Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гетьмани вирішили покинути табір і прориватися з оточення. Козаки й татари пропустили шляхетське військо, що йшло в бойовому порядку, і неспішно рушили за ним. На цьому шляху Кривоніс у балці Горіхова Діброва влаштував пастку, перекопавши дорогу. Дійшовши до цього місця, шляхтичі зупинилися. Вони потрапили в оточення. У цей момент на них посунули козаки й татари. Почалася жорстока битва, яку шляхтичі безславно програли. Чимало жовнірів полягли на полі бою, багато потрапило в полон. Серед останніх були й гетьмани – Микола Потоцький та Мартин Калиновський521.

Ситуацію ускладнювало (і суттєво!) ще й смерть короля Владислава IV, кончина якого настала 20 травня. Безперечно, смерть глави держави у такий час вела до дезорганізації суспільно-політичного життя. У такій ситуації Хмельницький міг відчувати себе впевнено. Зі своїм військом він підійшов до Білої Церкви. Це був ніби «край козацької землі». Далі на захід йшли «землі шляхетські».

Тим часом в умовах безвладдя наростала козацька «ребелія». Практично стихійно виникали повстанські загони, які громили шляхетські маєтки, євреїв, чинили напади на села й міста, навіть на православні храми й монастирі. Хмельницький не міг стримати цю народну стихію. Хоча й намагався. Принаймні чимало документів гетьмана свідчать, що він хотів карати свавільних, охороняти від грабунків церковну власність, міщан і навіть шляхтичів522.

В умовах безкоролів’я верховна влада в Речі Посполитій тимчасово переходила до римо-католицького гнєздинського архієпископа. У 1648 р. ним був Мацей Лубенський (1572—1652)523. Фактично ж вона опинилася в руках тодішнього канцлера Єжи Оссолінського (1595—1650)524. Останній, розуміючи, що влада Речі Посполитої беззахисна перед повсталими козаками, готовий був іти на компроміс.

Хмельницький ніби теж виявляв такі наміри. 2 червня 1648 р. під Білою Церквою він дав наказ послам від Запорозького Війська до короля Владислава IV. Ймовірно, гетьман ще не знав про смерть останнього.

Однак, схоже, Хмельницький вів подвійну гру. Уже влітку 1648 р., вважав Омелян Пріцак, між козацьким гетьманом та султаном були встановлені васально-сюзеренні зв’язки525.

Наприкінці серпня на Волині в районі Чолганського Каменя (нині місто Теофіполь, районний центр Хмельницької області) почали зосереджуватися шляхетські війська, командування якими доручили трьом регіментарям – князю Владиславу-Домініку Заславському (1616—1656), Миколі Остророгу (1593—1651) й Олександру Конецпольському (1620—1659).

Шляхті вдалося зібрати чималу кількість військ – близько 35—40 тисяч. Та біда в тому, що в таборі під Чолганським Каменем, по-перше, не було єдності (шляхтичі вели себе своєвільно, не виявляли бажання коритися командуванню), по-друге, спостерігалося легковажне ставлення до козацьких і татарських військ, на них дивилися як на недостойного противника, котрого буде легко перемогти.

У вересні 1648 р. козацькі війська, до яких згодом приєдналася татарська кіннота, й шляхетські війська рушили назустріч один одному. Зійшлися вони біля містечка Пилява (зараз село Старосинявського району Хмельницької області).

23 вересня на узбережжі річки Ікви, що протікала біля Пиляви, розпочалася битва. Козакам вдалося загнати піхоту противника на вузьку греблю й там винищити її. Також зав’язалися бої із розрізненими загонами шляхетської кінноти, які діяли безладно.

Опинившись у складному становищі, військова рада шляхетського війська вирішила відступати. Однак злагодженого відступу під прикриттям возів здійснити не вдалося. Регіментарі рятувалися втечею з поля бою. У шляхетському війську почалася паніка й втеча. Вранці наступного дня, 24 вересня, шляхетський табір опинився в руках козаків і татар. Їм дісталися величезні трофеї – багато гармат, запаси зброї, пороху, коні, різне дороге начиння, яке везли шляхтичі з собою526.

Похід на Захід потребував певної легітимації. Було зрозуміло, коли козаки повставали на Подніпров’ї чи навіть на Поділлі, то були «їхні» землі. Щодо Волині й Галичини, то ці терени не розглядалися як козацькі. Проте це була Русь. І, схоже, Хмельницький та його оточення почали поступово використовувати ідею «визволення Русі» для обґрунтування своїх походів на Захід. Принаймні вже влітку 1648 р. поширювалися такі ідеї. Правда, це було на рівні чуток, поголосок527, пізніше на рівні висловлювань, побажань самого Хмельницького. Проте в документах офіційного рівня, які подавалися королівській владі козаками, вона не декларувалася.

Ідея «відновлення Русі» непогано лягала в турецькі плани. Восени 1648 р. Хмельницький звернувся до турецького султана взяти під свою зверхність «Україну, Білу Русь Волинь, Поділля з усією (Галицькою) Руссю аж по Віслу»528. В обмін за султанову протекцію Хмельницький мусив сплачувати данину, як Молдавія та Волощина, надавати туркам військову допомогу, постачати їм рабів на галери, а також віддати Кам’янець-Подільський529. Чому турків цікавив Кам’янець? Це була велетенська, добре укріплена фортеця, завдяки якій можна було контролювати значну частину українських земель. Зрештою, туркам вдалося захопити місто, але сталося це пізніше, в 1672 р.530.

У принципі, дії Хмельницького на дипломатичному фронті є зрозумілими. Йому потрібна була допомога з боку Османської імперії, в даному випадку – з боку її васала, кримського хана. Без цієї допомоги гетьман ризикував програти. Тому він ішов на невигідні умови.

Після Пилявецької битви козацькі війська рушили в західному напрямку через Базалію, Збараж, Тернопіль, Зборів і Глиняни до Львова. Уже на початку жовтня козацько-татарське військо почало штурмувати його передмістя.

Оборону Львова зорганізували самі міщани на чолі з бургомістром Мартином Гросваєром. Три тижні тривала облога. Хмельницький погодився її зняти, взявши викуп у розмірі близько 200 тисяч дукатів531. Це була чимала сума. Більшу частину викупу гетьман віддав татарам. Це знову ж таки вказує, хто був головним у повстанському війську.

Видавши 26 жовтня універсал про захист Львова від неорганізованих татарських ватаг, Хмельницький зі своїм військом рушив до Замостя. Це місто мало чудові укріплення – взяти його було нелегко. Падіння Замостя відкривало шлях гетьману до Варшави. Чи справді Хмельницький хотів узяти це місто? Чи просто хотів отримати викуп від городян? Чи, можливо, це була демонстрація сили під час королівських виборів, які відбувалися саме в цей час?

На порожній трон претендували Ян Казимир (1609—1672)532 і Карл Фердинанд – брати покійного короля Владислава. Вибори виграв перший, який, до речі, мав підтримку від козацького гетьмана.

Після стояння під Замостям в історії Хмельниччини відбулися важливі зміни, на які, на жаль, мало звертають увагу дослідники. У другий день січня 1649 р. Хмельницький в’їхав у Київ, де зустрівся з єрусалимським патріархом Паїсієм (?—1660)533, від якого отримав благословення.

Взагалі фігура цього ієрарха є цікавою. Але перш, ніж говорити про нього, варто зробити екскурс щодо використання турками релігійного, зокрема православного чинника, в боротьбі зі своїми християнськими противниками. Цей екскурс необхідний хоча б для того, щоб адекватно розуміти релігійну політику, яку проводив Хмельницький.

Так, в інтересах Османської імперії було не допустити об’єднання православної Московії з католицьким світом, а також створити зони конфесійної напруги між православними й католиками в Східній та Південній Європі. Натомість католики шукали шляхів укладення унії з православними – зокрема, з тими, які жили за межами Османської імперії.

У цій ситуації католики самі створили привід для напруги між ними й православними. Мається на увазі прийняття в 1582 р. католицькою церквою Григоріанського календаря. Було сподівання, що інші християни, зокрема православні, приймуть його, оскільки цей календар ґрунтувався на більш точних астрономічних розрахунках і фактично не торкався догматичних питань. Проте східні патріархи, зокрема константинопольський Єремія (1530—1595), відмовилися від календарної реформи. Ймовірно, тут дався взнаки вплив османської влади. Представники останньої добре прорахували, що неприйняття православними Григоріанського календаря призведе до конфліктів між ними й католиками. Зрештою, в кінцевому результаті ще більше віддалить ці конфесії. На українських землях, зокрема у Львові, на «календарному ґрунті» навіть дійшло до кривавих конфліктів, а в українській полемічній літературі кінця XVI – початку XVII ст. питання календарної реформи було одним із найголовніших534.

Саме після календарної реформи розпочинаються активні вояжі православних ієрархів із Османської імперії на терени Східної Європи, в т. ч. в Україну. Чим була пов’язана така активність? Формально значна частина цих людей нібито їхала до Москви «за милостинею», тобто за грошовою допомогою. Але не лише це. Ці ієрархи намагалися, в міру своїх сил, спрямовувати політику Московії в дусі протистояння з католицьким Заходом. Східні патріархи, які в більшій чи меншій мірі залежали від турецької влади, навіть погодилися створити в Москві осібний патріархат у 1589 р. Також православні ієрархи з Османської імперії почали втручатися в церковне життя на українських землях.

Майже за 600 років існування Київської митрополії (з часів хрещення Русі) ніхто зі східних патріархів не відвідував Русь-Україну. Тепер вони тут стали частими гостями. У 1586 р. на українських землях побував антіохійський патріарх Йоаким. Буквально через два роки, в 1588—1589 рр., сюди приїхав згадуваний константинопольський патріарх Єремія535, який здійснив чимало перемін у церковному житті України, котрі важко назвати конструктивними536. Єремія, константинопільський патріарх, проводив певну лінію, яка мала на меті створити в Україні підконтрольні йому ставропігійні інституції, а по можливості й встановити жорсткий контроль за ієрархією Київської митрополії. Для чого це робилося? Зокрема, для того, щоб не дозволити зближення православних Речі Посполитої з католиками.

Турки були зацікавлені не допустити унійного процесу, власне поєднання католиків і православних, у Речі Посполитій. Не вдаючись у деталі, звернемо увагу на один відомий факт. У 1596 р. у Бресті одночасно відбулися два собори, на одному з яких підтримали унію, на другому, де зібралися православні ортодокси, її засудили. На православному соборі був присутній представник Константинопольського патріарха Никифор. Уже після собору влада Речі Посполитої звинуватила його в шпигунстві на користь турків. І хоча православні ортодокси це заперечували, однак щодо цієї особи було чимало питань.

Після того як була укладена унія, Константинопольський патріархат продовжував посилати своїх представників в Україну. Головним центром православної опозиції на початку XVII ст. стало місто Київ. Тут у Печерському монастирі в 1612 р. оселився софійський митрополит Неофіт, який почав виконувати єпископські функції: святив церкви, ставив священиків і дияконів тощо537. Взагалі виглядає дивно, що митрополит, під духовною опікою якого знаходилися православні вірні аж на Балканах, покидає свою митрополію і їде в Україну. Невже це він зробив по своїй волі?

У 1620 р. Єрусалимський патріарх Феофан без згоди на те влади Речі Посполитої висвятив київського митрополита й єпископів Київської митрополії538. Таким чином відбулося відновлення ієрархії православної церкви в Україні та Білорусі. Феофан мав повноваження від Константинопольського патріарха. При ньому ж був екзарх цього патріарха Арсеній. Цікаво, що перед відновленням православної ієрархії Київської митрополії Феофан побував у Москві, де висвятив патріарха, фактично відновивши тут патріаршество.

Певно, наївно вважати, що Феофан здійснив візит за власною ініціативою. Враховуючи особливості цього візиту, можемо стверджувати, що він мусив бути санкціонований турецькою владою. Відновлення Феофаном у Москві патріаршества створювало умови для перетворення Московії в такий собі «оплот православ’я», котрий би протистояв Речі Посполитій, де верховна влада знаходилася в руках католиків. У Речі Посполитій залишалися значні православні регіони – українські та білоруські землі. Москва в такій ситуації мала стати для них «притягальною силою», тим самим створюючи серйозні проблеми Речі Посполитій, яка «вибувала б з гри», не маючи можливості воювати з Османською імперією. А саме тоді, коли здійснювалася ця «православна спецоперація», османи вели серйозну війну з Річчю Посполитою, яка закінчилась грандіозною Хотинською битвою 1621 р.

У контексті цього варто й осмислювати відновлення патріархом Феофаном ієрархії Київської митрополії. Він не лише висвятив єпископів та митрополита, а й широко роздавав ставропігійні права. Наприклад, такі права отримали Київське, Луцьке, Слуцьке, Львівське та інші братства, вийшовши з підпорядкування місцевого духовенства539.

У такій ситуації ієрархи Феофанового свячення не визнавалися представниками влади Речі Посполитої. Самого ж Феофана вони вважали турецьким шпигуном. Висвячені ним ієрархи, як правило, не виїздили з Києва, знаходячись під збройним захистом козаків.

[521] Про битву під Корсунем див.: Стороженко І. С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII століття. – Дніпропетровськ, 1996. – С. 136—169.

[522] Універсали Богдана Хмельницького, 1648—1657. – К., 1998. – С. 77—81, 83—87.

[523] Urban W. Łubieński Maciej herbu Pomian (1572—1652) // Polski Słownik Biograficzny. – Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk, 1973. – T. ХVIII/4, zeszyt 79. – S. 491—493.

[524] Сас П. Оссолінський Єжи // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 7. – С. 670.

[525] Пріцак О. Ще раз про союз Богдана Хмельницького з Туреччиною. – Вид. 2. – С. 177—192.

[526] Мицик Ю. А. Пилявецька битва, 1648 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 8. – С. 205.

[527] Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 8, ч. 3. – С. 11—12.

[528] Документи Богдана Хмельницького (1648—1658). – К., 1961. – С. 626—627.

[529] Флоря Б. Богдан Хмельницький і турецька «протекція» // Київська старовина. – 2001. —№ 3. – С. 92.

[530] Петров М. Б., Рибак І. В. Кам’янець-Подільський // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 4. – С. 55—64.

[531] Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 8, ч. 3. – С. 82—95.

[532] Про короля Яна Казимира див.: Czapliński Wł. Jan II Kazimierz Waza (1609—1672) / Polski Słownik Biograficzny. – Wrocław; Warszawa; Kraków, 1963. – Tom Х/3, zeszyt 46. – S. 410—413.

[533] Про патріарха Паїсія див.: Дзюба О. М. Паїсій // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 8. – С. 20.

[534] Про це більш детальніше див.: Кралюк П. М., Хаврук Я. Я. Князі Острозькі. – Харків, 2012. —С. 101—120.

[535] Про патріарха Єремію див.: Бабій П., Ханас В. Єремія ІІ Транос // Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. – Т. 1. – С. 567.

[536] Грушевський М. Духовна Україна. – К., 1994. – С. 203.

[537] Грушевський М. Історія української літератури. – К., 1995. – Т. VI. – C. 20.

[538] Сас П. М. Феофана III місія в Україні, 1620 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 10. – С. 291.

[539] Грушевський М. Духовна Україна. – С. 250—251.