), почали воювати проти окупантів.

УПА, до речі, намагалася залучати до своєї боротьби також представників тюркських етносів. Були підготовлені й оприлюднені відозви до казахів, башкирів, калмиків, удмуртів і волзьких татар685. У цих відозвах акцент робився на тому, що росіяни поневолили тюркські народи. При цьому українські націоналісти апелювали до історії. Так, у відозві до татар Поволжя читаємо: «Пригадайте, хто Ви були в минулому. Адже не завжди Ви були невільниками Москви. Адже були інші, щасливі часи татарського народу. Тремтіла Москва перед величністю Казанського, Астраханського і Касимівського ханств. Власником середньо-волзьких земель, рибних багатств, пуховних промислів – був татарин, а не московський зайда»686. Траплялися випадки, коли представники тюркських народів переходили на бік УПА. 29—30 вересня 1943 р. до українських повстанців-націоналістів перейшов із Здолбунова (зараз райцентр Рівненської області) відділ азербайджанців у складі 160 чоловік687.

Розповіді про особливий колабораціонізм кримських татар – це радянський пропагандистський міф, який мав на меті виправдати вигнання представників цього народу з його земель.

18 травня 1944 р. радянська влада почала депортацію кримських татар688. З Криму виселили близько 200 тис. представників цієї національності – переважно в Узбекистан та прилеглі до нього райони Казахстану й Таджикистану. Під час депортації загинула немала частка людей. Точна цифра не встановлена, але за підрахунками кримськотатарських дослідників вона наближається до 10 % від загальної кількості депортованих. Також на Кримському півострові відбулося масове перейменування населених пунктів, які мали татарську назву. Саме ж ім’я кримських татар перестало вживатися в офіційних документах. Народ ніби зник.

Які були причини депортації кримських татар? Звісно, такою причиною був не роздутий радянською пропагандою колабораціонізм представників цього народу. Були це причини прагматичного характеру. Керівництво Радянського Союзу планувало включити в сферу свого впливу не лише землі Центральної Європи, а й просунутися на південь. Тому передбачалася війна з Туреччиною. З цією метою відбувалася «зачистка тилу». Уже з кінця 1943 р. починається депортація тюркських народів, що проживали на теренах Кавказу. Також виселяли ті етноси й етнічні групи, яких підозрювали в протурецьких симпатіях і які переважно сповідували іслам689. Рано чи пізно черга мала дійти до кримських татар. Адже вони мали велику діаспору в Туреччині. Чимало серед них було й туркофілів. Інша справа, що до війни Радянського Союзу з Туреччиною не дійшло. Тому зачистка від кримських татар півострова, на перший погляд, виявилася марною.

Але якщо подивитися на це з далекої історичної перспективи – то не зовсім так. Крим нарешті став «російською землею», про що імперський російський істеблішмент мріяв давно. Залишок колишнього Кримського ханства, яке змагалося з Московією не одне століття за велетенський золотоординський простір, був ліквідований, а кримські татари розсіяні в далекій Середній Азії.

Крим втрачає статус автономії. У 1945 р. він став областю, яка входила до складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР). У 1948 р. зі складу цієї області вивели Севастополь, який був базою Чорноморського військового флоту. Він отримав статус міста державного підпорядкування.

Радянська пропаганда Севастополь позиціонувала як «місто російських моряків», «російської слави». А 8 травня 1965 р. йому присвоїли звання міста-героя690. Відповідно, Севастополь розглядався як «російське» і «радянське» (у радянському пропагандистському дискурсі ці поняття були майже ідентичні).

Отаман Тарас Бульба Боровець

Виселення татар із Криму, а також ліквідація Кримської автономії викликали певну реакцію серед українських політичних емігрантів. Цікавою в цьому плані є публіцистична стаття «Україна і тюрки» Тараса Бульби-Боровця – керівника українського збройного формування на Поліссі, яке використовувало назву УПА. Побачила світ вона в 1951 р. у часописі «Меч і воля». Незважаючи на давність цієї статті, чимало її положень й сьогодні звучать актуально. Бульба-Боровець звертає увагу на те, що і українці, й тюркські народи, зокрема кримські татари, є жертвами московського імперіалізму. «Давно не стало, – пише він, – Київської Русі і не стало Тюркської імперії. Там, де була Київська Русь, виросла нова українська нація, що не має своєї держави. Москва цю націю засудила на смерть і планомірно цей вирок виконує. І там, де була Отоманська імперія та інші тюркські великодержави на просторах Ідель-Уралу і Закавказзя, виріс цілий ряд нових тюркських націй, що так само не мають своєї держави, бо їх так само, як і нас, Москва засудила на повільну смерть. Засудила і вирок послідовно виконує»691. Спільний ворог повинен пов’язувати українців і тюрків. Однією з таких «точок зв’язку» мав би стати Крим. «Сьогодні Крим можна сміло назвати українсько-тюркською трагедією, – відзначав Бульба-Боровець. – Він став мілітарною базою нової московської потуги. І українці, і тюрки з Криму зовсім витіснені Росією»692. Ніби це сказано про день сьогоднішній! Бульба-Боровець стверджував, що «Україна і тюркський світ – це велика антиімперіалістична сила»693. «Як буде розв’язана кримська проблема, ми сьогодні не знаємо, – писав він далі. – Фактом є те, що цю проблему буде колись примушена розв’язувати Україна з тюрками, а не хто інший. З таких причин ми повинні вже сьогодні ставитися до цієї проблеми як до нашої спільної справи. В першу чергу, ми повинні якнайактивніше всюди протестувати проти варварського геноциду над кримськими татарами. В другу чергу, ми повинні домагатися репатріації всіх кримських тюрків назад на Крим так само, як ми домагаємося репатріації всіх депортованих Москвою українців назад в Україну»694. Як бачимо, в ті далекі часи українські політичні емігранти протестували проти депортації кримських татар, відверто називаючи цей акт геноцидом. Лише в 2015 р. Верховна Рада України так кваліфікувала цю депортацію. Правда, це сталося тоді, коли Крим в черговий раз окупувала Росія. Поки що Україна є єдиною державою, в якій депортацію кримських татар визнано геноцидом…

«Остаточна русифікація» Криму в післявоєнний період створила чимало проблем – передусім економічних. Втрата величезної частини працездатного населення призвела до деградації сільського господарства, інших сфер економіки. Переселенці, яких направляли сюди з «корінної Росії», тут не приживалися. Їм було важко займатися сільським господарством в умовах степу й субтропіків. Вони виявляли невдоволення навіть перед високими партійними чиновниками, як, наприклад, перед Микитою Хрущовим, котрий відвідав Кримський півострів695.

Микита Хрущов

Проте господарювати в Криму могли українці…

І тоді, у 1954 р., у відповідності з указом Президії Верховної Ради СРСР, до складу тодішньої Української Радянської Соціалістичної Республіки увійшли Кримська область й місто Севастополь. Ця передача супроводжувалася політичною демагогією. Якраз у той рік в СРСР широко відзначалося 300-ліття Переяславської ради. Відповідно, передача Криму Україні на позір сприймалося як вияв «споконвічної дружби російського й українського народів», як «дар» росіян українцям.

Зараз російські пропагандисти полюбляють говорити про те, що Микита Хрущов «подарував» Крим Україні. Хоча в той час цей компартійний лідер не мав абсолютної влади. Йому доводилося рахуватися з іншими радянськими провідниками. Рішення про передачу Криму Україні не було одноосібним, а колективним.

За цією демагогією стояли не лише суто прагматичні інтереси, а й політична підступність. Передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР мало що змінювало. Півострів як був, так і залишався в складі СРСР. До того ж його цілеспрямовано перетворювали в такий собі «радянський заповідник», де охоче поселяли колишніх радянських і партійних працівників, військових, що виходили на пенсію.

Правда, після 1954 р. «відповідальною» за Крим стала Україна. Не без того, що чималі кошти на відбудову півострова виділялися із загальносоюзного бюджету. Але УРСР мусила теж витрачати частину своїх ресурсів на цю справу. Відбувався відтік частини трудових ресурсів з України до Криму. Правда, українці, потрапивши на півострів, як правило, русифікувалися. Фактично вони ставали «втраченими для України».

Окрім того, приєднання Криму – території, де переважало російськомовне населення, – «прив’язувало» Україну до Росії. І по-своєму символічним є те, що це відбулося саме в 1954 р. – на ювілей Переяславської ради. До речі, литовцям тричі (!) в 1945, 1963 та 1987 рр. пропонували передати до складу Литовської Радянської Соціалістичної Республіки Калінінградську область, звідки було депортоване німецьке населення і куди цілеспрямовано переселяли росіян і російськомовних. Керівництво республіки відмовилося від цього «дарунку». Українське ж пішло на це, проковтнувши «наживку»696.

Кримський «дар» став для України «даром данайців».

Попри те, що українці й кримські татари були «розведені» по різних бараках табору, який іменувався Радянським Союзом, все ж зустрічалися хай і поодинокі, але яскраві приклади українсько-кримськотатарської солідарності. Одним із таких була діяльність генерала Петра Григоренка (1907—1987)697. Походив він з Півдня України – села Борисівка Бердянського повіту (зараз – Приморського району Запорізької області). Це степовий регіон, де контактували українці й тюрки. Не слід однозначно твердити, що таке «географічне походження» пробудило інтерес Григоренка до кримських татар. Але і скидати його з рахунку не варто.

Петро Григоренко

Петро Григоренко, на перший погляд, був «стовідсотковою радянською людиною». Служив у Радянській армії, в її лавах пройшов Другу світову війну, мав численні нагороди, зробив блискучу кар’єру, дослужившись до звання генерала. Але в період «відлиги», в 1961 р., виступив із критикою сталінізму та політики Микити Хрущова. У 1963 р. створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, за що в 1964 р. був позбавлений звання, нагород та пенсії. У 1964—1965 і 1969—1974 рр. Григоренко зазнавав переслідувань, перебував на примусовому психіатричному лікуванні, неодноразово заарештовувався, був позбавлений роботи. І став одним із організаторів дисидентського руху в Радянському Союзі.

Однією з головних сфер у його діяльності стала боротьба за права кримських татар. Незважаючи на те, що в 1956 р. був засуджений «культ особи» Йосифа Сталіна, а деякі депортовані народи отримали змогу повернутися на свої рідні землі, однак це не стосувалося кримських татар та інших етносів, які були виселені з Кримського півострова. 15 грудня 1956 р. Рада Міністрів СРСР прийняла спеціальну постанову «Про розселення татар, німців, греків, болгар, вірмен та інших осіб, котрі раніше проживали в Кримській області і тепер повертаються з місць спецпоселення», яка не дозволяла названим народам повертатися в рідні краї. Але, попри великі труднощі, процес повернення кримських татар на свою батьківщину відбувався698. 5 вересня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який нібито реабілітував кримських татар і дозволяв їм поселятися в Криму. Проте цей документ Григоренко справедливо вважав брехливим і лицемірним. Татари, які поверталися до Криму, не мали змоги приписатися. Вони зазнавали переслідувань. Григоренко намагався допомагати їм, всіляко підтримував активістів кримськотатарського руху699.

Лише в 1989 р. кримські татари отримали змогу повертатися на свою батьківщину. І непроста справа їхньої репатріації знову ж таки лягла на плечі української влади, яка в той час поступово дистанціювалися від Москви.

[684] Бикова Т. Кримська Автономна Соціалістична Радянська Республіка // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2009. – Т. 5. – С. 350.

[685] ОУН і УПА в 1943 році: документи. – К., 2008. – С. 254—257.

[686] Там само. – С. 256.

[687] Там само. – С. 266—267.

[688] Овчаренко П. Депортація кримськотатарського народу, 1944 // Енциклопедія історії України:у 10 т. – К., 2004. – Т. 2. – С. 339.

[689] Громенко С. Вітчим народів. Навіщо Сталін виселяв давні етноси Криму // Наш Крим: неросійські історії українського півострова. – С. 231—232.

[690] Верменич Я. Севастополь, місто АРК // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2012. —Т. 9. – С. 491.

[691] Бульба-Боровець Т. Документи. Статті. Листи. – К., 2011. – С. 609.

[692] Там само.

[693] Там само. – С. 611.

[694] Бульба-Боровець Т. Документи. Статті. Листи. – С. 611—612.

[695] Аджебей А. Как Хрущёв Крым Украине отдал // Новое время. – 1992. – № 6. – С. 21.

[696] Громенко С. Кримський якір: Що стояло за передачею півострова у 1954 році // Наш Крим: неросійські історії українського півострова. – С. 265—272.

[697] Див. твори Петра Григоренка та про нього: Генерал Петро Григоренко: спогади, статті, матеріали /упоряд. та передм. О. Обертаса. – К., 2008.

[698] Сергійчук В. Український Крим. – С. 313—315.

[699] Бекірова Г. Петро Григоренко // Наш Крим: неросійські історії українського півострова. – С. 273—282.