Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Згідно досягнутим домовленостям, козацька армія під проводом Хмельницького й допоміжний московський корпус, очолюваний Бутурліним, вирушили на облогу Львова, яка розпочалася 29 вересня. Гетьман вважав, що Львів – це руське місто, тому воно має належати йому. Однак на Львів претендували шведи, а московіти намагалися місцеве населення на Галичині змусити присягнути царю588.

Облога Львова тривала до початку листопада589. У той час у тилу його армії з’явилися татари. Гетьман, взявши з міщан контрибуцію, пішов воювати з ординцями. Відбулося кілька боїв. У цій ситуації хан Мехмед Гірей, який реально втратив свого союзника, польського короля, вирішив, що не варто випробовувати долю й ліпше порозумітися з Хмельницьким. Під час переговорів Хмельницький давав зрозуміти хану, що готовий відступитися від Москви й сприяти поверненню до влади короля Яна Казимира.

Хмельницький, як бачимо, й далі вів свої ігри, вступаючи в перемовини з різними правителями590.

Московіти, спостерігаючи за успіхами Швеції, були дуже занепокоєні. У травні 1656 р. вони оголосили війну Швеції й стали союзником Речі Посполитої. Між цими новими союзниками починаються переговори у Вільні, на які навіть не була допущена українська делегація. Хмельницькому московіти чітко дали зрозуміти, чого він для них вартує591.

Не дивно, що після цього він розвиває дипломатичну активність. Налагоджує контакти зі шведським і навіть польським королями, імператором Священної Римської імперії, турецьким султаном та його васалами – кримським ханом, володарями Волощини й Молдавії. З князем Трансільванії Юрієм ІІ Ракочі в 1656 р. укладає угоду, спрямовану проти Речі Посполитої592. Ракочі захопив Краків, Варшаву і мав надію стати польським королем. На допомогу йому Хмельницький послав 20-тисячний козацький корпус на чолі з Антоном Ждановичем (?– після 1660)593. Проте успіх Ракоці виявився тимчасовим. Він так і не заволодів польським престолом. Тодішній король Ян Казимир зумів зберегти трон, а з часом відновити контроль за своїми володіннями.

У квітні 1657 р. Хмельницький, розуміючи, що йому лишилося жити недовго, зібрав старшинську раду і за її згодою передав владу своєму 16-річному синові Юрію594. Насправді реальна влада все більше концентрувалася в руках генерального писаря Івана Виговського595. Юрію ж під час свого першого гетьманування довелося відіграти хіба що роль символу «батьківської слави».

Хмельницький помер вранці 6 серпня (27 липня за ст. ст) 1657 р. у Чигирині. Створений ним гетьманат опинився в складній ситуації.

Саме Виговський після смерті Хмельницького в 1657 р. прийшов до влади. Він та його сподвижники починають переговори з урядовцями Речі Посполитої. Результатом цього став укладений у вересні 1658 р. у Гадячі договір (Гадяцька комісія)596. Згідно з цим документом, Україна поверталася під владу Речі Посполитої, але не як проста провінція, а як окрема автономна структура, подібна до Великого князівства Литовського. Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства утворювали Велике князівство Руське зі своїми управлінськими структурами, казною, монетою і з гетьманом на чолі. Гетьман же обирався станами Великого князівства Руського й затверджувався королем Речі Посполитої. Козацький реєстр мав становити 30 тис. осіб. Окрім того, мало бути в цій державі ще 10 тис. найманого війська. Православ’я зрівнювалося в правах із католицизмом. Приналежні православній церкві маєтності мали бути їй повернуті. Київському православному митрополиту і чотирьом православним єпископам забезпечувалися місця в сенаті.

Із Гадяцьким договором вийшло приблизно так, як у приказці: «Добрими намірами пекло встелене». Союз Виговського з Річчю Посполитою спровокував черговий виток війни на українських землях. І хоча Виговському, який, до речі, так само, як і Хмельницький, оперся на силу татар Кримського ханства, зумів отримати блискучу перемогу над московським військом та козацькими союзниками Московії під Конотопом у 1659 р., у кінцевому результаті він та його союзники зазнали поразки. Проти них піднялася Запорозька Січ, козацькі полки на Лівобережжі, потім до повстанців приєдналися також козаки Правобережжя, які підтримали московітів.

Перемога «московської» партії над Виговським мала для України сумні наслідки. При підтримці московітів гетьманом України став син Богдана Хмельницького, Юрій. При його обранні 17 жовтня 1659 р. московіти нав’язали козакам т. зв. Переяславські статті, які новообраний гетьман зобов’язувався виконувати. Ці статті помітно обмежували владу гетьмана597.

Московіти вирішили скористатися новоукладеним союзом. Бажаючи організувати наступ на теренах Білорусії, вони в 1660 р. послали частину своїх військ на Волинь і Галичину. Допомагати їм мало козацьке військо. Поляки ж, підтримані кримськими татарами, розгромили московітів. Юрій Хмельницький в таких умовах змушений був піти на союз із Річчю Посполитою, юридичною основою якого став Гадяцький договір (правда, помітно відредагований у бік зменшення прав гетьманської України). Звісно, і цей союз не приніс ні стабільності, ні миру.

Юрій Хмельницький, не маючи належних управлінських якостей і авторитету, не зміг консолідувати навколо себе козацтво. Почався процес дезінтеграції гетьманської держави. Лівобережжя, де були сильні московські впливи, не визнавало його владу. Відбувся розкол гетьманської держави на лівобережну й правобережну частини. У такій ситуації Юрій Хмельницький кілька разів виявляв намір скласти гетьманську булаву. Зрештою він зробив це в 1663 р.

Почалася боротьба за гетьманство. Претендентів виявилося достатньо, що призвело до ще більшої суспільно-політичної дезорганізації. Не даремно цей період, який охоплював 60—80-ті рр. XVII ст., отримав назву Руїни. На Лівобережжі гетьманом утвердився Іван Брюховецький (1623—1668), котрий на початках свого гетьманування помітно здав позиції московському цареві, сподіваючись отримати від нього підтримку. На Правобережжі гетьманом став Петро Дорошенко. У 1665 р. він приймає протекцію кримського хана, а наступного року налагоджує стосунки з Османською імперією. Роз’єднана Україна стала силою, з якою не особливо рахувалися. У 1667 р. Московія й Річ Посполита укладають за спиною українських гетьманів Андрусівське перемир’я, згідно якого під московською владою опинилася Смоленщина, Чернігівщина й Лівобережна Україна, а також місто Київ. Правобережна лишалася за Річчю Посполитою.

Проте Андрусівський договір викликав значне незадоволення в козацькому середовищі. На Лівобережжі в 1668 р. піднімає повстання Брюховецький, московські гарнізони здаються. Сюди прибуває військо Петра Дорошенка, який скидає Брюховецького з гетьманства і вбиває його. Проте Дорошенку не вдалося закріпитися на Лівобережжі. У 1669 р. тут владу захопив Дем’ян Многогрішний (1631— 1701), який визнав над собою владу Московії, уклавши з нею Глухівські статті. Згідно з останніми, гетьман втрачав право мати зносини з іноземними державами, а московські воєводи, окрім Києва, вводилися в Переяслав, Ніжин, Чернігів та Остер598.

Приблизно в той самий час, коли Многогрішний піддався Москві, Дорошенко став васалом турецького султана599. При цьому він апелював до попередніх договорів Богдана Хмельницького з Османською імперією: «За договором і установленням, які були в час Богдана Хмельницького, гетьмана, те ж хоче і Петро Дорошенко, гетьман, разом із послами, посланими до султанської величності, тобто: хай утвердять такі примирення і установлення, раніше мовлені, бо й він сам завжди готовий стати супроти всякого неприятеля султанської величності, коли буде нужда й потреба»600.

У 1672 р. султан Мехмед IV при підтримці козаків Дорошенка й кримських татар здійснив похід на українські землі, що належали Речі Посполитої. Турки та їхні союзники відносно легко зайняли Поділля, захопили Кам’янець і вторглися на Галичину, взявши в облогу Львів. Цього ж року між Османською імперією та Річчю Посполитою був укладений договір, згідно якого Подільське воєводство (від Брацлава до Бучача) ставало провінцією Туреччини601. Влада Дорошенка як васала цієї держави розповсюджувалася на Брацлавщину й південну Київщину, звідки виводилися польські війська. У результаті турецького походу землі Правобережної України зазнали великих спустошень, що призвело до посилення міграції звідси на Лівобережжя.

Щоправда, у 1673 р. Річ Посполита взяла реванш, розгромивши османську армію під Хотином. При цьому польські війська не були виведені з Брацлавщини та південної Київщини. Гетьманом Правобережної України Річ Посполита визнавала Михайла Ханенка (1620—1680), пов’язаного із Запорізькою Січчю. У такій ситуації Дорошенко, який своїми протурецькими діями серйозно налаштував проти себе населення, різко втрачав підтримку. Тому він шукав підтримку Московії. Правда, московські урядовці не поспішали йти йому назустріч, зробивши ставку на Івана Самойловича (1630—1690). У 1674 р. той був проголошений гетьманом України «по обидва боки Дніпра» під протекцією московського царя. Дорошенку важко було конкурувати із Самойловичем і він у 1676 р. зрікся влади.

Іван Самойлович

Такий хід подій не влаштовував Османську імперію. Адже вона втрачала потрібного їй васала на теренах України. Турецькі урядовці згадали про Юрія Хмельницького, якого тримали ув’язненим у Стамбулі. Вони призначають його гетьманом на місце Дорошенка. У 1677 р. османська армія рушила на українські землі, дійшла до гетьманської столиці Чигирина, де знаходився московський гарнізон, і взяла це місто в облогу. Проте не зуміла його взяти й відійшла. Наступного, 1678 р., турки знову повторили похід в Україну. Це налякало московітів. Вони, незважаючи на протести Самойловича, підірвали Чигиринський замок, а залишки населення з Придніпров’я були насильно перегнані на Лівобережжя.

Довготривала боротьба Речі Посполитої, Османської імперії з Московією врешті втомила ці держави. Вони почали домовлятися між собою. У 1680 р. Московія уклала договір з Річчю Посполитою, яка остаточно віддала їй Київ. Потім, у 1686 р., ці держави уклали т. зв. Вічний мир, який закріпив між ними поділ України по Дніпру. У 1681 р. був укладений Бахчисарайський мирний договір між Османською імперією, Кримським ханством та Московією. За останньою лишалася територія Лівобережної України, в той час як за Туреччиною визнавалися Брацлавщина, південна Київщина й Поділля. Територія ж між Південним Бугом та Дністром вважалася нейтральною. Ці домовленості робили владу українських гетьманів реальною лише в межах Лівобережної України. Хоча й гетьмани заявляли про бажання керувати «по обидва боки Дніпра».

Загалом за часів гетьманування Самойловича, яке тривало до 1687 р., почався процес стабілізації. Хоча тут, власне, була не стільки його заслуга – так складалися обставини. Сам же гетьман не протидіяв московським урядникам. І за його правління спостерігаємо здачу інтересів України на користь Московії.

«Політика стабільності» була продовжена за наступника Самойловича, гетьмана Івана Мазепи. Відносний мир і спокій, що встановився на українських землях за часів панування цього гетьмана, вартував чимало – український гетьманат «впевнено» здавав свої позиції Московії. Хоча на Лівобережжі практично не велося широкомасштабних бойових дій, але українських козаків посилали воювати на ті терени, де вела війну Росія, зокрема проти Османської імперії й кримських татар.

Гетьманування Мазепи закінчилося трагічно – Полтавською катастрофою 1709 р. Розгромлений російськими військами шведський король Карл ХІІ мусив втікати разом зі своїм союзником, гетьманом Мазепою, на землі, що контролювалися османами.

Після Полтавської катастрофи Петром І почався незворотній процес обмеження автономії Гетьманщини з її подальшою ліквідацією. Причому цей процес здійснювався російською владою паралельно з ліквідацією Кримського ханства.

Антитюркський дискурс у творах українських інтелектуалів другої половини XVII ст

Постійні контакти русинів-українців із тюркським світом потребували також осмислення. Здійснювалося воно на різних рівнях – у фольклорі, в художньо-літературних, зокрема поетичних, творах, а також у науковій літературі. Турецькі питання порушувалися вже в полемічних творах кінця XVI ст. У той час православні автори дискутували з римо-католиками й прихильниками унії. У цій ситуації православні були слабшою стороною і потребували зовнішньої підмоги. Й таку підмогу їм могла надати… мусульманська Туреччина. Адже на теренах Османської імперії існували чотири східні патріархати – Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський. До того ж, як уже зазначалося, османи намагалися поширювати свій вплив на українські землі, використовуючи православний чинник.

Не дивно, що в українській православній полемічній літературі набуває поширення теза, ніби православні в Османській імперії мають більше свобод і можливостей для діяльності, аніж у Речі Посполитій. Наприклад, таку думку висловлював письменник-полеміст Іван Вишенський, який сам довгий час жив на теренах Османської імперії, на Афоні602. Подібне «туркофільство» зустрічається і в інших письменників-полемістів. Не даремно, видатний український письменник-полеміст початку XVIІ ст. Мелетій Смотрицький (1577—1633) поїхав спеціально на Схід, на землі Османської імперії, щоб побачити там «справжнє благочестя». Правда, ця поїздка виявилася невдалою603.

Як зазначалося, у 20-х рр. XVII ст. козаки отримали ідеологів в особі православного духовенства, які представляли їх як оборонців проти татарської й турецької загрози.

Однак у 30-х рр. XVII ст. ситуація змінилася. Союз православного духовенства й козацтва значною мірою був зруйнований. Православне духовенство й козацтво все більше дистанціювалися один від одного. Здавалося, Хмельниччина знову актуалізувала цей союз. Тим паче, що козаки позиціонували себе як захисники православ’я.

[588] Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII cт. – С. 208.

[589] Там само. – С. 1116—1625.

[590] Чухліб В. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький—Дорошенко—Мазепа. – К., 2011. – С. 63—81.

[591] Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII cт. – С. 208—209.

[592] Договір із князем Ракочієм від 7 вересня 1656 року // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 218—219.

[593] Про Антона Ждановича див.: Гурбик О. Жданович Антон Микитович // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 3. – С. 142.

[594] Про Юрія Хмельницького див.: Мицик Ю. Юрій Хмельницький // Володарі гетьманської булави: іст. портрети. – С. 237—252.

[595] Про Івана Виговського див.: Мицик Ю. Іван Виговський // Володарі гетьманської булави: іст. портрети – С. 191—236.

[596] Комісія Гадяцька. 1658 року // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 250—255.

[597] Хмельницький Ю. Статті, прислані князю Трубецькому від 1659 р. // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 277—280.

[598] Многогрішний Д. Глухівські статті // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 306—336.

[599] Дорошенко П. Статті-прохання до турецького султана від 1668 року, 10 серпня // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 294—299.

[600] Дорошенко П. Статті-прохання до турецького султана від 1668 року, 10 серпня // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 294.

[601] Про Кам’янецький еялет уже йшла мова. Тому це питання не розглядається.

[602] Вишенський І. Твори. – К., 1986.

[603] Про це див.: Кралюк П. Духовні пошуки Мелетія Смотрицького. – К., 1997. – С. 143—146.