Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Схоже, Шевченко швидше знаходив спільну мову з «чужими» казахами, ніж з майже «єдинокровними» росіянами. Він негативно ставився до російських старовірів-розкольників. В одному з місць «Щоденника» зазначає: «Грязнее, грубее этих закоренелых раскольников я ничего не знаю. Соседи их, степные дикари киргизы, тысячу раз общительнее этих прямых потомков Стеньки Разина»658.

Загалом характеризуючи ставлення Шевченка до тюркського світу, можемо констатувати, що воно було позитивним. Ця позитивність визначалася кількома моментами. По-перше, Шевченко був противником імперської політики Росії. Вважав, що ісламські народи Росії є такими ж жертвами цієї політики, як і українці. У цьому сенсі він бачив у них «товаришів по нещастю». По-друге, Шевченко був доволі толерантною людиною. Про це свідчить як його літературна творчість, так і творчість художньо-образотворча. Він умів долати «рідні» міфи й стереотипи і пізнавати «чуже». Життя тюркських народів Казахстану й Середньої Азії викликало в нього чималий інтерес. Звідси його численні малюнки казахів, відображення «казахської теми» в поезії та прозових творах.

Якщо зараз, в умовах глобалізації, таке ставлення вважається нормальним та бажаним, то цього не скажеш про ХІХ ст. У тогочасній європейській культурі явно домінував колоніальний дискурс і у відвертій чи прихованій формі простежувалося негативне ставлення до «нецивілізованих народів», зокрема народів тюркського світу. Шевченко якраз тут був винятком.

Дещо схожу еволюцію в ставленні до тюркських народів пройшов також видатний український письменник і діяч Пантелеймон Куліш. У молоді роки він, як і Шевченко, захоплювався козацтвом. Відповідно, негативно сприймав тюркський світ. Останній був йому чужим та ворожим. Однак з часом Куліш змінює своє ставлення до козацького феномену, заявляє про критичне ставлення до нього.

Пантелеймон Куліш

У цій критичності Куліш заходив, здавалось би, дуже далеко. Він протиставляв козацькій нецивілізованості цивілізованість українських сусідів – поляків, росіян і навіть турків. У кінці життя Куліш демонстрував захоплення мусульманським Сходом. У 1861 р. він відвідав Стамбул, зацікавився філософією Ібн Рошда (Аверроеса)659.

Пантелеймон Куліш мав намір створити цикл «східних поем». Однак так і не реалізував цей намір. Щоправда, його перу належить поема «Магомет і Хадиза», де письменник у ідилічно-романтичному дусі змальовує відносини між засновником ісламу та його дружиною.

Куліш займав позицію, котру можна охарактеризувати як туркофільську. Він вважав (і цілком справедливо), що Османська імперія була економічно, політично й культурно розвинутою державою. Натомість козаки, з яких українці зробили героїв, часто займалися розбійницьким грабунком турецьких володінь, оскільки саме там можна було поживитися.

Туркофільські мотиви звучать у низці його творів, але чи не найкраще вони були представлені в поемі «Маруся Богуславка». Звісно, Куліш розуміє, що між українським і османським світами – протистояння. Наприклад, це звучить у таких віршованих рядках, які нібито представляють козацьку позицію:

У цих словах помітне несприйняття Кулішем «козацької цивілізації». Адже її репрезентанти п’ють, гуляють, плюндрують. Це деструктивна сила, яка протистоїть силі конструктивній.

Тема цивілізаційного протистояння між українцями й турецьким світом не раз звучить у поемі. У тому протистоянні Куліш, радше, знаходиться на боці турків. Він вважає, що це протистояння для нас є шкідливим і часто інспірується брехнею:

Маруся Богуславка ніби знаходить спільну мову між двома цивілізаціями. Хоча з одного й іншого боків є несприйняття один одного, протидія. Через усю поему проходить тема порозуміння українців з тюркським світом.

У віршованій драмі Куліша «Байда, князь Вишневецький» теж можна запримітити туркофільські мотиви. Головний герой твору намагається шукати правду, мандруючи Польщею, Османською імперією й Московією:

У поемі світи християнства й ісламу ніби стають рівноправними.

Через необачність Байда опиняється в руках турецького султана. Там він говорить:

Як бачимо, відома «Пісня про Байду» в Куліша отримує цілком несподівану інтерпретацію. Байда сам не хоче жити – бо не знайшов правди. Хоча правда – одна.

Цікаво, що Куліш іменує Османську імперію «гарним царством». Тобто відчувається симпатія до цієї держави.

Зустрічаємо в Куліша й ідею поєднання українців з тюркським світом. На його думку, воно дасть «сплав» високої якості. У «Думі про татарина й орапа» зустрічаємо такі слова:

Куліш наводить приклади, вказуючи, що такі переродження відбувалися в інших народів, наприклад, росіян:

Звісно, у Куліша є певна ідеалізація тюркського світу та зміщення акцентів. Але фактично він вперше в українській літературі поставив питання поєднання чи навіть синтезу українського й тюркського світів. Правда, така постановка питання не була прийнята в українській спільноті – занадто важким був «тягар стереотипів».

Дещо інакше, реалістичніше до тюркського світу, точніше світу кримських татар, підходив інший відомий український письменник – Михайло Коцюбинський (1864—1913). Він певний час, у 1895—1896 рр., проживав у Криму, працюючи в Одеській філоксерній комісії. Бував у Ялті, Алупці, Сімеїзі, Кастрополі, Алушті, Куру-Узені, знайомлячись із життям татар на південному кримському березі666. Ці місця письменник характеризував як «справжнє татарське царство без впливу московщини».

Михайло Коцюбинський

Результатом його знайомства із життям татар став цикл кримських оповідань – «У грішний світ», «На камені», «В путах шайтана», «Під мінаретами»667. Це високохудожні твори, які вражають красою і силою образів, багатством поетичної мови, оригінальністю зображальних засобів. У них широко використовуються татарські слова для позначення різноманітних речей: одягу (чалма, фередже, тюрбан, фез, тахе), назв страв та посуду (імбрик, каймак, філіжанка), предметів інтер’єру (турецькі дивани, низькі софи). Також використовується конфесійна лексика (гяури, кєпек, мінарет, бакшиш, афуз, бейнамаз), слова за професією (хаджа, ямурта, муедзин, софта, мулла, дангалак, юзбаш, фурунджі, деллял, хаті, мектебдар), географічні, релігійні та власні назви (Байрам, Яйла, Смірна, Аюдаг, Бахчисарай, Мекка, Суаку, Нурла, Зекерія, Абібула, Бекір) тощо.

Коцюбинський співчутливо, із розумінням ставиться до татар. Вони для нього аж ніяк не вороги чи люди «другого сорту». Він намагався не лише описати їхній побут, але й також світ їхніх почуттів. І це йому добре вдалося – без ідеалізації, пафосу, непотрібного моралізаторства чи очорнення. Він говорить і про патріархальні звичаї в татарському соціумі, які стають кайданами для молодих людей, не дають «вирватися» їхнім почуттям – особливо це стосується дівчат і жінок. Чесно говориться й про консерватизм та закритість цього соціуму. Але при тому відчувається дружнє ставлення письменника до представників кримськотатарського народу, який помітно відрізнявся за своєю культурою від українців.

Попри те, що в Україні в ХІХ ст. існувала козакофільська література, в якій татари й турки характеризувалися негативно, серед неї були приємні винятки. Маються на увазі твори Андріана Кащенка (1858—1921)668. З-під його пера вийшли оповідання «Запорозька слава», «На руїнах Січі», «Мандрівка на пороги», «В запалі боротьби» та інші. У повістях «З Дніпра на Дунай», «Зруйноване гніздо» Кащенко показав трагічну долю задунайського козацтва. Основна його праця «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» користувалася великою популярністю. У ній автор зумів органічно поєднати науково-популярний виклад з художністю.

Хоча письменник не вдавався до якихось антиросійських міркувань, але відчувалася його стриманість по відношенню до Російської імперії. Негативно він ставиться до руйнування в 1775 р. Запорізької Січі російськими військами. Кащенко вважав, що тоді Січ не загинула. Її продовженням стала Січ Задунайська. У своїх «Оповіданнях…», а також згадуваних повістях «З Дніпра на Дунай», «Зруйноване гніздо» він приділив велику увагу цій козацькій формації. Такий, до речі, підхід практично не зустрічався в українській історіографії. Нічого подібного ми не бачимо ні в «Історії запорізьких козаків» Яворницького, ні в історичних студіях Грушевського. Для цих авторитетних дослідників Задунайська Січ була чимось маргінальним в історії української козаччини. Те саме можна сказати й про їхніх послідовників. Кащенко ж трактував загибель Задунайської Січі як знищення запорізького козацтва. І головну вину покладав за це на отамана Гладкого, який перевів частину задунайських козаків на бік Росії. Цьому діячеві письменник дав украй негативну характеристику: «Гладкий завдав лиха не тільки своїм землякам, що загинули за Дунаєм від помсти турків, румун та мокан, а й усій Російській державі; бо тепер замість того, щоб мати за Дунаєм велику українську колонію, Росія має Добруджу, щільно заселену румунами, між якими винародовлюються останні нащадки задунайських запорожців»669. Така оцінка була цілком справедливою.

До найвидатніших українських сходознавців, який цікавився також тюркським світом, належав Агатангел Кримський (1871—1942)670. Далекими предками цього вченого й письменника були кримські татари. З цього приводу він писав у листі (від 17 серпня 1901 р.) до свого друга Бориса Грінченка: «До речі, питається, яким робом з мене татарин. Наскільки мені вияснилося, перший наш прадід, виходець із ханства, мав охреститися більше-менче 1689 року в Мстиславі в Могилівщині. Це я так виводжу з запису на старовиннім молитовнику»671

[658] Там само. – С. 51.

[659] Мейзерська Т. Re-presense: відлуння Сходу в українській літературі ХІХ ст.: зб. наук. статей. – Одеса, 2009. – С. 20.

[666] Коцюбинская-Ефименко З. Крым в жизни и творчестве М. М. Коцюбинского. – Симферополь, 1958.

[667] Коцюбинський М. Кримські оповідання. – Сімферополь, 1964.

[668] Конотопець Н. І. Кащенко Андріан Феофанович // Українська літературна енциклопедія: в 5 т. – К.,1990. – Т. 2. – С. 437—438.

[669] Там само. – С. 370.

[670] Про Агатангела Кримського див.: Агатангел Кримський – учений, письменник, українець: збірник наук. праць. – Луцьк, 2007; Кралюк П., Якубович М. Незвичний орієнталізм Агатангела Кримського // http://www. oa. edu. ua/ua/info/news/2013/01—15—3; Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського. – К., 2000. Також автор використав матеріали доповіді Соломії Вівчар «Кримські студії Агатангела Кримського», виголошені нею на конференції «Мусульманська спадщина в Південній Україні: історія, культура, релігія» (К., 2017).

[671] Кримський А. Ю. Твори: в 5 т. – К., 1973. – Т. 5, кн. 1. – С. 359—361.