Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Однією з найбільш знаних і, відповідно, найбільш впливових пам’яток української історичної белетристики початку ХІХ ст. є «Історія русів»641. Твір справив великий вплив на Тараса Шевченка (1814—1861), деякі твори Кобзаря є своєрідною переінтерпретацією сюжетів «Історії…». Під впливом цього твору перебували також Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш, хоча вони й виявляли критичне ставлення до фактажу «Історії…». Тому є підстави говорити про помітний вплив цього твору на українську національну літературу ХІХ ст.

Тарас Шевченко «Автопортрет», 1840—1841 рр.

Перша згадка про «Історію русів» припадає на 1828 р., коли був знайдений рукопис цього твору у Стародубському повіті Чернігівської губернії, де існувала сильна традиція козацького літописання. Твір поширювався в рукописних копіях. У 1846 р. його опублікував Осип Бодянський (1808—1878), відомий учений, прихильник слов’янофільства, у Москві в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруці був зазначений автор твору – покійний тоді єпископ Георгій Кониський (1717—1795). Проте дуже швидко з’явилися сумніви щодо авторства цієї особи.

Називалися різні імена ймовірних творців «Історії русів». Це – Олександр Безбородько, Опанас Лобисевич, Василь Лукашевич, Опанас Маркович, Василь і Григорій Полетики, Микола Рєпнін, Василь і Олександр Ханенки, Архип Худорба, Андріан Чепа, Михайло Маклашевський та інші. На основі аналізу твору можемо хіба що констатувати наступне: його автор жив у другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст., можливо, навчався в Києво-Могилянській академії, а також десь у Росії; служив у російській армії, воював з турками, добре знав південь України, Молдавію та Крим; жив на Чернігівщині.

Автор «Історії…» намагався дати широку картину історії українського народу, починаючи з найдавніших часів. Але основну увагу він приділив історії козацтва. Чимало уваги він приділяє постаті Богдана Хмельницького, діяння якого оцінюються позитивно.

«Історія…» багато в чому повторює й фактаж, й ідеологеми козацьких літописців, зокрема Григорія Грабянки й Самійла Величка. Для цих літописців притаманні були певні антитатарські й антитурецькі мотиви, які, щоправда, не виступали на передньому плані. Щось подібне бачимо й в «Історії…». Наприклад, автор вважає, що Русь (Україна) втратила свою самостійність через внутрішні чвари й татарські напади.

Не міг автор «Історії русів» обійти таку дражливу тему, як залучення Хмельницьким татар. Але цей факт подається в творі як незначний епізод. Взагалі з «Історії…» виходить так, ніби Хмельницький найняв татар собі на службу. При цьому татари неодноразово зраджували козаків. Ідея зради татарами козаків, представлена в «Історії русів», з часом стала «незаперечним фактом» в українській історіографії. Ось як, наприклад, у цьому творі говориться про ці зради: «Гетьман, заперечуючи Ханові на його хулу, перераховував йому всю непостійність і зраду Ханів, його попередників, до народу Руського виявлені, а особливо під час баталії з Поляками під Берестечком. Зробив перелік також приносам і жертвам, їм від нього дарованим, які значили великі суми, так би мовити царські багатства, безсоромністю відплачені. Пригадав при тому і всі підмоги козацькі, багато разів Кримцям подані супроти їхніх недругів з пожертвуванням численних воїнів, що головами своїми за них наклали і що за них винагороджені тоді були Козаками самим лише бардаком і кумисом Татарським, себто їхнім нектаром і амброзією, а згодом багатьма обманами, зрадами та всякого роду грабунками та зухвальством, що вигубили силу-силенну народу Руського з допомогою протекторів своїх, Турків, непримиренних ворогів Християнства, котрі те лиш і чинять, що переслідують його та винищують без жодної причини, а за самим лише дивним правилом Алькорану свойого»642. Антитатарські й антитурецькі мотиви в «Історії русів» загалом зрозумілі. Вони не лише узгоджувалися з відповідними мотивами у фольклорі і в творах козацьких літописців.

Антитюркські ідеологеми, стереотипи знайшли відносно широке поширення в українській художній літературі, зокрема в історичній белетристиці. Наприклад, це стосується Михайла Старицького (1840—1904), Данила Мордовця (1830—1905) та інших. Мала ця тенденція продовження і в українській літературі ХХ ст. – причому в літературі різного ідейного спрямування (національно орієнтованій, радянській, «дисидентській» тощо). Перелік цих творів, їхній аналіз, розгляд у них антитюркських мотивів зайняв би багато місця. Загалом ці мотиви не є оригінальними. Це переважно повтор «антитюркських штампів» українського фольклору, козацьких літописів та «Історії русів». Навіть у творах, у яких доводилося вести мову про досягнення османського світу, зустрічаємо чимало антитюркських моментів. Маються на увазі твори про Роксалану, дружину турецького султана Сулеймана І. Таких в українській літературі є чимало. Найбільш відомі серед них повість Осипа Назарука (1883—1940 «Роксолана» (1930) й роман під такою ж назвою Павла Загребельного (1924—2009), що побачив світ у 1980 р.

Та все ж в Україні були автори, які намагалися зрозуміти й пізнати тюркський світ, відходячи від антитатарських і антитурецьких стереотипів. До таких варто віднести передусім Тараса Шевченка. У його творчості зустрічаємо неодноразове звернення до ісламської, переважно тюркської проблематики. Причому письменник пройшов непросту еволюцію від негативного ставлення до тюркського світу до позитивного.

У ранній творчості Шевченка, радше, бачимо ставлення негативне. У написаній ним у 1843 р. п’єсі «Назар Стодоля» в одному з епізодів наводиться легенда про «турецьку царицю», що пожирає дітей: «У венгерській стороні, у цесарців, за шляхетською землею, стоїть гора висока; а в тій горі нора глибока; в норі сидить не звір, не птиця – турецька цариця. Сидить вона сто тисяч літ, не молодіє, не старіє, тілько дедалі зліє; їсть вона од схід до захід сонця – не хліб печений, не курей і не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дітей за те, що коли ще була у Туреччині важкою, так їй сказав арменський знахар, що вона родить дочку і дочка та буде, як підросте, в тисячу раз краще її. От вона справді, як родила дочку, так і з’їла її, та з того часу сидить у норі і, не вгаваючи, усе їсть дітей; не розбира, хоть хрещені вони, а хоть нехрещені, їсть усіх, їсть тобі всіх, та й годі, – і дівчаток, і хлопчиків…»643 Загалом легенда має романтичний характер. Водночас у ній виявляється певний негативізм до «турецької землі».

У ранніх творах Шевченко звертається до теми походів козаків на Туреччину, зокрема в поезіях «Іван Підкова» та «Гамалія». Власне, «Гамалія» (1842) – це якраз є романтизована оповідь про такий похід. У цьому творі знайшли відображення розповіді про морські виправи запорізьких козаків на Константинополь (Стамбул). Інформацію про них поет міг черпати як із фольклорних творів, які чув у дитинстві, так і з деяких праць історичного характеру.

Проте на створення поеми вплинув ще один чинник. Це орієнталістські захоплення вчителя Шевченка Карла Брюллова. Взагалі в той час інтерес до екзотики Сходу був притаманний багатьом європейським інтелектуалам, у т. ч. й російським. Брюллов здійснив подорож у Грецію й Туреччину, де робив замальовки644. Його орієнталістські захоплення передалися Шевченку. Останній створив акварель «В гаремі» (1843). Також, ймовірно, під впливом Брюллова Шевченко в поемі «Гамалія» пише про околицю Стамбула – Скутар. У Скутарі й відбувається основна дія поеми. А як відомо, в Брюллова є акварель «Турецьке кладовище в Скутарі».

Звісно, в «Гамалії» зустрічаємо деякі антитурецькі моменти. Наприклад, з іронією ведеться мова про туркеню, яку можна сприйняти як узагальнений образ Туреччини. Приблизно так само говориться й про «султана», котрий дрімає в «харемі». Загалом Туреччина подається як багата й водночас лінива, розманіжена країна. Але в цій країні страждають українські козаки-невільники, яких їде визволяти Гамалія з хлопцями. Страждання невільників породжує ненависть до турків. Звідси заклик, який автор вкладає в уста Гамалії: «Ріж і бий! Мордуй невіру-бусурмана!»645.

Проте такі антитурецькі моменти аж ніяк не є визначальними. У поемі маємо романтичну візію, де вигаданий герой Гамалія здійснює «незвичні» вчинки. Адже похід через Чорне море і напад на добре укріплений Стамбул – це щось надзвичайне. Цікаво, що Шевченко в цій поемі називає Туреччину Візантією. Мимоволі виникають асоціації з походами давніх русичів на землі Ромейської імперії. Цікаво також, що вигаданий герой поеми має не слов’янське ім’я. Радше, це ім’я тюркського походження. Чи зробив це Шевченко свідомо чи ні, наділивши свого героя таким іменем, можна лише гадати.

«Кавказька тема» займала помітне місце в тогочасній російській літературі. Олександр Пушкін пише поему «Кавказький бранець», йому ж належить твір мемуарного характеру «Подорож до Арзрума під час походу 1829 р.». Дія відомого прозового твору Михайла Лєрмонтова «Герой нашого часу» теж відбувається на Північному Кавказі. Американська дослідниця Ева Томпсон цілком справедливо вказала на імперські ідеї в цих творах, на те, що в них свідомо виправдовувалося російське завоювання. Ні Пушкін, ні Лєрмонтов, писала вона, «не мали жодних сумнівів щодо справедливості своєї справи, навіть якщо іноді вони поділяли персонажів на достойних… та негативних… Вони не мали жодних сумнівів, що землі, на яких вони бували, були б багатшими як частина цивілізації, вдягненої в однострої російських козаків»646. До цього можна додати й те, що ідейно близькі до названих письменників-класиків декабристи, маючи на меті побудову «демократичної імперії», вважали, що кавказькі народи необхідно упокорити, а деякі з них взагалі депортувати з рідної землі647.

Шевченків «Кавказ» помітно виділяється на фоні цих творів антиімперською спрямованістю. Автор присвячує поему своєму другу графу Якову де Бельмену (1813—1845). З останнім Шевченко познайомився влітку 1843 р. Між ними швидко зав’язалися дружні стосунки, що тривали близько року. Влітку 1844 р. де Бельмен був відправлений на Кавказ у діючу армію ад’ютантом командира 5-го корпусу генерала О. М. Лідерса. Під час Даргинського походу, коли російські війська зруйнували резиденцію Шаміля Дарго, корпус Лідерса опинився в пастці. Тоді ж у сутичці з горцями й загинув де Бельмен648.

Здавалось, вбивство одного з найбільших друзів мало б породити в Шевченка ненависть до горців. Натомість у «Кавказі» бачимо зовсім іншу реакцію. Винуватцем загибелі де Бельмена автор вважає імперську політику Росії, пише, що, завдячуючи їй, «Лягло костьми / Людей муштрованих чимало». А сліз та крові, пролитої задля слави «батюшки-царя», вистачило, щоб «напоїть всіх імператорів»649.

Цікаво, що Шевченко пов’язує імперську політику Росії з християнством. Він пише:

Водночас автор демонструє відверту прихильність до народів Північного Кавказу. Йому імпонує те, що вони борються за свободу на своїй же землі, за свій хліб (чурек) та свою хату (саклю). Шевченко, на відміну від російських авторів, не показує ніякої «цивілізаційної зверхності» над кавказькими народами, з повагою ставиться до способу їхнього життя та їхньої віри. Вони для нього герої, лицарі, яким «Бог помагає»:

Такої відвертої антиімперської інтерпретації «кавказької теми» освічена Росія не знала.

Шевченко також мав змогу безпосередньо спілкуватися з тюркським населенням. У 1847 р. його заслали в Казахстан, де він мав можливість познайомитися з місцевим тюркомовним людом. Його він, як правило, іменував киргизами. У вірші «Сон» («Гори мої високії…»), написаному поетом у 1848 р. в Орській фортеці, є такі слова:

Шевченко демонстрував непідробний інтерес до місцевого казахського населення. Його цікавив казахський побут, фольклор, релігійні вірування. І хоча він називає казахів дикунами, але не вживає це слово в негативному розумінні. Тут варто враховувати, що Шевченко виступав як противник «цивілізації», протиставляючи їй «природність». Дикість же часто трактується ним саме як природність.

Показовим у плані інтересу поета до казахських звичаїв та вірувань є вірш «У Бога за дверима лежала сокира…» (1848). Очевидно, задум цього твору виник, коли Шевченко здійснював переїзд від Орської фортеці до Раїмського укріплення. По дорозі побачив одиноке зелене дерево в пустельній місцевості, що вразило його уяву. Про це він пише в повісті «Близнюки»: «По обыкновению транспорт снялся с восходом сонца, только [я] не по обыкновению остался в арьергарде. Орь осталася вправо, степь принимала по-прежнему свой однообразный, скучный вид. В половине перехода я заметил: люди начали отделяться от транспорта, кто на коне, а кто пешком. И все в одном направлении. Я спросил о причине у ехавшего около меня башкирского тюря, и он сказал мне, указывая нагайкою на темную точку: «Манна аулья агач» (здесь святое дерево). Я застал уже вокруг него порядочную [толпу], с удивлением и даже (так мне казалося) с благоговением смотревшую на зеленую гостью пустыни. Вокруг дерева и на ветках его навешано набожными киргизами кусочки разноцветных материй, ленточки, пасма крашеных лошадиных волос, и самая богатая жертва – это шкура дикой кошки, крепко привязанная к ветке. Глядя на все это, я почувствовал уважение к дикарям за их невинные жертвоприношения. Я последний уехал от дерева и долго еще оглядывался, как бы не веря виденному мною чуду. Я оглянулся еще раз и остановил коня, чтобы в последний раз полюбоваться на обоготворенного зеленого великана пустыни. Подул легонький ветерок, и великан приветливо кивнул мне своей кудрявой головою. А я, в забытьи, как бы живому существу, проговорил: «Прощай» – и тихо поехал за скрывшимся в пыли транспортом»653 .

Під цим враженням Шевченко намалював акварель «Джангис-агач» (1848) і написав вірш «У Бога за дверима лежала сокира…». У вірші використовується легенда про те, що ніби кайзак (казах) викрав у Бога сокиру, але ця сокира вирубала всі дерева. І ось серед цієї пустелі залишилося лише одне дерево:

Існує думка, що при написанні вірша Шевченко використав автентичну казахську легенду655. Однак ця легенда так і не була виявлена. Цілком можливо, що її створила художня фантазія поета, котрий спирався як на певні легенди, так і на враження від своєї подорожі з Орської фортеці в Раїм.

Цю подорож поет детально описує в своїй повісті «Близнюки». Опис цей далекий від вражень колоніста-«цивілізатора» (що ми, наприклад, маємо в Пушкінській «Подорожі до Арзрума під час походу 1829 р.»). Це, радше, враження людини, що хоче пізнати «чуже» (як чужу для неї природу, так і людей). При цьому Шевченко неодноразово демонструє захоплення цим «чужим». Ось лише одна замальовка поета, де він розповідає про пожежу в степу, коли казахи палили там сухе бадилля: «Пожар был все еще впереди нас, и мы могли видеть только один дым, а пламя еще не показывалось из-за горизонта. С закатом солнца начал освещаться горизонт бледным заревом. С приближением ночи зарево краснело и к нам близилось. Из-за темной горизонтальной, чуть-чуть кое-где изогнутой линии начали показываться красные струи и язычки. В транспорте все затихло, как бы ожидая чего-то необыкновенного. И, действительно, невиданная картина представилася моим изумленным очам. Все пространство, виденное мною днем, как бы расширилось и облилось огненными струями почти в параллельных направлениях. Чудная, неописанная картина!»656

Під впливом цих вражень Шевченко намалював одну з найкращих своїх акварелей «Пожежа в степу» (1848). При написанні картини він також використав свої спостереження над життям казахських племен. На передньому плані цього живописного твору зображені казахи, що сидять біля палаючого вогнища.

Цікавим є Шевченків «Автопортрет з байгушами». Цей твір є свідченням того, що автор не лише спостерігав життя «чужого» йому народу, а й певним чином прагнув вписати себе в контекст життя казахів. Шевченку належить також низка інших малярських робіт пізнішого періоду, де він зображував не лише пейзажі, а й пам’ятки цього регіону. Серед них відомими є акварель «Туркменські аби в Кара-Тау» (1857) та малюнок сепією «Молитва за померлих» (1856—1857).

Казахські враження знайшли відображення в деяких листах Шевченка, але чи не найсильніше тема життя казахів та інших народів «казахського регіону» звучить у «Щоденнику» (1857—1858). Його захоплювали деякі народні вірування тюркських народів. «Туркменцы и киргизы, – читаємо в «Щоденнику», – святым своим (аулье) не ставят, подобно батырям, великолепных абу (гробниц), на труп святого наваливают безобразную кучу камней, набросают верблюжьих, лошадиных и бараньих костей. Остатки жертвоприношений. Ставят высокий деревянный шест, иногда увенчанный копьем, увивают этот шест разноцветными тряпками, и на том оканчиваются замогильные почести святому. Грешнику же, по мере оставленного им богатства, ставят более или менее великолепный памятник. И напротив памятника, на двух небольших изукращенных столбиках, ставят плошки, в одной по ночам ближние родственники жгут бараний жир, а в другую плошку днем наливают воду для птичек, чтобы птичка, напившись воды, помолилась Богу о душе грешного и любимого покойника. Безмолвная поэтическая молитва дикаря, в чистоте и возвышенности которой наши просвещенные архипастыри, вероятно бы, усомнились и запретили бы как языческое богохуление»657. Шевченко також зобразив цю «безмовну молитву» на згадуваному малюнку «Молитва за померлих».

[641] Бердник О. С. «Исторія Русовъ» як метатекст. – Донецьк, 2002; Оглоблин О. П. Люди старої України. – Мюнхен, 1959; Janowski L. O tak zwanej «Historyi Rusów». – Kraków, 1913.

[642] Історія русів / пер. І. Драча. – К., 1991. – С. 183.

[643] Шевченко Т. Твори: у шести томах. – К., 2003. – Т. 3. – С. 46.

[644] К. П. Брюллов в письмах, документах и воспоминаниях современников. – М., 1952. – С. 99—106.

[645] Шевченко Т. Г. Твори: у шести томах. – Т. 1. – С. 236

[646] Томпсон Е. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм. – К., 2006. – С. 104.

[647] Див.: Пестель П. Русская правда // http://vivovoco. astronet. ru/ VV/ LAW/ VV_PES_W. HTM

[648] Николаи А. Из воспоминаний о моей жизни. Драгинский поход, 1845 // Русский архив. – 1890. – № 6. – С. 272; Колюбакин Б. А. Кавказская экспедиция в 1845 году: рассказ очевидца В. Н. Н…ва. – СПб., 1907. – С. 151—152.

[649] Шевченко Т. Г. Твори: у шести томах. – Т. 1. – С. 345.

[653] Там само. – Т. 4. – С. 95.

[655] Мочульський М. Культ дерева й сокири в Шевченковій поезії // Україна. – 1930. – № 3—4. – С. 80—88.

[656] Шевченко Т. Г. Твори: у шести томах. – Т. 4. – С. 94.

[657] Шевченко Т. Г. Твори: у шести томах. – С. 56—57.