Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В українській історіографії поширена думка, ніби походи в Молдавію, одруження його сина з Розандою Лупул були пов’язані з далекосяжними державними й династичними планами Хмельницького. Нам видається, що це перебільшення. Молдавія, де практично була відсутня династична наступність і яка знаходилася в залежності від Османської імперії, була «напівдержавою», яка за своїм статусом не дуже відрізнялася від Війська Запорізького. Турецький дослідник Галіль Іналджик, спираючись на османські джерела, писав: «…існувало декілька автономних провінцій, що відрізнялися від тих, що перебували під безпосереднім османським управлінням. Такими були сальянні та урядові, так звані гюкуметні провінції, християнські васальні князівства Молдавія, Валахія, Трансільванія, Дубровик, Грузія, Черкасія та у XVII ст. козацький гетьманат»559. Саме так, практично на одному рівні турки сприймали Молдавію та Військо Запорізьке. Контроль за цими слабкими державними утвореннями з боку турків був далеко не абсолютним. Ці території жили своїм життям, вони укладали домовленості з іншими державами, знаходячись у полі політичних інтересів Османської імперії.

Хоча в 1650 р. не було якихось серйозних сутичок між військами Речі Посполитої та козацько-татарськими військами, це, радше, виглядало як затишшя перед бурею. Грудневий сейм 1650 р. ухвалив збільшити коронне військо до 36 тис., а литовське – до 15-ти. Також у наступному році мало відбутися посполите рушення, тобто загальна шляхетська мобілізація.

У квітні 1651 р. урядові війська почали концентруватися біля Сокаля (нині районний центр Львівської області). У травні Хмельницький завершив свою мобілізацію і рушив з армією в район Збаража.

Сили обох сторін були майже рівними. Козацьке військо нараховувало близько 100 тис. чоловік. Правда, воїнів-професіоналів нараховувалося близько половини (орієнтовно 40—50 тис.). Іншу частину війська становили селяни й міщани, що не мали бойового досвіду. До козаків приєдналася татарська кіннота під керівництвом хана Іслама Гірея, котра нараховувала від 30 до 40 тис. вершників. Урядові війська складалися з приблизно рівних частин, кожна з яких становила близько 40 тис. чоловік. Це – регулярне військо, магнатські загони та посполите рушення560.

Армії зійшлися неподалік містечка Берестечка (зараз місто в складі Горохівського району Волинської області) в долині річки Стир561. Основні події битви, яка вважалася найбільшою в тогочасній Європі, відбулися наприкінці червня – на початку липня в районі сіл Пляшева та Острів (зараз це села Радивилівського району Рівненської області). Перші два дні битви, 28—29 червня, не дали ні одній, ні другій стороні якихось помітних переваг.

Перелом відбувся на третій день, 30 червня. Пополудні, коли розвіявся туман, в атаку пішла кіннота Яреми Вишневецького, до неї приєдналися інші загони короля. Постійно працювала польова артилерія. Урядовим військам вдалося потіснити козацько-татарські загони. Вони навіть почали прориватися до пагорбу, де знаходився намет хана. Одне із ядер розірвалося неподалік намету кримського правителя.

У цей час Іслам Гірей вирішив покинути поле бою, забравши з собою татарську кінноту. Йому навперейми ніби подався Хмельницький і просив його такого не робити. Натомість хан захопив Хмельницького й забрав з собою. Ці події в українській літературі однозначно трактуються як «зрада хана».

Але чи правомірне таке трактування в контексті тодішніх відносин між кримським ханом і козацьким гетьманом? Перший вважався старшим, другий же мав йому коритися. У цьому сенсі ніби немає підстав говорити про зраду.

Взагалі «зрада хана» викликає чимало запитань. Чому так учинив кримський правитель? Найбільш вірогідно виглядає версія, що Іслам Гірей злякався наступу польських військ. Навіть допустив, що Хмельницький його зраджує. Тому вирішив відступити, щоб не мати великих втрат.

Однак найбільш вірогідна версія не обов’язково є правдивою. Існує думка, ніби хан був «куплений» королем, який дав чи пообіцяв йому солідну грошову суму, аби той подався з поля бою. Але все це на рівні чуток і здогадів.

У татарських джерелах зустрічається версія, ніби Іслам Гірей покинув поле Берестецької битви, дізнавшись, що донські козаки на 12 чайках напали на кримські береги й захопили декілька турецьких торгових кораблів562.

Дивно виглядає те, що хан забрав із собою Хмельницького, залишивши козацьке військо без керівника. Запідозрив гетьмана в зраді, захотів розібратися з ним? Чи, може, гетьман тут грав свою гру? Боявся, що його, у випадку поразки, знищать розлючені козаки. Таке цілком могло бути. Бо авторитет Хмельницького був далеко не такий високий, як на початку повстання, а нищівна поразка, яка, власне, сталася в битві під Берестечком, могла б для нього скінчитися трагічно.

Грушевський подав доволі переконливе, базоване на джерелах, психологічне пояснення неповернення Хмельницького. «Не треба забувати, – писав він, – що раз вискочивши з ханом з табору з кількома товаришами, випустивши з рук провід військом в такий критичний момент і стративши з ним зв’язок, Хмельницький через се саме вже мусів себе почувати досить невірно, не кажучи, що йому й фізично не так то легко було проїхати до козацького табору без більшого татарського полку. Виїздив він з табору мабуть не для того щоб рятуватися з нього. Але вернутись до війська він не міг з голими руками. Що йому дійсно вдалось було завернути Татар назад, тільки вони не дійшли табору, про се доносили Полякам язики, і потвердила їх розвідка, так що се можна вважати за певне»563.

Отже, Хмельницькому, виїхавши з козацького табору до татар, назад було складно повертатися з порожніми руками. Це могло б спровокувати бунт проти нього й замішання у козацькому війську. Імовірно, будучи розумною й хитрою людиною, він не захотів цього робити. Тому зімітував своє ув’язнення в хана, розпустивши відповідні чутки. Грушевський з цього приводу писав: «…неправдивими, можливо – навіть умисно пусканими й сімульованими Хмельницьким й його товариством уважаю чутки про його в’язненнє в кайданах і т. д., хоч вони розсівались, можливо, навіть найближчим його окруженнєм. Анонімний писар, що писав лист хана до короля з-під Константинова, з пропозицією битви під Константиновим («покриваючи такий великий стид своєї утечі»), і користаючи з нагоди положив нібито конфіденціяльну приписку про ситуацію, а в ній такі звістки: «Козакам велено тікати, а помочи не сподіватись; Хмеля в кайданах відіслав до Чигрина по скарби», – міг се зробити з доручення Виговського, або когось з його людей»564.

Однозначної відповіді на питання про «зраду хана» і «ув’язнення» ним Хмельницького ми не маємо. І, певно, мати не будемо.

Але які б не були причини «зради хана», вона стала сильним ударом для козацького війська. Воно опинилося без татарської кінноти, а також без свого провідника. Козаки змушені були відступити. Вони розташувалися табором біля річки Пляшівки, притоки Стиру, де їхній тил прикривали болото й чагарі. У вкрай складних погодних умовах, під дощем, вони вирили рови й насипали земляні вали, що захищали їх від урядових військ. Почалася десятиденна облога табору.

Іван Богун (?—1664)565, що взяв на себе функції наказного гетьмана, вирішив здійснити переправу військ через болота й річку Пляшівку. Її почали лаштувати в ніч на 10 липня, загачуючи болото возами, наметами, різним спорядженням.

Однак на вечір 10 липня коронне військо зайняло козацький табір. Йому дісталися багаті трофеї – гармати, порох, а також документи канцелярії Хмельницького та його скарбниця й клейноди. Гетьман же від поля бою був далеко566.

Наступ коронного війська в східному напрямку й литовських військ під проводом Януша Радзивілла з півночі відбувалися в умовах партизанської війни. Їм також дошкуляв голод, оскільки місцеве українське населення ховало від вояків продовольство. Воїнів косили хвороби. Тоді ж захворів і помер шляхетський улюбленець Ярема Вишневецький567. Великих масштабів набуло дезертирство. Шляхетська армія зменшувалася на очах.

Тим часом Хмельницький 17 липня розіслав із Білої Церкви наказ полковникам прибувати до нього з уцілілими військами568. Під цим містом гетьман почав закладати табір. Наприкінці серпня під його рукою було близько 25 тис. козаків. Також йому на допомогу було прислано близько 6 тис. татар-ногайців.

Цікаво, що саме на 1651 р. припадає активізація контактів Хмельницького з османами. У цьому ж році гетьман звертався до султана з просьбою не лише забезпечити йому протекцію, а й вплинути на кримського хана, щоб той надав допомогу. Умови протекції були змінені на користь османів. Тепер Хмельницький змушений був платити данину, як Молдавія та Волощина, й давати воїнів для війни з Венецією569.

Польська сторона розуміла, що козаків «голими руками не взяти». 15—28 вересня в Білоцерківському замку відбувалися переговори урядової та козацької депутацій570. Першу очолював Адам Кисіль, другу – Іван Виговський. Переговори велися у вкрай напруженій атмосфері. Дійшло навіть до того, що кілька тисяч заколотників разом з татарами оточили цей замок, вважаючи, що старшина з гетьманом хоче зрадити їх. Хмельницькому з допомогою чималих зусиль вдалося придушити бунт, стративши його ватажків.

28 вересня був нарешті укладений документ під назвою «Пункти спорядження й заспокоєння Війська його королівської милості Запорозького на комісії під Білою Церквою»571.

Згідно з «Пунктами…», кількість реєстру Війська Запорізького встановлювалася на рівні 20 тис., тобто вдвічі меншою, ніж за Зборівськими домовленостями. Це військо мало перебувати лише на теренах Київського воєводства, куди не мало права заходити військо коронне. Той, хто втратив свою власність у воєводствах Київському, Брацлавському й Чернігівському (це переважно були шляхтичі й євреї), мали право прибути сюди й повернути свою власність.

«Пункти…» зобов’язували Військо Запорізьке порвати стосунки з Кримським ханством, відмовитися від допомоги ординців і в наступні часи не підтримувати з ханом стосунків.

Білоцерківська угода мала затверджуватися сеймом. Але, як і варто було сподіватися, такого затвердження не відбулося. Вперше в історії Речі Посполитої сейм 1652 р. був зірваний, бо один із послів, Владислав Вікторин Сіцінський (1615—1672), скористався правом liberum veto.

Це остаточно розв’язало руки Хмельницькому.

У 1652 р. відбулася велика битва між польськими й козацько-татарськими військами поблизу гори Батіг на березі Південного Бугу в долині біля сучасного села Четвертинівка Тростянецького району Вінницької області572.

Польське військо ніби налічувало 50 тис. чоловік, із яких професійних воїнів було: 12 тис. кінноти й 8 тис. піхоти, інші – озброєні слуги. Табір не був добре укріплений. 1 червня (22 травня за ст. ст.) зібрані Хмельницьким козацькі й татарські війська, переправившись через Буг, непомітно підійшли до позицій шляхетських військ. Тоді ж відбулися перші сутички між татарами й польськими військами. У ніч на 2 червня козаки й татари оточили польський табір з усіх боків. На той час підійшли головні сили козаків. Уранці 2 червня розпочався штурм табору. Цього ж дня козаки й татари ввірвалися в нього. На вечір він уже був у їхніх руках. Війська Речі Посполитої були розгромлені повністю, сам польний гетьман Мартин Калиновський зі своїм сином Самуелем Єжи полягли на полі бою. Вважається, що в ході бою загинуло близько 8 тис. вояків із польської сторони. Врятуватися вдалося переважно кіннотникам.

Масове вбивство полонених продемонструвало, що і так жорстока війна ставала ще жорстокішою. Сподіватися на компроміс між козаками й владою Речі Посполитої вже не було сенсу.

[559] Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба, 1300—1600. – С. 118.

[560] Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – С. 188.

[561] Про Берестецьку битву див.: Берестецька битва. Устами літописців, учасників та очевидців. – Броди, 1999; Берестецька битва в історії, літературі та мистецтві: (наук. збірник). – Рівне, 2001; Мицик Ю. Берестецька битва 1651 року очима її учасників // Пам’ять століть. – 2001. – № 2. – С. 28—36; Свєшніков І. К. Битва під Берестечком. – Львів, 1992.

[562] Туранли Ф. Козацька доба історії України в османсько-турецьких писемних джерелах (друга половина XVI – перша чверть XVII ст.). – С. 278.

[563] Грушевський М. С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 9, кн. 1. – С. 289.

[564] Там само.

[565] Про Івана Богуна див.: Коваленко С. Іван Богун – український Дон Кіхот. – К., 2011.

[566] Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – С. 188—189.

[567] Рудницький Ю. Ієремія Вишневецький: спроба реабілітації. – С. 252—253.

[568] Універсали Богдана Хмельницького, 1648—1657. – С. 120—121.

[569] Чухліб Т. Козаки та яничари. Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500—1700 рр. – С. 103.

[570] Горобець В. М. Білоцерківський договір 1651 р. // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 1. – С. 292.

[571] Памятники, изданные Киевской комиссиею для разбора древних актов. – К., 1898. – Т. І— ІІ. – C. 598—602.

[572] Про битву під Батогом див.: Степанков В. С. Батозька битва 1652 р. // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 1. – С. 201.