Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Проте духовенство не поспішало опинитися в «козацьких обіймах». Якщо в 20-х рр. воно вимушене було це зробити, оскільки в особі козаків отримало покровителів, то на середину XVII ст. ситуація виглядала інакше. Влада Речі Посполитої легалізувала православну церкву. Відверто підтримати козаків – означало наразитися на неприємності. Так можна було втратити навіть маєтності, які належали цій церкві. А чимало цих маєтностей якраз знаходилися на територіях, які не контролювалися козаками.

Під час подій середини й другої половини XVII ст. київські православні митрополити і православні єпископи на теренах України й Білорусії намагалися проводити зважену політику, відстоюючи свої інтереси. Їм доводилося маневрувати між різними державно-політичними структурами, силами – козаками, Річчю Посполитою, Московією й Османською імперією. В цій ситуації вони воліли утриматись від якихось крайнощів, зокрема апологетики козацтва.

Показовою в цьому плані є позиція Інокентія Гізеля (бл. 1600—1683), одного з провідних православних інтелектуалів України середини XVII ст., який до того ж обіймав високе ієрархічне становище – архімандрита Києво-Печерської лаври, належав до найвпливовіших ієрархів України на той час.

Він є автором низки творів. Одним з найбільш знаних серед них вважається релігійно-етичний трактат «Мир з Богом людині», що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври в 1669 р. – якраз у розпал Руїни. Здавалось, у цьому творі мали б відобразитися тогочасні проблеми, пов’язані з козацькими змаганнями.

Тим більше, що автор у трактаті постійно звертався до життєвих проблем. Однак цього немає. Лише в передмові до читачів зустрічаємо таку згадку: «Відомо всім, що ця люта багаторічна ворожнеча в Малій Росії праведним судом Божим за наші гріхи на нас наведена. Та ми про те, аби отямитися, від гріхів повстати, Господу Богу догодити, однак не дбаємо. А тому, раз гріх пребуває в нас, то й ворожнеча нас губити не перестає»604.

Як бачимо, Гізель говорить (хай і дуже загально) про «ворожнечу», яка панує в Україні. Але, дошукуючись її причин, знаходить відповідь у дусі провіденціалізму, характерного для середньовічних авторів. Мовляв, усі нещастя, які впали на Україну, це покарання за гріхи людей. Загалом можемо констатувати, що Гізель негативно оцінював події, які в той час відбувалися на українських землях. І про них він волів краще мовчати, аніж говорити.

Ця позиція також знайшла відображення в такому відомому творі, як «Синопсис»605. До сьогодні ведуться дискусії, яке відношення мав Гізель до цього твору, чи був він його автором. Перше видання твору в 1674 р. вийшло за благословенням архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля. Тобто якщо Гізель і не був автором «Синопсису» (радше, це було колективне творіння), то цілком імовірно він міг здійснювати його загальну редакцію. Принаймні, давши благословення, Гізель погоджувався із концепцією цього твору.

На початку твору йдеться про походження «слов’яно-руського народу». Правда, це поняття є дещо аморфним – у одних випадках під ним можемо розуміти усіх слов’ян взагалі, в інших – слов’янське населення Східної Європи. Далі увага зосереджується на Києві та київських князях, простежується їхня династична лінія.

Автор чи автори «Синопсису» спеціально підносять Володимира Мономаха. «Синопсис» представляє згаданого князя царем, який отримав регалії від візантійського імператора Олексія Комніна. Потім царська влада переходить у Галич, пізніше – у Москву.

У «Синопсисі» звернута увага на руйнування Києва Батиєм. Ця подія трактується як трагедія. Натомість, у творі йдеться про боротьбу проти татар. Можна сказати: твір має антитатарську спрямованість. І це зрозуміло, оскільки татари активно втручалися в українські події середини й другої половини XVII ст. Спеціально говориться про боротьбу московітів проти татарського нашестя. Звертається увага на князя Дмитра Донського. За великим підсумком, роль цього можновладця перебільшується. Але пізніше в російській історіографії утверджується думка (загалом без достатніх на те підстав), що саме з часів виграної Дмитром Донським битви на Куликовому полі відбулося звільнення Русі від татарського іга.

Антитатарський дискурс, присутній у «Синопсисі», схоже мав політичний підтекст. Гізель та його сподвижники, як і інші православні інтелектуали того часу, були проти того, щоб утвердилась татарська й турецька протекція над українськими землями. Не хотіли вони домовленостей між царем московським, з одного боку, й турецькими та кримсько-татарськими правителями, з іншого. Звідси їхній антитатарський дискурс, намагання підняти значимість московських правителів, подати їх як царів, що боролися з татарами.

«Логічним завершенням» «Синопсису» був перехід Києва під владу московського царя. Ця подія зображується в панегіричних тонах.

У «Синопсисі» немає згадок ні про Богдана Хмельницького, ні про козаків, ні про їхні «визвольні змагання». На перший погляд, це дивно. Адже, здавалось би, Хмельницький завдяки Переяславській раді привів Україну під руку Московії. А для автора чи авторів «Синопсису» це мало би бути позитивом.

Проте, насправді, ігнорування Богдана Хмельницького й козацтва теж виглядало логічно. У Гізеля та його сучасників було достатньо інформації про те, що Хмельницький підтримував тісні стосунки і з турецькими, й татарськими урядовцями. А чисельна присутність у війську Хмельницького кримських татар багато про що свідчила. Тобто Хмельницький сприймався автором чи авторами «Синопсису» не як «воз’єднувач» Малої й Великої Русі, а радше як соратник турків і татар.

Показово, що в пізніших виданнях «Синопсису» додана була інформація про походи турків на Чигирин у 1677 і 1678 рр. Але тут знову ігноруються козаки, а мова йде про перемоги московського війська.

Антитатарські й антитурецькі мотиви зустрічаються в представників Чернігівського культурного осередку – чернігівського архієпископа, місцеблюстителя Київської митрополії Лазаря Барановича (1600—1693) та архімандрита чернігівського Єлецького монастиря Іоаникія Галятовського (?—1688).

До актуальних питань, пов’язаних з військовими діями в Україні, звертався Баранович у своїх поетичних творах, наприклад, у книжці «Аполлонова лютня», що побачила світ у 1671 р. Тут, зокрема, йшлося про загрозу з боку турків і татар, звучать заклики дати відсіч цим магометанам. Найчастіше в Барановича лунає заклик до миру606.

Іоаникій Галятовський

Щодо Галятовського, то його погляди багато в чому співпадали з поглядами Барановича. У творах цього автора теж відчутні антитатарські й антитурецькі мотиви. Так, у передмові до книги «Скарбниця» (1676) є звернення до гетьмана Івана Самойловича. Зрозуміло, написане воно в апологетичному дусі, характерному для тодішнього етикету. Галятовський намагався подати в цьому творі позитивний образ козацтва, представником якого був Самойлович. При цьому основна увага звертається на те, що козаки прославилися в боях із татарами й турками. Велика увага звернута на діяння Сагайдачного. Автор навіть намагається провести певну паралель між цим козацьким героєм і Самойловичем: «Я ж при своїх недостойних молитвах зичу твоїй вельможності такого щасливого прогресу на війні, як щасливого прогресу пізнавав на війні козак Петро Сагайдачний, який під Хотином потужно громив турецькі й татарські війська… Коли б Сагайдачний із запорозькими військами не загамував там турецької потуги, певно б, турки-магометани почали в Росії із християнських церков свої магометанські мечеті чинити або ж стайні для своїх магометанських коней. Той-таки Сагайдачний славне місто Кафу в товаристві із запорозьким рицарством узяв, туди човном приїхавши і всіх турків і татар, бусурман, вистинав, а численних християн-невільників визволив із поганської неволі і повернувся звідти до Росії, вітчизни своєї, із великими скарбами»607.

Особлива увага автором приділяється такому аспекту, як православна релігійність козаків. З цього приводу Галятовський пише: «Мають козаки також славу через православну віру, бо православну віру східної церкви заховують, а та церква від Сходу, від Христа своє назвисько має… За ту віру православну східної церкви воюють запорозькі воїни із невірними магометанами, із поганами та єретиками… При добрих учинках православна віра буде Запорозькому війську щитом…»608

У 1679 р. у Новгороді-Сіверському в друкарні Лазаря Барановича був надрукований невеликий антимусульманський трактат Іоаникія Галятовського «Лебідь…»609, присвячений теж гетьману Івану Самойловичу. Твір написаний у формі протиставлення Лебедя, власне Ісуса Христа, Яструбові, котрий є символом ісламу. Трактат поділяється на 8 розділів («пір’їнок Лебедя»), де автор говорить про причини існування й поширення ісламу, про перемоги мусульман над християнами (згадує він і напад турків на Чигирин у 1678 р.). Мова ведеться тут і про вчення Корану. Правда, це вчення подано в спотвореному вигляді. Судячи з усього, Галятовський Корану не читав, а інформацію про мусульманське віровчення брав із західних, латинських джерел610.

Як уже говорилося, Галятовський є автором антимусульманського трактату «Алькоран» Магометів. Наукою єретичною, єврейською і поганською сповнений. Від Когелета Христового розгромлений і знищений». Ця праця вийшла 1683 р. у Чернігові, в друкарні Лазаря Барановича. Загалом цей невеликий твір (трохи більше 80 аркушів) належить до жанру типової полемічної літератури тих часів. Згідно із задумом автора, на кожне «вчення Корану» знаходиться відповідь християнського «Когелета», тобто проповідника. Переважно ці відповіді узяті з Нового й Старого Завітів, хоча, на відміну від сакральних текстів християнства, книжка не містить жодної прямої цитати з Корану.

Загалом Галятовський розглядає дванадцять питань, які, на його думку, слід «спростовувати»: 1) про пророцтво Магомета; 2) про закон Магомета; 3) про «меч і Коран», даний Магомету з неба; 4) про Магометові дива; 5) про вознесіння Магомета на небо; 6) про хрест, якого Магомет не визнає; 7) про ікони, які Магомет забороняє шанувати; 8) про ченців Магометових; 9) про Святе Письмо, начебто юдеями й християнами підроблене; 10) про Божественність Святої Трійці; 11) про Магометові розповіді, що юдеї не розіп’яли Христа; 12) інші оповіді Магомета про рай.

У вступі до своєї праці Галятовський переважно звертається до політичної міфотворчості, зокрема пише, що східні церкви – Константинопольська, Антиохійська, Олександрійська та Єрусалимська – чекають на «Московського Цезаря», який визволить їх із полону турків так, як уже звільнили від «татар» Казань, Перм та інші землі великої Московії. Більше того, османи начебто мають пророцтво, згідно з яким наприкінці світу «Цезар Московський та Король Перський» об’єднаються проти турків. Цікаво, що причину конфлікту між Османською імперією і Персією Галятовський вбачає у релігії – османи вірять у Магомета як пророка, а ось перси, на його думку, – в Алі. Фактично «Алькоран» належить до перших написаних в Україні праць, де простежено відмінність між сунітами й шиїтами (хай навіть у такому грубому розумінні).

Звертався до тематики ісламу Галятовський ще й у більш ранніх працях, зокрема «Небо нове з новими зірками» (Львів, 1665), де міститься згадка про те, що в «Алькорані» Магомета шанується Марія, мати Ісуса. Отже, Галятовський спеціально цікавився ісламом і Кораном611. І ця цікавість була викликана експансією татар і турків на українські землі.

Антитатарські мотиви зустрічаємо в Літописі Самовидця – одному із перших літописів, в яких знайшла відображення ідеологія козацької старшини612. Цей твір ніби перебуває «на межі». З одного боку, автор був свідком Хмельниччини і Руїни, які намагається описувати без прикрас. Але, з іншого боку, в Самовидця вже зустрічаємо намагання виправдати дії козацтва, представити їх у аспекті позитивному.

У Літописі здійснюється виклад по роках. Сам же твір можна розділити на дві частини. Перша – часи гетьманування Богдана Хмельницького та його найближчих наступників, орієнтовно до середини 70-х рр. XVI ст.

Друга частина Літопису, яка охоплює останню чверть XVII і буквально перші роки XVIIІ ст. Тут більше зустрічаємо уривчастих записів, які подані без якогось взаємозв’язку, а лише в хронологічному порядку.

Ставлення Самовидця до Хмельницького стримане. Він не прагне його героїзувати. Хоча на початку оповіді в кількох словах дає йому позитивну характеристику, відзначаючи, що той добре розумівся «в справах козацьких військових», був у «письмі біглий», а також брав участь у дипломатичних козацьких місіях613.

[604] Гізель І. Вибрані твори: в 3 т. – К.; Львів, 2012. – Т. І. – С. 71.

[605] Див.: І. В. Жиленко. Синопсис Київський: лаврський альманах. – К., 2002.

[606] Баранович Л. Світ стрясають грози на людськії сльози // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 348.

[607] Галятовський І. Передмова до книжки «Скарбниця» // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 378.

[608] Баранович Л. Світ стрясають грози на людськії сльози // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 381.

[609] Уривки з «Лебедя» опубліковано. Див.: Попов П. Албанія в російській та українській літературах XVII—XX ст. – К., 1959. – С. 296—298.

[610] Яковенко Н. У пошуках нового неба. Життя і тексти Йоаникія Галятовського. – К., 2017. – С. 97—167.

[611] Про антимусульманські мотиви в творах Іоаникія Галятовського див.: Якубович М. Іслам в Україні. Історія і сучасність. – С. 189—194.

[612] Див.: Літопис Самовидця / підгот. Я. І. Дзира – К., 1971.

[613] Там само. – С. 47.