Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ієрархія Феофанового свячення, котра існувала паралельно з уніатською ієрархією (обидві вони претендували на спадок колишньої Київської митрополії), створювала для влади Речі Посполитої проблему, яку треба було розв’язувати. Цю проблему спробував вирішити король Владислав IV, який у 1632 р. узаконив існування православної церкви в Речі Посполитій. Відтоді очільники Київської митрополії зайняли лояльну позицію до влади.

Під час Хмельниччини турецькі очільники, використовуючи підконтрольну їм у своїй державі православну церкву, спробували взяти реванш. І важливу роль у цьому відіграв єрусалимський патріарх Паїсій. Ще до свого патріаршества він був ігуменом подвір’я Гробу Господнього, тобто Єрусалимського патріархату в Яссах – столиці Молдавії. Після смерті Єрусалимського патріарха Феофана, котрий, як уже говорилося, висвятив ієрархів для Київської митрополії, ченці молдавського подвір’я Гробу Господнього обрали Паїсія патріархом. Цей дещо дивний вибір був затверджений султаном Ібрагімом (1615—1648). Після цього Паїсій подався в Єрусалим.

Правда, він недовго перебуває на своїй канонічній території, а опиняється далеко за її межами. Паїсій стає своєрідним «православним дипломатом», який загалом працює в інтересах турецької влади. У 1648 р. він опиняється на теренах Молдови. З-під Пиляви Хмельницький посилає полковника Силуяна Мужиловського, щоб той зустрів патріарха на кордоні з Молдовою й доправив його в Київ. У останні дні 1648-го чи перші дня нового 1649 р. патріарх Паїсій вітав козацького гетьмана в колишній столиці Русі, а під час урочистої служби в Софії без сповіді (!) відпустив йому не лише минулі, а й майбутні гріхи, благословивши на війну з ляхами. Він (заочно!) повінчав Хмельницького з «жінкою Чаплинського», з якою жив гетьман. Дивним виглядають такі «канонічні вільності» високого ієрарха. Паїсій навіть порівнював Хмельницького з імператором Костянтином, за часів правління якого утвердилося християнство в Римській імперії. Існували поголоски, що патріарх коронував гетьмана «князем Русі»540. Правда, останнє було, радше, фантазією.

Цікаво, що після київського візиту Паїсій подався в Москву, де зустрічався з царем Олексієм Михайловичем (1629—1676), який у 1654 р. після Переяславської ради «взяв під свою руку» гетьмана Хмельницького з Військом Запорізьким.

Паїсій залишив при Хмельницькому свого повіреного – корінфського митрополита Йоасафа. Це досить «дивна» особистість. Він знаходився при гетьмані в Чигирині, де здійснював урочисті богослужіння. Йоасаф навіть подарував Хмельницькому меч, освячений на Гробі Господньому. Цей ієрарх також учащав до Москви. Зберігся універсал Хмельницького від 1 травня 1649 р. для поїздки Йосафа в стольний град «всеа Русиї»541.

Загалом православне духовенство Константинопольського та інших східних патріархатів наприкінці XVI – на початку XVII ст. відігравало не останню роль у «гібридній війні», яку вела Османська імперія проти Речі Посполитої. У цій війні воно не лише працювало на турецьку владу, а й підігравало Московії, яка стала «православним царством» і почала претендувати на православні землі в Східній Європі.

Показово, що саме після патріаршого благословення помітно змінилися вимоги Хмельницького. У проекті угоди, поданій гетьманом у лютому 1649 р. польським комісарам у Переяславі, уже ставилася вимога скасувати унію і щоб існувала релігія «двох законів: католицька римська і давня грецька». Також були вимоги дозволити київському митрополитові засідати в сенаті, призначати київським воєводою православного542. Приблизно ті самі вимоги були викладені у вимогах Війська Запорозького до Яна Казимира 14 лютого 1649 р.543

Хмельницький, маючи за спиною османів й кримських татар, відчував себе доволі впевнено. У лютому 1649 р. у Переяславі він заявляв польським посланцям-комісарам: «Виворочу вас всіх ляхов вгору ногами і потопчу так, що будете під ногами моїми; на остаток вас цареві турецькому в неволю продам… Грозите мі шведами – і ці будуть мої, а хоч би не билі, любо би їх било п’ятсот, шістьсот тисяч, не змогут руської запорозької і татарської сили… буду мати двісті, триста тисяч своїх. Орда всяя. Притім Тугай-бей близько мене єсть, мой брат, моя душа, єдиний сокіл на світі, готов все учинити, що я захочу. Зараз вічна наша козацька з ним приязнь, которой світ не розірве»544. Не без того, що Хмельницький тут видавав деякі бажані речі за дійсні. Сумнівно, що він вірив, ніби йому вдасться зібрати таку велетенську армію, а також утримувати вічну приязнь з татарами. Але чому було не полякати татарами польських посланців. Тим паче, що татарами козаки не раз лякали поляків.

Попри певні контакти між Хмельницьким і новим королем, кожна сторона нарощувала сили й готувалася до війни. Це стало помітно навесні, коли активізувалися шляхетські війська. На цей раз до козацької армії приєднався Іслам Гірей зі своїм військом. Це – симптоматично. Якщо раніше козакам допомагав Тугай-бей, що командував військами на прикордонні ханства, то тепер у гру вступив сам кримський хан. Це піднімало статус війни. Речі Посполитій на цей раз довелося воювати не просто з козаками й татарськими загонами, а володарем потужної держави, нащадком Чінгізідів, яким Річ Посполита тривалий час платила данину.

Наприкінці травня 1649 р. на Київщині було зібрано 30 козацьких полків, в яких налічувалося 120—150 тис. чоловік. До них же приєдналися близько татари.

Урядові частини були незрівнянно меншими (близько 15 тисяч жовнірів), хоча складалися з воїнів-професіоналів. Коли наприкінці червня козацько-татарська армія підступила до Старокостянтинова, шляхетські загони під командуванням Адама Фірлея вирішили не випробовувати долю й відступили до добре укріпленої Збаразької фортеці, розташувавшись табором під її стінами. Спроби взяти цей табір, на штурм якого Хмельницький кидав непрофесійних вояків, не жаліючи людські життя, закінчилися невдачею. 10 липня почалася місячна облога шляхетського війська під Збаражем (зараз районний центр Тернопільської області). Попри чималі труднощі, нестачу продовольства шляхтичі трималися545.

На допомогу обложеним під Збаражем ішов Ян Казимир зі своїм військом, яке налічувало приблизно 15—20 тис. чоловік. Назустріч йому рушив Хмельницький з татарами. 15 серпня під час переправи через річку Стрипу в районі Зборова королівським військам козаки й татари влаштували засідку. Відбулася жорстока січа, в результаті якої загинуло й було поранено близько 7 тис. шляхтичів. Королівський же табір опинився в пастці.

У таких умовах король Ян Казимир вирішив піти на переговори. Але не з Хмельницьким, а кримським ханом. В українській літературі можна зустріти міркування, що ці переговори відбувалися за спиною гетьмана, що хан зрадив його і т. ін.546. Насправді ключовою фігурою в козацько-татарському таборі був Іслам Гірей. За своїм соціальним статусом він був вище Хмельницького. Останній трактувався польською стороною як підданий короля, у той час як кримський хан був суверенним володарем. Зрештою, в самому татарському таборі Хмельницького розглядали як свого підданого.

Іслам Гірей надав королю листа547, де говорилося, що він задовольняє прохання Яна Казимира припинити ворожнечу між двома сторонами й встановити мир між двома державами. Головні положення цього послання зводилися до наступного.

Хан вказував, що король не повинен завдавати шкоду гетьману Хмельницькому та його війську в кількості 40 тисяч чоловік. Коли ж гетьманське військо перебуватиме в поході, король не має нападати на козацькі землі. Тобто реєстр помітно збільшувався (раніше Хмельницький просив 12 тисяч реєстру). Козацька ж територія ставала фактично автономною. Насправді вона перетворювалася в буферну зону між Річчю Посполитою й Кримським ханством, де останнє мало більший вплив.

Король, далі йшлося в документі, повинен сплачувати хану щорічну данину й надсилати коштовні подарунки, не допускати нападів на північні землі ханства. У разі потреби, надавати військову допомогу ханові, підтримувати дружні стосунки з державами, з якими дружить хан і не мати приязних відносин з країнами, недружніми Кримському ханству.

Ці пункти виглядали принизливо для короля. Фактично він трактувався як васал кримського хана. Але що було робити? Ян Казимир знаходився в безвихідному становищі. Король також мусив сплатити значну відкупну суму ханові, щоб той зняв облогу його табору й табору під Збаражем.

Тим часом 17 серпня 1649 р. Хмельницький у таборі під Зборовим передав королю свої вимоги548. Король же надав Хмельницькому лист, який підтвердив чимало козацьких вимог549. Цей документ часто в нашій літературі, власне, іменується Зборівським договором. Насправді то був не договір у класичному розумінні, а пожалування Хмельницькому та козакам. Військо Запорізьке не трактувалося як суб’єкт відносин. У королівському листі, що був наданий Хмельницькому в присутності канцлера Єжи Осолінського та київського воєводи Адама Киселя (1600—1653), котрий часто був у ролі посередника між королівською владою та гетьманом, йшлося, що забезпечуватимуться козацькі вільності, збільшиться реєстр, Чигирин передавався Хмельницькому, тобто він ніби отримував уряд чигиринського старости, проголошувалася амністія повстанцям, євреям заборонялося мешкати на теренах, підконтрольних козацтву, також на цих землях не повинно було бути королівських військ, заборонялася діяльність єзуїтів, було обіцяно скасувати унію, забезпечити права православного духовенства, навіть надати київському митрополитові місце в сенаті.

Якщо виходити із документів, що стосуються Зборівських домовленостей, дивним видається статус Війська Запорізького. Формально воно зі своїм гетьманом підпорядковувалося королю Речі Посполитої. Але король поставав як данник, отже васал, кримського хана. Своєю чергою, хан опікувався Військом Запорізьким і, судячи з усього, мав на нього помітний вплив. Де-факто, воно стало об’єктом, котрий намагалися використати в своєму протистоянні Річ Посполита й Кримське ханство.

У ніч на 23 серпня було знято облогу Збаража. Козацьке військо подалося на свої землі, татарське – теж у свою сторону. Останнє по дорозі масово забирали людей в ясир – навіть на очах козаків – це теж був результат Зборівських домовленостей. Українські землі стали беззахисними.

Хмельницький, не маючи ні достатніх ресурсів, ні належної підтримки підвладного йому населення, мусив шукати силу, на яку можна було б спертися. У 1650 р. він звернувся до яничарського воєначальника в Константинополі (Стамбулі) Бекташ-аги та очаківського бейлербея Мурад-паші з проханням допомогти у відновленні взаємин із султаном Мехмедом IV (1642—1692)550, який прийшов до влади в результаті перевороту в 1648 р. Султан у той час був малолітнім і країною керували люди, що привели його до влади. Серед цих людей була й мати султана – за походженням українка. Взагалі за часів правління Мехмеда IV помітно зростає інтерес Османської імперії до українських справ. У відповідь на згадане прохання Хмельницького від імені турецького володаря до Чигирина було відправлене посольство на чолі з Осман-агою, яке знаходилося в гетьманській столиці з 30 липня по 5 серпня 1650 р.551 Своєю чергою, Хмельницький надіслав свого посла до султана з листом, де сповіщав Мехмеда IV про свою відданість йому й Османській державі552.

У 1649-му чи 1650 р. був укладений проект договору Війська Запорізького з турками, який дозволяв козакам вести безмитну (!) торгівлю в районі Чорного моря. Цей договір мав гарантувати також безпеку торгівлі в цьому регіоні553.

Тобто з Османською імперією, а також з Кримським ханством відносини складалися непогано. Принаймні Хмельницький міг спертися на ці держави. Стосунки з владою Речі Посполитої були не найкращі. Сейм не хотів затверджувати в повному об’ємі Зборівські домовленості.

Треба було також втихомирювати повстале козацтво, яке звикло за два роки війни до воєнної здобичі. Сторони так чи інакше мали дотримуватися Зборівських домовленостей. Йти за здобиччю на турецькі чи татарські землі, а також на землі, підконтрольні Речі Посполитій, як це робили раніше козаки, зараз взагалі не випадало.

І ось об’єктом «солдатів свободи» стала Молдавія554.

У першій половині XVII ст. це була відносно заможна країна. У Літописі Самовидця сказано, що жителі Молдавії «почали обфито (багато. – П. К.) жити при одному господару спокойно Василію Лупилі…». Це, на думку літописця, стало однією з причин нападу татар і козаків на Молдавію. Ще однією причиною, вважав він, було те, що тут укріплялося християнство й русини. Але надаємо слово літописцю: «…и тому позавидівши, жебы оных уменшити, же христіанство, а звлаща русь гору узяла, так розумію, же за позволеніем турчина, – хан кримскій з гетманом Хмелницким несподівано зо всіма потугами козацкими и татарскими, напавши на Волоскую землю, внівец усю обернули, завоевали по саміе гори, людей побрали в полон и набитки їх, тилко замки моцніе одержалися, и сам господар уступил был з Яс міста столечного, але знову ся навернул. А Хмелницкій стоял з ханом у Прута а тую землю чатами завоевали. А напотом господар поеднал орду и гетмана Хмелницкого, жеби ся вернули з его земли, и учинил сватовство з Хмелницким – дочку свою за сина Хмелницкого приобицал дати, що напотом и учинил»555.

Самовидець загалом вірно окреслює логіку подій. Він допускає, що напасти татарам і козакам на Молдавію, яка була васалом Османської імперії, дозволили в самому Константинополі (Стамбулі). Чи випадково цей напад відбувся незадовго після того, як активізувалися переговори між Хмельницьким та османською владою? Також Самовидець вказує, що це був грабіжницький похід, який призвів до нищення країни.

У той час на молдавському престолі знаходився Василь Лупу, відомий також і як Лупул (1595—1661)556. За часів його правління країна розвивалася і в плані економічному, й культурному.

Перебуваючи з військом у Молдавії, Хмельницький пішов із Лупу на примирення, поставивши умову – видати дочку господаря Розанду (1630—1686)557 за свого сина Тимоша (1632—1653)558. Такий шлюб давав би останньому змогу (принаймні теоретично) посісти з часом на молдавський престол.

Насправді вдала політична комбінація, пов’язана з одруженням Тимоша на дочці молдавського господаря, закінчилася фіаско, а для гетьмана – ще й сімейною трагедією, втратою сина в 1653 р., який пішов із військом у Молдавію підтримати свого тестя.

[540] Плохій С. Наливайкова віра: Козаки та релігія в ранньомодерній Україні. – К., 2001. – С. 292—293.

[541] Універсали Богдана Хмельницького, 1648—1657. – К., 1998. – С. 91.

[542] Там само. – С. 46—47.

[543] Там само. – С. 50—52.

[544] Воссоединение Украины с Россией: документы и материалы в трех томах. – М., 1954. – Т. ІІ. – С. 117, 118.

[545] Дзира Я. І. Збаразька облога, 1649 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 3. – С. 301.

[546] Степанков В. Зборівська битва, 1649 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 3. – С. 304.

[547] Зміст цього листа див.: Туранли Ф. Козацька доба історії України в османсько-турецьких писемних джерелах (друга половина XVI – перша чверть XVII ст.). – С. 245—246.

[548] Універсали Богдана Хмельницького. 1648—1657. – С. 52—56.

[549] Див.: Декларація його королівської милості Запорозькому Війську на дані пункти супліки // Україна: антологія пам’яток державотворення, Х—ХХ ст.: у 10-ти т. – Т. ІІІ. – С. 199—201.

[550] Про султана Мехмеда див.: Чухліб Т. В. Мегмед IV, Мегмед (Магомед, Мехмед) IV Авджи «Мисливець» // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2009. – Т. 6. – С. 570.

[551] Архив Юго-Западной России. – СПб., 1875. – Т. VIII. – С. 354.

[552] Туранли Ф. Козацька доба історії України в османсько-турецьких писемних джерелах (друга половина XVI – перша чверть XVII ст.). – С. 258.

[553] Там само. – С. 70.

[554] Про похід Хмельницького на Молдавію див.: Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 9, кн. 1. – С. 81—93.

[555] Літопис Самовидця. – С. 59.

[556] Про Василя Лупу див: Мицик Ю. А. Лупу (Лупул) Василь // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 6. – С. 303.

[557] Про Розанду Лупу див.: Мицик Ю. А. Хмельницька Домна-Розанда // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 10. – С. 385.

[558] Про Юрія Хмельницького див.: Мицик Ю. А. Хмельницький Тиміш // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 10. – С. 391.