Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Звісно, така бурхлива діяльність Вишневецького на пограниччі не могла не викликати відповідної реакції з боку кримських й турецьких влад. Спочатку ситуацію намагалися врегулювати на дипломатичному рівні. Королю Сигізмунду Августу було вказано, що дії Вишневецького є порушенням миру. Король же, в свою чергу, виправдовувався перед кримським ханом Девлет Гіреєм, заявляючи, що літні наїзди 1556 р. – справа московських козаків, до якої Вишневецький не мав стосунку. Навіть було намагання переконати володаря Криму, що фортеця на Малій Хортиці буде корисною для ханства як забороло проти московської експансії. І не випадково саме Вишневецькому доручено тримати сторожу на Дніпрі, адже він мав добрі особисті стосунки з султаном та ханом. Але після осінніх виправ князя на турецькі й татарські землі ці аргументи виглядали непереконливо. Кримський хан Девлет Гірей навіть намагався домовитися з Вишневецьким, запрошував його до себе на службу. Та запрошення це прийняте не було. До речі, таке запрошення дає підстави твердити, що хан міг брати до себе на службу християнських козаків. І така практика мала поширення.

Після відмови Вишневецького хан поставив перед собою завдання знищити «гніздо неспокою» в Пониззі Дніпра. У січні 1557 р. він, скориставшись тим, що річкові води замерзли, з великими силами підійшов до фортеці на Малій Хортиці і взяв її в облогу, яка тривала 24 дні. Твердиню не вдалося взяти. Вишневецький сповістив Сигізмунда Августа про свою перемогу. При цьому він запевняв короля, що татари не нападатимуть на українські землі, доки стоятиме його фортеця. Князь також просив, аби йому допомогли посилити її людьми та зброєю. Натомість, від Сигізмунда Августа він отримав лише обіцянки й похвалу. А також рекомендації не загострювати стосунки з татарами.

Наприкінці літа до Малої Хортиці знову прийшли війська кримського хана, підсилені загонами яничар та молдаван. Вишневецький, не отримавши допомоги, виявився покинутим напризволяще. Твердиню було взято у повну блокаду. Після тривалої облоги князь покинув її, оскільки закінчилися харчові припаси. Його козаки невеликими групами пробиралися крізь турецькі й татарські заслони до Черкаського замку. Фортеця на Малій Хортиці була зруйнована432.

У такій ситуації Вишневецький вирішує шукати для себе нового могутнього покровителя. Погляд його звертається до московського царя Івана Грозного. Пізньої осені, у листопаді 1557 р. він зі своїми людьми переходить на землі Московії433.

Цей вчинок теж «дивує» деяких наших істориків. Хоча якщо розібратися, дивного нічого немає. Вишневецький розумів, що його напади на татарські й турецькі землі не будуть підтримані з боку можновладців Великого князівства Литовського й королівства Польського. А сидіти в приграничному замку, не маючи змоги «погуляти» на ворожих теренах, йому не хотілося. Можливо, князь навіть відчував себе зрадженим. У такій ситуації йому «руку подали» московіти. То чому цим було не скористатися? Тим більше, що в його літньому поході 1556 р. на татарські й турецькі землі брав участь загін московітів.

Як московський воєвода Вишневецький здійснив кілька походів на татар. Найбільш відомим був його похід на турецьку фортецю Азов. У 1559 р. князь Вишневецький тричі зі своїм військом ходив на це місто, що дуже занепокоїло турецьку владу. Був здійснений дипломатичний тиск на Московію. Коли наступного, 1560 р., Вишневецький зі своїм військом пішов на Азов, московська влада на позір відмежувалася від цього, а дії князя подавала як його приватну ініціативу. Схоже, вона навіть поінформувала турків і татар про плани Вишневецького. Водночас турки вдалися до безпрецедентних дій, аби захистити Азов та кримське узбережжя від нападу. Весною 1560 р. до цього міста було відправлено сім військових кораблів. Планувалося також провести мобілізацію, створити із мобілізованих спеціальну армію, підсиливши її загонами яничар, а також воїнами з Кримського ханства, Молдови та Волощини. Це був чи не єдиний випадок в історії Османської імперії, коли такі масштабні приготування проводилися, аби дати відсіч не якійсь ворожій державі, а окремій особі та її війську434. Не дивно, що турецька влада розглядала Вишневецького як одного з найбільших своїх ворогів.

Князеві не вдалося взяти Азов і здійснити рейд на Крим. Сили, які протистояли йому, виявилися набагато більшими, ніж його власні. Та й реальної підтримки з боку московітів не було. Доводилося розраховувати на своїх воїнів, а також підтримку місцевих козаків, що знаходилися на Дону, та черкесів.

Ймовірно, під час приазовської кампанії Вишневецький знову відчув себе зрадженим – на цей раз з боку московітів. Восени 1560 р. він починає переговори з польським королем Сигізмундом Августом про своє повернення на землі України. Влітку 1561 р. покидає Московію і знову опиняється на Подніпров’ї.

Вважається, ніби Вишневецький зупинився на Монастирському острові (зараз цей острів перебуває в межах міста Дніпро). Вказане місце знаходилося не на дніпровському Пониззі, за порогами, як Мала Хортиця, а перед порогами. За посередництвом свого двоюрідного брата Михайла Вишневецького (1529—1584), на той час старости черкаського, князь домігся від Сигізмунда Августа для себе та своїх козаків ґлейтових листів – письмових гарантій безпечного перебування на українських землях435. Є згадки, що, знаходячись у Подніпров’ї, Вишневецький організував виправу до околиць Очакова. Будівництво фортеці на острові Монастирському так і не було завершене. Схоже, цей терен не надавався для «ідеальної» бази, звідки можна було робити наїзди на турків і татар, як це було з фортецею на Малій Хортиці. А можливо, у Вишневецького з’явилися нові пріоритети.

Князь налагоджує стосунки з Ольбрахтом Лаським (1536—1605). Це був добре знаний у Польщі та й загалом у Європі авантюрист. Таких людей породжувала тогочасна бурхлива епоха, котра часто іменується ренесансною. Один з найвидатніших польських ренесансних поетів Ян Кохановський (1530—1584) навіть оспівував Ласького. Два блискучі авантюристи, Ласький та Вишневецький, зустрілися і знайшли спільну мову. Ласький, зокрема, хотів контролювати молдавський престол. Не без його допомоги молдавським господарем став Якоб Гераклід Деспот (до речі, адепт ренесансної культури). Останній намагався поширити цю культуру в своїй державі, що викликало негативну реакцію з боку консервативно налаштованих молдавських бояр. Проти Деспота була організована змова. У такій ситуації при певних домовленостях із Лаським молдавським престолом вирішив заволодіти Вишневецький, розраховуючи на підтримку бояр. Та його «обіграв» інший претендент на трон молдавського господаря – Штефан Томша (?—1564). Існує версія, що останній заманив Вишневецького з невеликим козацьким військом на терени Молдови, під Сучаву, а там розгромив його. Хоча, направду, обставини поразки князя не зовсім ясні. Можна лише стверджувати, що десь наприкінці серпня 1563 р. він був розгромлений під селом Верчикани (неподалік Сучави). Сам Вишневецький потрапив у полон. Томша, аби заручитися підтримкою турецького султана, вирішив послати йому знаменитого полоняника436. Справді, для тодішнього повелителя Османської імперії, султана Сулеймана І, це був чудовий подарунок. Адже до його рук потрапив один із найбільших ворогів Оттоманської Порти.

Генуезький дипломат Грілло в своєму донесенні зі Стамбула писав, що Вишневецького привезли до цього міста 22 жовтня 1563 р. Очевидно, незадовго після цього його стратили. Так, французький дипломат Петремоль писав 19 листопада цього року зі Стамбула, що князя було страчено з «бароном Пісоницьким» (П’ясецьким?). Судячи з донесень західних дипломатів, смерть Вишневецького була мученицькою. Його повісили за ребро на гак фортечного муру в Галаті – одного зі стамбульських кварталів. Князь страждав три дні, зазнаючи інших тортур – йому відрубали руку й ногу. При цьому він проклинав магометанську віру. Не витримавши цих проклять, турки вбили мужнього воїна стрілою437.

Не будемо гадати, наскільки ці розповіді були відображенням реальності, а наскільки доповнювалися вигадками. Західним дипломатам ішлося про те, аби представити мученицьку смерть Вишневецького як «оптимістичну трагедію» – перемогу християнського духу над мусульманством. Адже в той час Європа, яка належала до християнського світу, зазнала значних поразок від Османської імперії. Кончина Вишневецького, який в останні роки свого життя успішно воював проти татар і турків, подавалася як героїчна смерть християнського воїна, моральна звитяга християн над мусульманами.

Легенди про Вишневецького з часом доповнювалися новими деталями. Наприклад, з’явилася розповідь про те, ніби героїчному князю напередодні смерті турки пропонували прийняти іслам, обіцяючи не тільки життя та свободу, а й багатство.

Загалом, про Дмитра Вишневецького можна сказати, що це був такий собі «герой пограниччя», який шукав «рицарського хліба» і не гребував служити різним господарям. Зображувати його «ідейним» борцем проти татарської загрози, як це робили й роблять деякі автори, немає підстав. Щодо організації ним замку в Малій Хортиці, то це був лише один із епізодів у його бурхливій діяльності. Вишневецький подав ідею створення козацької фортеці у Пониззях Дніпра, яка з часом реалізувалася в організації Запорізької Січі. Але з таким самим успіхом (якщо не більшим!) можна вважати цього князя засновником донського козацтва. Зрештою, він започаткував походи українських козаків на Молдавію і боротьбу їх за молдавський престол. У цьому Вишневецького наслідували Іван Підкова й Тиміш Хмельницький (1632—1653).

Безперечно, Дмитро Вишневецький був непересічною особистістю. Міг стати гарним прототипом для авантюрно-історичного роману.

Відразу після трагічної смерті Дмитра Вишневецького почалася його міфологізація. Вже у 1560-х рр. князь став героєм жалібної пісні, внесеної в рукопис Матвія Пійонтки – професора Краківського університету. Розповіді про Вишневецького поширюються в Чехії та інших слов’янських країнах438. Він стає загальнослов’янським героєм – символом боротьби з мусульманським світом.

Як борець проти татар і турків Дмитро Вишневецький постає в польськомовній поемі невідомого автора «Epicedion, себто Вірш жалобний про благородного й вічного пам’яті гідного князя Михайла Вишневецького, каштеляна київського, черкаського, канівського, любецького старости…». Цей твір був написаний відразу після смерті згаданого можновладця, який помер у 1584 р. Михайло, як уже згадувалося, був двоюрідним братом князя Дмитра Вишневецького і надавав йому допомогу, коли той повернувся з московської служби. Написана ця поема була на Кременеччині, в селі Нові Білки, власне, володіннях Вишневецьких, а опублікували її невеликим накладом у 1585 р. в Кракові.

Це типовий плач-поминання по високопоставленому й могутньому достойнику. Такі речі мали поширення в тогочасній польській літературі. Проте за змістом твір, радше, був українським, а не польським. І справа не лише в тому, що головним героєм поеми є український князь. Тут говориться про відсіч турецьким і татарським нападникам, які пустошили українські землі. Князем-войовником, який захищає Україну, постає герой твору:

Поряд із Михайлом виділяються й інші князі Вишневецькі – а серед них особлива увага звертається на Дмитра. Про нього сказано, що він бився з бусурманами як звитяжець. Мовляв, його знав і турчин, і цар московський, але зрадили на Волощині:

Як бачимо, в поемі «Epicedion…» акцент робиться на боротьбі Дмитра Вишневецького з татарами й турками. Звертається увага на те, що він разом із князем Михайлом бився проти бусурман, обороняв від них замок на острові Хортиця. І буквально однією фразою говориться про службу московському цареві і те, що князя зрадили на Волощині, точніше в Молдавії. Про козаків у поемі згадок немає. Відповідно, князь не позиціонується як козак. Постає, радше, як типовий воїн-герой прикордоння, що обороняє свою землю. Немає в поемі згадок і про його трагічну смерть. Очевидно, цей факт не сприймався як знакова подія в житті князя. Принаймні на це не акцентували увагу в родині Вишневецьких. Для останніх Дмитро був одним із героїчних представників цього князівського роду, які заслуговують на увагу й повагу.

І все ж саме факт трагічної смерті Дмитра Вишневецького став найбільш благодатним матеріалом для міфологізації. Це можна зрозуміти. Такі речі викликають чи не найсильніші емоції і довго зберігаються в пам’яті. До того ж мученицька смерть князя від рук ворогів християнської віри, мусульман, певним чином «сакралізувала» цю подію. Свідомо чи несвідомо у цьому випадку напрошувалися деякі паралелі зі страстями та смертю Ісуса Христа – як Ісус зазнає перед смертю страждань і помирає, будучи повішеним на хресті, так і Дмитро Вишневецький, пройшовши через важкі страждання, загинув, будучи підвішеним на гак; Ісус на третій день після кончини воскресає, а князь три дні висить на гаку, проклинаючи ворогів християнства.

Можливо, трагічна смерть Дмитра Вишневецького інспірувала появу народної «Пісні про Байду». Уже говорилося, що в документах князь під таким іменем не фігурує. Виникали навіть сумніви, чи саме він є прототипом героя цієї пісні. Велися також дискусії, що означає це ім’я – Байда. Пропонувалися різні варіанти. Але, певно, однією із найбільш вірогідних версій є така: Байда – це чоловік, що «б’є байди», байдикує, власне, нічим особливо не переймається. Саме таким і постає герой згаданої пісні. Тут мимоволі напрошується паралель із відомою «Думою про козака Голоту». Герой останньої теж особливо нічим не переймається, поки його не зачепив татарин.

«Пісня про Байду» існувала в різних версіях. Наведемо одну з найпоширеніших:

Насправді, пісенний образ Байди погано співвідноситься з реальним образом Дмитра Вишневецького. Перед нами постає такий собі безтурботний козак-гультіпака, який «не одну нічку та й не годиночку» п’є собі на ринку в Царгороді горілку. Нічого про його боротьбу з бусурманами не говориться. Правда, є варіанти пісні, де Байда воює з турками й татарами.

Чомусь цього гультіпаку уподобав «цар турецький». І це виглядає дивно. Для мусульманина безпробудне пиття горілки аж ніяк не є доблестю чи чеснотою. Але в народних піснях часто зустрічаємо «нелогічні» речі. «Цар турецький» пропонує Байді одружитися з його дочкою та стати «паном на всю Вкраїночку». Здавалось, пропозиція, від якої не варто відмовлятися. Проте Байда (це знову виглядає «нелогічно») таку пропозицію не приймає. І основним аргументом у цій відмові є віра царя. Вона, виявляється, «проклята», а, відповідно, царівна, яку Байді пропонували в жінки, «поганая». Ця відмова ображає царя і він наказує стратити бравого героя, повісивши його на гаку. Але «нелогічне» й фантастичне на цьому не припиняється. Будучи підвішеним, Байда примудряється отримати від джури лука і з нього застрілити царя та його доньку. У деяких варіантах пісні Байда вбиває ще й царицю. Схоже, оповідь про те, ніби герой згаданого твору застрілив із лука царя та його родину, є «перевертанням» того факту, що Дмитра Вишневецького на третій день висіння на гаку турки розстріляли з луків, оскільки той проклинав мусульманську віру.

Загалом образ Байди важко назвати князівським. Князівське можна вбачати хіба в тому, що з героєм хоче породичатися сам «цар турецький». За логікою речей, цар мав би таке робити із рівним собі, людиною з аристократичного середовища.

Важко сказати, коли і як з’явилася «Пісня про Байду». Можливо, почала вона творитися тоді, коли пам’ять про реального Дмитра Вишневецького відійшла в минуле, зате існували легенди про його незвичну смерть, які видозмінювалися й обростали новими фантастичними деталями. Сумнівно, що пісня виникла відразу після смерті Дмитра Вишневецького, у кінці XVI ст. Принаймні наведений уривок із поеми «Epicedion…» показує, що в той час зберігався достатньо реалістичний образ князя Дмитра Вишневецького.

Існує близько сорока варіантів «Пісні про Байду». Володимир Антонович (1834—1908) та Михайло Драгоманов (1841—1895), які спеціально досліджували цей твір, вказували, що в одних варіантах пісні герой зветься Дмитром, в іншому – паном Корецьким. Справді, на початку ХVІ ст. існував князь Самуїл Корецький, доля якого була схожою з долею Дмитра Вишневецького. На думку цих дослідників, було два варіанти пісень: один про Вишневецького, інший – про Корецького, які потім злилися в одну пісню442.

Але не лише в історичних студіях отримав Байда-Вишневецький «право на життя». Він стає персонажем художньо-літературних творів. Можна зустріти різні варіації його образу в залежності від симпатій та ідеологічної зорієнтованості авторів.

Польський автор Люціян Сємянський, використавши «Пісню про Байду», створив поему «Князь Дмитро Вишневецький» (1880). У цьому творі у в’язниці в Царгороді разом з джурою карається герой твору. Його вмовляє турецький султан, щоб він прийняв мусульманську віру. Князь відмовляється і його чіпляють у Галаті на гак. Будучи на гаку, він з лука вбиває султана, його дружину й дочку. Після цього турки пускають в нього сто стріл, вбивають і з’їдають серце героя. Правда, в цій поемі Вишневецький із українця перетворюється на поляка.

[432] Вортман Д., Кузик Т. Хортицька Січ // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2013. – Т. 10. – С. 415.

[433] Князі Вишневецькі. – С. 60.

[434] Там само. – С. 60.

[435] Винар Л. Козацька Україна. – С. 117.

[436] Князі Вишневецькі. – С. 62—63.

[437] Винар Л. Козацька Україна. – С. 124—126.

[438] Винар Л. Козацька Україна. – С. 127.

[442] Антонович В., Драгоманов М. Исторические песни малоруського народа с объяснениями В. Антоновича и М. Драгоманова. – Т. І. – С. 155—156.