Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Подарований» Крим, як і слід було чекати, створив чимало проблем Україні. Ще до проголошення незалежності, 20 січня 1991 р., у Кримській області відбувся референдум. Поставлене на ньому питання звучало так: «Ви за відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки як суб’єкта Союзу РСР і учасника Союзного договору?» «Міна сповільненої дії», закладена під Україну в 1954 р., тепер мала спрацювати. Московський центр почав підривати подібні «міни» в республіках, де розгорталися національні рухи. Варто згадати Карабах, Абхазію, Південну Осетію, Придністров’я… Криму ж відводилося чільне місце.

Референдум і створення «соціалістичної автономії» мало би законсервувати на півострові «радянський заповідник», який би не дозволив Україні вийти з Радянського Союзу. Більшість (понад 90 %) із тих, хто прийняв участь у голосуванні, висловилися за відновлення автономії.

Місцева влада в Криму, яка знаходилася в руках проросійських комуністів, обмежила доступ на півострів українських газет і журналів, скоротила трансляцію українських радіо- й телепрограм, а в місцевих засобах масової інформації розпочала кампанію дискредитації всього українського700.

Тодішня Верховна Рада УРСР, попри бурхливі дебати, не пішла на конфлікт з кримською владою. Тим паче, що більшість у ній належала комуністам, які так чи інакше виконували вказівки з Москви. 12 лютого 1991 р. Верховна Рада УРСР приняла Закон «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки». Після невдалого серпневого путчу 1991 р. у Москві, коли Україна проголосила незалежність, надзвичайна сесія Верховної Ради Кримської Автономії проголосила Декларацію про державний суверенітет республіки. Проте спроба «суверенізації» Криму не знайшла достатньої підтримки. Тим паче, що на референдумі 1 грудня 1991 р., де стояло питання про незалежність України, більшість мешканців Криму (хай з невеликою перевагою) висловилися за те, щоб Україна стала суверенною державою. У Севастополі таких було 57,07 %, у Кримській Автономії – 54,19 %701. Кримський півострів увійшов до складу України як Автономна Республіка Крим.

Але тут не припинялися спроби проросійських сил проголосити «незалежність», а фактично – приєднати Крим до Росії. Зокрема, такі спроби були в 1992702 і 1994 рр.703. І в пізніші часи на півострові активно діяли проросійські сили. Чи не найголовнішим вогнищем цих сил став Севастополь, де розміщувалася база російського Чорноморського флоту.

Варто погодитися з такою оцінкою ситуації: «Крим упродовж усього пострадянського періоду українсько-російської взаємодії залишався полем активної й послідовної діяльності російських політиків, які намагалися просувати ідеї зближення чи навіть об’єднання з Росією, сприяти руйнування єдності Української держави, при цьому офіційно не ставлячи під сумнів належність Криму Україні. Досягненню цих цілей сприяла пасивність органів влади України, що не перешкоджала і відвертим російським націоналістам, а конфліктні ситуації, які періодично виникали на півострові на цьому ґрунті, РФ завдяки повному домінуванню в інформаційному просторі в Криму послідовно підігрівала і повертала на свою користь»704.

На жаль, проукраїнські сили в Криму не відзначалися активністю. Хоча українці на півострові становили другу за чисельністю етнічну групу (вони складали близько 20 % від загальної кількості українського населення), проте, зазнавши сильної русифікації, в переважній більшості не відзначалися вираженою українською національною свідомістю. Можливо, це виглядало парадоксально, але найбільш дієвою проукраїнською силою в Криму стали кримські татари. У 1991 р. вони відновили свої представницькі органи – Курултай705 та Меджліс706, котрі мали представляти інтереси киримли перед владою. Не можна сказати, що українська влада перешкоджала діяльності кримських татар, але й не надавала їм великої допомоги. Для неї вони були, радше, пасинками, а не синами.

Тим не менше саме в умовах незалежної України кримські татари отримали можливості не лише переселятися в Крим, а й відроджувати свою культуру. Їхні політичні лідери мали підтримку з боку національно орієнтованих українських політичних сил – Народного руху України, блоку «Наша Україна» й Блоку Петра Порошенка. Саме депутатами від цих партій і блоків до Верховної Ради обиралися кримськотатарські політичні лідери Мустафа Джемілєв та Рафат Чубаров.

Попри певні негативні стереотипи, в часи незалежної України спостерігався процес «налагодження мостів» між українцями й кримськими татарами. Стосується це не лише політичної сфери. Кримські татари розуміли, що саме незалежна Україна допомагає їм зберегтися як народу. Натомість українським патріотам імпонувала проукраїнська позиція значної частини кримських татар.

Відбувався діалог і на символічному рівні. У 2003 р. українським режисером Олесем Саніним був знятий художній фільм «Мамай», створений на основі давніх українських та кримськотатарських фольклорних джерел. Це історія про те, як татарська жінка знаходить в степу українського козака, котрий утікає з турецького полону, привозить його додому, лікує, закохується й стає його дружиною. Також в Україні в 2012 р. був знятий перший кримськотатарський фільм «Хайтарма» про депортацію кримських татар у 1944 р. Режисером цього фільму був Ахмет Сеїтаблаєв. Він же став режисером фільму «Кіборги» про оборону українськими військовими Донецького аеропорту. Популярною в Україні стала співачка кримськотатарського походження Сусана Джамаладінова, більш відома як Джамала. У 2016 р. вона, представляючи Україну, стала переможцем на Євробаченні, виконавши пісню «1944». До речі, Джамала знімалася в одному із фільмів згадуваного Олеся Саніна – «Поводир».

Олесь Санін.

Одеський міжнародний кінофестиваль, 2014

Ахмет Саїтаблаєв, режисер фільму «Хайтарма»

Джамала на Євробаченні, 2016

Важким ударом і для українців, і для киримли стала російська окупація Криму, яка розпочалася в кінці лютого 2014 р. 18 березня Крим офіційно було анексовано Росією. Це була спецоперація, яка готувалася тривалий час. У лютому, коли Україна опинилася в становищі політичної непевності, коли виник «вакуум легітимності» після Революції Гідності, російське керівництво скористалося ситуацією.

На жаль, українці Криму не чинили дієвого опору російським окупантам. Тут більшу активність виявляли кримські татари. Хоча й перші, й другі стали об’єктом переслідувань окупаційної влади.

Доречно навести деякі міркування братів Капранових, які писали з цього приводу: «Будемо реалістами – українців у Криму було більше, ніж кримських татар. Українці мали військові частини і зброю. Українці пальцем не поворухнули, щоб захистити Крим. Чому? Зрозуміти можна – розгубленість після Революції, деморалізація, розвал Збройних сил Януковичем, інформаційна окупація та ін. Але треба визнати, що саме ми не змогли захистити Крим, а не намагатися звалити провину на народ, який, повернувшись із вигнання, у себе на батьківщині, в Україні зустрів недовіру, ворожість, бюрократію навпіл із бандитизмом, ба й просто міліцейські кийки у відповідь на спроби влаштуватися на своїй землі. Яке моральне право маємо ми, українці, засуджувати кримців? Нас більше, ми сильніші – і саме тому ми маємо стати для киримли захисниками, опікунами, братами. Бо Україна – наша спільна земля, наша спільна держава, спільне надбання»707.

До речі, ідеологи російської окупації Криму одну з її причин вважали необхідність протидії наступу мусульманської Туреччини та її кримськотатарського сегменту708.

На сьогоднішній день кримські татари на своїй землі опинилися в ролі небажаних чужинців. Чимало їх змушені були покинути Крим. Деякі кримськотатарські активісти були репресовані окупаційною владою. У 2016 р. у Росії Меджліс кримськотатарського народу визнали екстремістською організацією – з відповідними наслідками709.

Але й українці, які не зуміли захистити Крим, опинилися в ненабагато кращому становищі. Чимало з них, навіть таких, які не виявляли відкрито проукраїнських симпатій, змушені були покинути кримську землю. Бо для окупантів Крим має бути російським.

Отже, українці й татари стали братами по нещастю – в черговий раз…

Навіщо українцям тюрки?

Замість післямови

Запропонований автором огляд відносин праукраїнського й українського населення, з одного боку, й тюркського, з другого, не претендує на всеохоплюючий аналіз. Йшлося про інше: дати узагальнений погляд на відносини між цими народами протягом століть, відстежуючи їхню логіку.

На протязі багатьох віків українці та їхні предки воювали з різними тюркськими етносами. Ці війни і в одних, і в других лишили «важку пам’ять». Але, окрім війн, були і мир, і співробітництво.

Зрештою, новочасна українська нація (про це вже йшлося) виникла як своєрідний синтез тюркських і слов’янських елементів, де переважили слов’янські.

Подібний синтез (правда, з помітною участю угро-фінських елементів) привів і до утворення новочасної російської нації. Але є одна принципова відмінність між росіянами й українцями в ставленні до тюркських народів. Про це не говорять. А шкода…

Росіяни, незважаючи на значний тюркський слід у їхньому етногенезі, намагаються асимілювати, а то й витіснити тюркські народи. Зокрема, витісняли із «золотоординського простору», намагаючись самим тут утвердитися.

[700] Сергійчук В. Український Крим. – С. 323.

[701] Сергійчук В. Український Крим. – С. 326.

[702] Ведомости Верховного Совета Крыма. – 1991—1992. – № 6. – С. 243.

[703] http://sevkrimrus. narod. ru/ ZAKON/1994. htm; https://uk.wikipedia. org/wiki/ кримськотатарського народу // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Мєшков_Юрій_Олександрович

[704] Ідеологічне та квазіправове обґрунтування Російською Федерацією анексії Автономної Республіки Крим. – К., 2017. – С. 232.

[705] Майборода О. Курултай кримськотатарського народу // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2009. – Т. 5. – С. 530.

[706] Майборода О. Меджліс Т. 6. – С. 579.

[707] Брати Капранови. Майдан. Таємні файли. – С. 237.

[708] Ідеологічне та квазіправове обґрунтування Російською Федерацією анексії Автономної Республіки Крим. – С. 77.

[709] Якубович М. Від Майдану до АТО: українські мусульмани в умовах військово-політичної кризи (2013—2016). – Вінниця, 2017. – С. 70—82.