Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На початку осені 1652 р. король Ян Казимир, сподіваючись на підмогу від Волощини й Трансільванії, розмістив своє військо під Кам’янцем-Подільським. Далі рушив до Бара, а потім, довідавшись про приєднання військ Іслама Гірея до Хмельницького, відступив у район міста Жванець (зараз село Кам’янець-Подільського району Хмельницької області). 28 вересня коронна армія зупинилася табором між ріками Дністер і Жванчик. Чисельність війська сягала 40—50 тис. осіб.

Козаки й татари оточили королівський табір і блокували його573. Їхня чисельність була приблизно такою, як і чисельність коронних військ. Почалася більш ніж двомісячна облога. У війську Речі Посполитої почався голод, спалахнули епідемії, поширеним стало дезертирство. Але не набагато кращою була й ситуація у таборі козацькому. Ні одна зі сторін не могла зважитися на вирішальну битву.

Подальше стояння військ в умовах негоди, масових захворювань, браку харчів і фуражу вело до чим далі більших небойових втрат. Необхідно було шукати вихід із ситуації. І тоді Іслам Гірей взяв на себе роль посередника на переговорах.

В українській літературі і тут хан часто постає як «зрадник». Але в цій ситуації його посередницьку місію назвати «зрадою» аж ніяк не варто. 17 грудня він домовився з Яном Казимиром про відновлення миру на тих умовах, які були досягнуті в Зборові в 1649 р. Також татарам мали бути виплачені «упоминки» й вони отримали змогу брати ясир аж до Вісли. Правда, всі ці домовленості були усними. Як вони виконуватимуться, залежало від доброї волі й… сили тієї чи іншої сторони.

Схоже, Жванецьке замирення стало намаганням зберегти гарне обличчя при поганій грі. Хан з татарами, взявши «упоминки» й ясир, повернулися до Криму. Ян Казимир «зализував рани», готуючись до чергового походу проти козаків. А гетьман Хмельницький був за крок до… віднайдення нового союзника.

Цим союзником стала Московія.

У російській, а потім радянській і навіть сучасній українській історіографії можна зустріти думку, що Хмельницький із самого початку повстання шукав порозуміння з московським царем, розглядаючи його ледь як чи не основного союзника574. Проте картина виглядає дещо інакше.

На початках Хмельниччини, в 1648—1650 рр., гетьман не трактував Московію як свого союзника. У цей час зовнішньополітичними пріоритетами Хмельницького були Османська імперія, Кримське ханство, а з 1650 р. – ще Молдавія.

Проте після Берестецької катастрофи Хмельницький починає шукати союзу з Москвою. Саме тоді вже звучать пропозиції прийняти Військо Запорізьке під опіку московського царя.

Чим були викликані такі зовнішньополітичні зміни?

Можна припустити, що Хмельницький вважав недостатньою турецьку й татарську допомогу для того, щоб протистояти Речі Посполитій. Втеча кримського хана з поля Берестецької битви, певно, лише посилила таку думку. Якусь надію він покладав на Молдавію, але це не була велика потуга, на яку можна було б опертися.

Інша справа – Московія. Вона, щоправда, ще не відійшла від «смутних часів», втративши частину земель, які дісталися Речі Посполитій. З останньою вона мусила дотримуватися миру. Але московіти виношували плани взяти реванш, хоча б повернути нещодавно відібрані в неї в 1618 р. землі Новгород-Сіверщини й Смоленщини. При сприятливому збігу обставин Московія не проти була б вступити у війну з Річчю Посполитою.

Та спрацьовували тут не лише чинники прагматичного характеру. Певну роль відіграли, скажемо так, чинники ідейні. Посередниками на переговорах Хмельницького з московітами часто ставали православні ієрархи з Османської імперії – уже згадувані патріарх Паїсій, митрополит Йоасаф та інші. «… навряд чи можна погодитися, – відзначала Наталія Яковенко, – з поширеною серед істориків думкою, що гетьман напрочуд уміло використав для своїх дипломатичних пасьянсів вище духовенство. Навпаки, це мудрі східні ієрархи, схоже направляли гетьманську шаблю у потрібному їм керунку»575. Залишається лише нагадати, що «мудрі східні ієрархи» не були самостійними фігурами й часто діяли в інтересах очільників Османської імперії.

У період Хмельниччини, як уже зазначалося, туркам цікаво було втягнути Московію у війну проти Речі Посполитої і тим самим забезпечити спокій на своїх землях у Північному Причорномор’ї. Взяття під протекцію московітами Війська Запорізького вело до їхньої війни з Річчю Посполитою. Це чудово розуміли в Москві й не поспішали брати під царську руку єдиновірних козаків.

Лише восени 1653 р. Московія зважилася на війну з Річчю Посполитою. Земський собор прийняв рішення про опіку Московії Війська Запорізького576. 19 (9 за ст. ст.) жовтня 1653 р. з Москви вирушило велике посольство до України, яке очолив боярин Василь Бутурлін (?—1655)577, а 2 листопада (23 жовтня за ст. ст.) московське керівництво оголосило війну Речі Посполитій.

Тепер лишилося справу довести до логічного завершення. На початку січня 1654 р. московське посольство прибуло до Переяслава. 16 (6 за ст. ст.) січня прибув сюди й Хмельницький. Через два дні, 18 (8 за ст. ст.) січня, відбулася Переяславська рада.

Після від’їзду Бутурліна гетьман і старшина почали виробляти проект договору з Московією. Цей документ не зберігся. Тому говорити про те, як уявляла собі козацька еліта відносини з Московією, проблематично. Цей проект, судячи з усього, був скорочений і суттєво відредагований у Москві. До нас дійшли у російській редакції т. зв. Березневі статті 1654 р., які визначали відносини московського царя й Війська Запорізького578. Правда, є сумніви щодо автентичності цього документа.

Чи збирався гетьман виконувати умови Березневих статей? Схоже, для нього це була чергова політична комбінація, реалізація якої залежала від різних чинників, що виникали. Він і далі, незважаючи на заборону, контактував і з очільниками Османської імперії, й навіть Речі Посполитої. Цей хитромудрий політик звик до того, що договори, які укладалися, часто вартували не більше, ніж той папір, на якому писалися. Певно, так Хмельницький сприймав і Березневі статті, які почав порушувати буквально наступного дня після їхнього прийняття.

За якихось півроку перед Переяславською радою, у 1653 р., Хмельницький вів перемовини з османами про чергові умови протекції. У 1655—1657 рр. він відряджав посольства до турецького султана, які декларували вірність гетьмана правителю Османської імперії579.

Незадовго після укладення Березневих статей, 16 квітня 1654 р., Хмельницький писав до кримського хана Іслама Гірея, що він і його військо «на вічні часи» не порушить взаємної присяги про «братерський союз» і «приязнь». При цьому зазначав наступне: «Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу, то ми це зробили згідно з порадою Вашої Царської Милості (тобто хана. – П. К.). А з усього бачимо, що ляхи стягають людей з різних земель на нашу загибель, то чому б ми не мали цього (домовленостей із Московією. – П. К.) робити?»580.

Наскільки можна довіряти цьому листу Хмельницького до Іслам Гірея? Звісно, маємо певну дипломатичну гру. І все ж видається, що Хмельницький був достатньо щирим. Йому справді потрібен був союзник. А оскільки цей союзник вважався васалом (хай навіть номінальним) кримського хана, то нічого в цьому крамольного гетьман ніби не бачив. Навпаки, це можна було трактувати як продовження «старої лінії».

Щоправда, Іслам Гірей не був у захваті від союзу Хмельницького з московським царем. Приймаючи наприкінці квітня 1654 р. козацького полковника Семена Савича, він докоряв козакам: «Як же це ваш (гетьман. – П. К.) і всі ви, козаки, забули мою приязнь і раду?»581 Тут мимоволі виникає питання, чи не зрадив Хмельницький Іслама Гірея? Чи, може, він відплатив зрадою за зраду?

Надії українських козаків на допомогу Москви особливо не виправдалися. Російські війська переважно вели військові дії на литовських землях.

Тим часом українські землі виявилися недостатньо захищені. Навесні і влітку 1654 р. точилися локальні бої в районі Подністров’я. Основні ж бої були попереду. Тим часом влітку різко для України змінилася зовнішньополітична ситуація. У червні помер хан Іслам Гірей. Існує легенда, що його отруїла одна з його дружин, яка була українкою. Мовляв, вона хотіла помститися за свою сплюндровану землю. Якщо ж ця благочестива й патріотична легенда відповідає дійсності, то можемо лише «подякувати» цій бранці – вона для України зробила «ведмежу послугу». Як би не було, але Іслам Гірей належав до вірних союзників Хмельницького. Більше того – їх пов’язувала особиста дружба. Зі смертю Іслам Гірея Хмельницький втратив дуже багато.

Наступник цього кримського хана, Мехмед Гірей (1610—1674)582, був політичним противником свого попередника. Він вирішив чинити інакше, ніж Іслам Гірей. Тому уклав «вічний мир» з Річчю Посполитою проти Московії. На той час Османську імперію мало цікавила Річ Посполита й козаки. У цій ситуації хан міг вести таку гру, яка йому була вигідною.

У жовтні 1654 р. 30-тисячне військо під керівництвом коронного гетьмана Северина Потоцького вступило на терени Брацлавщини, а в бік Умані рушили татарські загони. Хмельницький, не маючи належних сил, не міг їм нічого реально протиставити. Коронне військо захопило на Поділлі велику кількість міст і містечок (понад сто). Деякі з них зазнали знищення. Наприклад, повністю було знищене місто Буша, яке героїчно оборонялося. Багато русинів-українців Поділля змушені були покинути свої землі. Чимало з них втекло до Молдавії, а також на Лівобережну Україну.

У січні 1655 р. коронна армія й татари об’єдналися. Тоді ж на допомогу Хмельницькому прийшли московські війська під керівництвом Василя Шереметьєва. 29—31 січня відбулася велика битва над річкою Багвою поблизу Охматова (зараз Черкаська область). З одного боку билися польсько-татарські війська, з іншого – козацько-московські. Битва ця не дала переваги ні одній зі сторін. Зате втрати були величезні. Згадана битва принаймні зупинила наступ коронних військ.

1655 рік виявився загалом сприятливим для Хмельницького. Це було викликано чинниками зовнішньополітичними. Саме цього року Річ Посполита опинилася на грані краху. На теренах Великого князівства Литовського продовжили наступ московські й козацькі війська. Останні під керівництвом Івана Золотаренка влітку взяли Свислоч і Мінськ. А восени, об’єднавшись із московітами, захопили Вільно й Гродно. Більша частина Литви, власне Білорусі, опинилася під владою Москви583.

Цим вирішив скористатися шведський король Карл Густав Х (1622—1660)584, заявивши про свої претензії на прибалтійські землі Східної Пруссії та Ліфляндії, що входили до складу Речі Посполитої. У липні 1655 р. він увів свої війська на територію цієї держави. Король Ян Казимир покинув державу й утік до Сілезії. Ці події отримали в польській літературі назву шведський Потоп, який тривав до 1660 р.585.

Ще до вторгнення шведів у Річ Посполиту, у травні 1655 р. шведський король налагоджує дипломатичні стосунки з Хмельницьким, який охоче йде на них586. Не останню роль у них відігравав політик-авантюрист Єронім Радзієвський, який у той час опинився на службі в шведського короля587.

[573] Про Жванецьку облогу див.: Грушевський М. Історія України-Русі: в 11 т., 12 кн. – Т. 9, кн. 1. —С. 650—720.

[574] Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – Вид. друге, виправлене і доповнене. – К., 1990. – С. 261—283.

[575] Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – С. 198.

[576] Про підготовку й хід Переяславської ради див.: Горобець В. М. Переяславська рада, 1654 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 8. – С. 142.

[577] Про Василя Бутурліна див.: Бутурлін Василь Васильович // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 1. – С. 417.

[578] Див.: Хмельницький Б. Договірні статті із російським царем Олексієм Михайловичем від 13 березня 1654 року // Україна: антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст.: у десяти томах. – Т. ІІІ. – С. 211—217.

[579] Туранли Ф. Козацька доба історії України в османсько-турецьких писемних джерелах (друга половина XVI – перша чверть XVII ст.). – С. 279—283.

[580] Памятники, издаваемые Киевскою комиссиеюдля разбора древних актов. – К., 1898. – Т. ІІІ. – С. 193—196.

[581] Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные Археографической комиссией. – СПб., 1878. – Т. 10. – С. 589.

[582] Про Мехмед-Гірея див.: Галенко О. Мегмед-Ґерей IV Софу // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 6. – С. 571.

[583] Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – Вид. друге, виправлене і доповнене. – С. 311—314.

[584] Про Карла-Густава Х див.: Горобець М. Карл X Густав // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 4. – С. 111.

[585] Про шведський Потоп див.: Rzeczpospolita w latach Potopu pod red. J. Muszyńskiej i J. Wijaczki. – Kielce, 1996.

[586] Хмельницький Б. Листи до шведського короля Карла Густава 1656 р. // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 222—225.

[587] Перналь А. Б. Річ Посполита двох народів і Україна. Дипломатичні відносини, 1658—1659 / пер.з польської Ю. Мицика. – К., 2013. – С. 114, 115, 155.