Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Агатангел Кримський

Однак Кримський себе до татар не відносив, вважав, що татарська кров його предків була розбавлена білоруськими, українськими й іншими етнічними «домішками». Себе ж він вважав не етнічним українцем, а, радше, українцем ідейним, українофілом. І все ж «голос крові» предків давав знати про себе. Чи не звідси інтерес Кримського до Сходу? До речі, Кримський у часи свого дитинства (з 10 до 13 років) проживав у Острозі, де була чимала татарська громада й діяла мечеть. Тут він міг познайомитися з татарською культурою, що, своєю чергою, могло «підігріти» його інтерес до своїх далеких предків.

Кримському належить низка сходознавчих праць, які стосуються ісламознавства, іраністики. Є, звісно, й праці, в яких розглядається історія, культура тюркських народів. До них можна віднести «Історію хозарів», в якій зібрано чимало матеріалів різними мовами. Є в нього роботи з історії літератур тюркських народів (башкирів, казахів). Правда, вони так і не були опубліковані. Зате у 1924—1927 рр. побачила світ його чотиритомна «Історія Туреччини та її письменства»672, яка справедливо вважається класикою османознавчих досліджень.

Під редакцією Кримського вийшов збірник «Студії з Криму»673, де також були вміщені і його праці. Зокрема, там була стаття, де подавалася в скороченому вигляді історія Криму й кримських татар. Також Кримський там подав розвідку, де йшлося про долю українських полонених у Криму. Займався вчений і питаннями літератури й мови кримських татар. Перекладав із кримськотатарської мови твори деяких письменників, зокрема поезії хана Газі Гірея.

Загалом же Кримський, попри тюркське походження своїх предків, не дуже високо ставив «тюркську расу». Вважав, що вона в мусульманському світі поступається в культурному плані іранцям. Представники тюркських народів, на його думку, мало рухаються вперед по шляху прогресу, демонструючи вузький релігійний фанатизм. Але тут Кримський переважно звертав увагу на Османську імперію, яка за його часів деградувала й зрештою припинила існування. Але, як відомо, турки знайшли в собі сили здійснити в країні реформи й стали світською, успішною державою мусульманського світу. Тому до міркувань Кримського щодо «тюркської раси» варто відноситися обережно.

Отже, можемо констатувати, що, попри існування в українській культурі потужного антитюркського дискурсу, деякі її представники намагалися відійти від нього. Це стосується такий знакових фігур, як Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та Михайло Коцюбинський. Щоправда, цей відхід був «майже не помічений».

Союзники по нещастю

Після приєднання Кримського ханства до Росії в 1783 р. спостерігаємо тут непрості демографічні процеси. Якщо говорити про північні землі цієї держави, то вони стали місцем української колонізації. У ХІХ ст. ці терени були переважно заселені вихідцями з України. І саме в цій степовій зоні українська людність, займаючись землеробством, стала «корінною», що було логічним продовженням українського колонізаційного освоєння степу, яке відбувалося вже XVII—XVIIІ ст.

У таких умовах відносно незначне кочове тюркське населення цього регіону, йдучи на контакти з колонізаторами, зазнавало стихійної українізації. При цьому така українізація не мала підтримки з боку державних структур. Радше, навпаки.

Звісно, тюркські сліди дають тут про себе знати. І чим далі з півночі на південь – тим більше. Це простежується в топоніміці, в антропології мешканців, їхній культурі, ментальності. Залишилися навіть тюркські острівці в цьому «степовому морі». Мається на увазі передусім Буджак, де є поселення гагаузів. Мова останніх належить до сім’ї тюркських мов. Щоправда, гагаузи різняться від основної маси тюрків своєю релігією. Вони сповідують православ’я, як і їхні сусіди – молдавани та українці.

Певно, феномен освоєння українцями степу потребує й серйозного вивчення, і осмислення. Адже це освоєння, за великим рахунком, трансформувало середньовічну Русь в ранньомодерну й модерну Україну. У степах чи прилеглих до них лісостепових регіонах «народилася» українська мова в її сучасному варіанті, в якій чимало тюркізмів. Тут же формувалася новочасна українська культура з її «козацьким присмаком» (а в цьому «присмакові» теж є тюркські сліди!). Ці «пограничні» степові регіони стали «колискою» сучасних українців, які не відзначаються дисциплінованістю і в своєму волелюбстві доходять до анархізму. Тому по-своєму закономірним було те, що під час визвольних змагань 1918—1920 рр., коли українці отримали шанс створити свою національну державу, вони так і не довели цю справу до кінця. Зате створили ефектну отаманію, чи не найкращим виявом якої стала армія Нестора Махна (1888—1934), котра вільно «гуляла» в степах України.

Щодо Кримського півострова, то тут ситуація була іншою. Значна частина татарського чи татаризованого місцевого населення займалася сільським господарством, різноманітними ремеслами та промислами, торгівлею. Ця частина татар вела осілий спосіб життя. Тому викорінити їх із Кримського півострова було непросто.

Царський уряд здійснив низку кроків, щоб переселити жителів Криму в інші регіони Російської імперії. На перших порах було переселене християнське населення – припонтійські греки, вірмени тощо. Вони опинилися в районі Приазов’я. Деякі кримські татари, не бажаючи миритися з царським режимом, покинули рідну землю. Багато з них опинилося в Туреччині, де з’явилася велика кримськотатарська діаспора. Натомість Крим почали заселяти росіянами й частково українцями. Щоправда, контакти між слов’янським і тюркським населенням у Криму не назвеш дружніми. Татари зустрічали переселенців з осторогою – тим паче, що між двома сторонами існували значні релігійні й культурні бар’єри.

ХХ й початок ХХІ століття стало часом важких випробувань для кримських татар. Чимало з них загинуло під час революційних подій 1917—1920 рр., коли Крим переходив з рук у руки, а також під час Другої світової війни. Актом геноциду щодо кримськотатарського народу стала його депортація в 1944 р. Результатом цього акту стали не лише людські жертви, а й те, що народ втратив свою землю, батьківщину. У 2014 р., у час російської окупації Криму, росіяни тут вже становили більшість населення – понад 67,90 %, українці – 15,68 %, а кримські татари – лише 10,57 %674. Можливо, ці цифри мають деяку похибку, але тенденцію вони відображують. Те, що здійснила Російська імперія й Радянський Союз по відношенню до кримських татар, є етноцидом.

Те саме можна сказати й про українців…

І українці, й кримські татари в умовах Російської імперії та її наступника, Радянського Союзу, стали «братами по нещастю». Й прикро те, що ці «брати», за великим рахунком, не знайшли спільної мови. Хоча окремі пориви і навіть прориви були. Але занадто важким виявився тягар історичних стереотипів, якими вміло маніпулювала і російська, і радянська пропаганда.

Із розвалом Російської імперії в 1917 р. і українці, й кримські татари отримали можливості створити свої державні утворення. 7 листопада 1917 р. ІІІ Універсалом Центральної Ради була проголошена Українська Народна Республіка (УНР)675 як автономна структура в складі Російської республіки, що ніби мала стати федерацією. Того ж дня Кримсько-Мусульманський виконавчий комітет, який представляв кримських татар, привітав проголошення УНР676. IV Універсал Центральної Ради проголосив 22 січня 1918 р. незалежність України677. Однак незадовго після цього молода Українська держава була втоплена в крові більшовиками.

Дещо подібною була доля Кримської Народної Республіки678. Курултай, який скликали кримські татари в Бахчисараї, 13 грудня 1917 р. проголосив Кримську Народну Республіку (КНР). Це, до речі, була перша в історії республіка, що з’явилася в мусульманському світі. Правда, вона проголошувалася як автономна частина Російської республіки. Її, як і УНР, у січні 1918 р. знищили більшовики. А одного з лідерів КНР, Номана Челебіджіхана (1885—1918), вони вбили679. Цей діяч згодом став символічною фігурою для кримських татар.

Кримськотатарські лідери ще в липні 1917 р. встановили контакти з Українською Центральною Радою. Між ними існувала взаємодія, хоча важко назвати її ефективною. Але загалом українські діячі підтримали кримськотатарський національний рух680.

Номан Челебіджіхан

Керівництво УНР не мало чіткої лінії щодо Криму й кримських татар. Однак після того, як до Києва при підтримці німецьких військ повернулися владні структури УНР, переважила думка, що Крим має входити до складу Української держави. Так, у київській газеті «Відродження», яка була одним із найбільш інформативних видань часів УНР, у квітні 1918 р. зустрічаємо такі міркування щодо Кримського півострова:

«Кількість людности і простір татарської національної території є такого рода, що кримськотатарська нація не може бути здібною до утворення самостійної державної організації і мусить опертись о якусь сильнішу державу, забезпечивши собі всю ширину національних прав і повноту національного розвою.

Такою державою може бути лише Українська, з якою Кримський півострів зв’язаний якнайтісніше територіально і географічно. Кримські татари, яким Україна не може заперечити прав на національне самовизначення, можуть бути спокійні, що Українська держава зробить з кримськотатарської національної території державний организм, зв’язаний з Україною в тісну федерацію.

До такої федерації маються, опріч політичних, також чисто економичні передумови. Україна – країна хлібна із великими промисловими можливостями в майбутності, – Кримський півострів – це Рів’єра, кліматичні станції, виноградні і фруктові сади, які одначе без українських виробів промислу обійтися не зможуть. Державний симбіоз кримських татар і українців продиктований самою природою, і ми думаємо, що ці резони, як найбільш переконуючі, візьмуть під увагу кримські політики і дійдуть до добра рідної країни – до вигідного для українців і для себе порозуміння»681 .

За результатами Брестського миру Червона армія мала покинути терени України. Більшовики, аби лишитися в Криму, 19 березня 1918 р. проголосили Радянську Соціалістичну Республіку Тавриди. Не дочекавшись завершення переговорів німців та більшовиків щодо Криму, на півострів ввійшли частини армії УНР, а паралельно з ними й німецькі війська. Тим часом тут вибухнуло антибільшовицьке повстання. 21 квітня повстанці взяли в полон уряд Республіки Тавриди. До кінця квітня українські й німецькі війська очистили Кримський півострів від більшовиків682.

Гетьман Павло Скоропадський, який прийшов до влади в Українській державі в результаті перевороту 29—30 квітня 1918 р., вважав, що Крим має належати Україні. Без нього вона не зможе відбутися як повноцінна держава. Робилися певні кроки щодо інтеграції Криму до складу України. Проте німецьке керівництво мало свої плани щодо півострова683.

Полковник Павло Скоропадський із орденом Святої Анни на шиї

Однак поразка Німеччини в Другій світовій війні поклала край планам і однієї, й другої сторони. У складному становищі опинилася відновлена після зречення від влади гетьмана Скоропадського Українська Народна Республіка. Їй було не до Криму. Сам же Крим у 1919—1920 рр. став ареною боротьби між білогвардійцями й більшовиками, які виявилися переможцями.

[672] Кримський А. Історія Туреччини. – К.; Львів, 1996.

[673] Студії з Криму. – К., 1930.

[674] https://uk.wikipedia.org/wiki/Населення_Криму

[675] Солдатенко В. Українська Народна Республіка // Політична енциклопедія. – К., 2011. – С. 730.

[676] Кандим Ю. Не заросте травою поле бою… – Ічня, 2017. – С. 126.

[677] Кудлай О. Четвертий Універсал Української Центральної Ради // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 10. – С. 532.

[678] Kirimal E. Der nationale Kampf der Krimtürken in den Jahren 1917 und 1918. – Emsdetten, 1952.

[679] Про життя Номана Челебіджіхана див.: Кандим Ю. Не заросте травою поле бою… – С. 13—111.

[680] Іванець А. Українсько-кримськотатарський союз революційного часу // Наш Крим: неросійські історії українського півострова. – С. 143—145.

[681] Відродження. – 1918. – 23 квіт.

[682] Громенко С. 500 битв за Крым. – К., 2016. – С. 182—185.

[683] Сергійчук В. Український Крим. – Вишгород, 2016. – С. 98—154.