Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З кінця XV ст. зустрічаються згадки про християнських козаків на українських землях. У «Хроніці» Марціна Бєльського говориться, що в 80-х роках XV ст. козаки несли службу в польсько-литовському війську при поході на татар414. У 1492 р. великий литовський князь Олександр Ягеллончик (1461—1506) звинуватив козаків у тому, що вони в пониззі Дніпра захопили й пограбували татарське судно, яке належало кримському хану415. Християнські козаки все голосніше починають заявляти про себе. Так, у грудні 1499 р. кримський хан Менглі Гірей І скаржився московському цареві Івану ІІІ на підданих Великого князівства Литовського, які постійно нападають на околиці Очакова й чинять багато різних бід416.

Можна наводити й інші свідчення про християнських козаків у кінці XV – першій половині XVІ ст. Вони дають підстави твердити, що на теренах України ці козаки «копіювали» козаків татарських. Їхнім «ремеслом» були переважно розбійницькі напади на «ворогів», а також сторожова служба. Вказані речі могли органічно поєднуватися. Адже служба на литовсько-татарському пограниччі сусідувала із наїздами на татар. Так само й татарські козаки, несучи службу на кордоні Кримського ханства, вчиняли наїзди й грабунки християнських поселень.

Одним із головних занять козацтва стала торгівля «живим товаром», яка приносила чималі прибутки. Татарські козаки брали бранців на християнських теренах. Після чого останні поступали на невільничі ринки Османської імперії.

Приблизно те саме, але в зворотному напрямку, чинили козаки християнські. Інша річ, що в нашій історіографії ці факти сором’язливо замовчуються. Щодо козацької работоргівлі Віктор Брехуненко писав наступне: «Донедавна в історіографічній традиції виразно домінувала своєрідна гра в одні ворота, коли проблема ясиря на Степовому Кордоні розглядалася з перспективи лише християнських претендентів на Степ. Основну вагу клали на жертви з-поміж християн, тоді як торгівля полоненими-мусульманами залишалася переважно «за кадром». Про ясир з Туреччини, Криму, Ногаю, Азова та про торгівлю ним християнами якщо й не замовчували, проте особливо й не розводилися, згадували лише побіжно, без наміру концептуалізувати проблему. Перевагу цим підходам забезпечували насамперед українські, російські та польські історики, які за кожної зручної нагоди наголошували лише на втратах від вторгнень татар і турків»417. У принципі, можна зрозуміти українських, а також російських чи навіть польських істориків. Невигідно було їм представляти козаків як торгівців рабами. Таке неблагородне заняття руйнувало позитивний образ козацтва, імідж про їхній «християнський гуманізм», «прогресивність» і т. д.

«З християнського боку, – зазначає цей дослідник, – саме козакам належала перша скрипка у постачанні ясиру на невільничий ринок. На цій ниві в них не існувало конкурентів. На загал, ані інші соціальні групи, ані державні чинники не годилися для цілеспрямованого й методичного полювання за ясирем, як це робили козаки. Навіть в Україні, де місцеві князі й шляхта (українська й польська) охоче вправлялися в «лупах» на Степовому Кордоні, особливо в XVI ст., притік ясиру від некозаків не міг бути значним. Далебі в загонах нападників рідко коли обходилося без козацьких ватаг, а в багатьох випадках козаки взагалі переважали»418.

До середини XVI ст. козацтво в Україні було переважно явищем «побутовим». Говорити про якусь серйозну його організацію проблематично. Найвищою формою такої організації могли бути хіба що козацькі ватаги, які мали тимчасовий характер. Зорганізувавшись для певного наїзду, вони швидко розпадалися, як тільки мета була досягнута. Звісно, серед козаків виділялися провідники, котрі користувалися авторитетом і навколо яких гуртувалися такі ватаги. Були серед них й амбітні люди, які претендували на більш «високе» вождівство й не проти були оволодіти якимсь престолом або отримати високу державну службу, щоб собі і своїм наближеним забезпечити безбідне та відносно стабільне існування.

До амбітних вождів належали Дмитро Вишневецький та Іван Підкова (?—1578). І один, і другий, зокрема, прагнули оволодіти молдавським престолом. Взагалі молдавський престол розглядався козаками як «свій». Не випадково Богдан Хмельницький намагався взяти його під контроль, а в перспективі посадити на нього свого сина Тимоша.

Дмитро Вишневецький

Козаки тривалий час задовольнялися «малим», «розбійницьким спортом» на землях прикордоння, де фактично не було контролю з боку державних структур. На перших порах козацтво приваблювало соціальних нонконформістів, яким було «тісно», некомфортно в рамках державних структур. Маємо їх і з боку татарського, і з боку слов’янського (ширше – християнського). Не обов’язково це були плебеї. Радше, навпаки, вихідці із феодальних середовищ, де цінувалося військове ремесло. Могли то бути збіднілі феодали, котрі шукали для себе «швидкого багатства». Адже вдала війна могла умить збагатити людину. Були серед козаків також люди, які мали проблеми з законом, через що втікали на «неосвоєні» землі. Ймовірно, до таких належав відомий козацький ватажок Петро Конашевич-Сагайдачний, за часів якого українське козацтво остаточно перетворилося у організовану силу.

Схоже, на перших порах і татарські, і християнські козаки легко знаходили спільну мову. За великим рахунком, це були люди «без роду й племені», для яких мало важили традиції їхніх предків, у тому числі й традиції релігійні. Показово, що в українському козацькому фольклорі хай і рідко, але зустрічаються зразки релігійного нігілізму. Чи випадково це? Як і те, що деякі автори XVI ст. не могли чогось певного сказати про релігійні погляди козаків з України, а то й писали, що вони мусульмани419.

Та все ж серед козаків відбулося розділення за конфесійним принципом. Хоча знову ж таки не варто перебільшувати його значення. Навіть після того, як відбулося таке розмежування, між мусульманськими й християнськими козаками зберігалися різноманітні контакти, переходи із одного конфесійного середовища в інше.

Розділення за конфесійним принципом обумовлювалося специфікою козацької служби на прикордонні. Звісно, козаки не особливо переймалися, кого грабувати і кого брати в ясир. Але державна служба на пограниччі (а тут доводилося служити або християнським, або мусульманським господарям) змушувала їх робити конфесійний вибір. Зрештою, пограбування «чужого», взяття його в полон для продажу в рабство сприймалося позитивно. Відповідна конфесія забезпечувала козакам сатисфакцію їхнього розбійницького ремесла. Пограбувати гяура для мусульманина було такою ж «благородною» справою, як і пограбування «бусурмана» християнином. Зазначена сатисфакція в кінцевому результаті працювала на розділення козацького середовища за конфесійним принципом. На початку XVII ст. українських козаків навіть починають трактувати як захисників християнства від ісламського світу.

Важливим етапом у розділенні козаків стала діяльність козацького ватажка, часто іменованого гетьманом, Петра Конашевича-Сагайдачного. Саме він надав українському козацтву антимусульманського спрямування, здійснивши вдалий морський похід на Кафу, а потім взявши участь у Хотинській битві 1621 р. на боці Речі Посполитої. Не даремно він, за свідченням деяких авторів, став популярною фігурою в українському фольклорі. Останній, до речі, в ранньомодерний період набув відверто антимусульманського характеру.

Правда, це не значить, що після розділення козацтва України на християнську й мусульманську частини не відбувалося міграцій мусульман у християнське середовище й навпаки. Як уже говорилося, запорозькі козаки й кримські татари активно співпрацювали в 1624—1629 рр., а також у 1635—1637 рр. Це, зокрема, вилилось у тривале перебування великих татарських загонів на Запоріжжі. Частина з них могла тут осісти420. Львівський літопис під 1637 р. зафіксував таку подію: дванадцять (!) тисяч татар перейшли під руку «короля польського» і їм вказано було поселитися «за Дніпром між козаками»421. Звісно, ці татари з часом зазнали й християнізації, й українізації. У деяких районах Наддніпрянщини зустрічаються мешканці, які антропологічно нагадують тюрків. Наприклад, такими є мешканці села Іракліїв Чорнобаївського району Черкаської області. Серед місцевої людності поширені прізвища тюркського походження: Ханделій (вдатний хан), Хандюк (ханський слуга), Кучук (малий), Каракаш (чорнобривий) тощо422. Зрештою, подібних прикладів можна навести чимало. В Україні можна знайти багато місць, де були татарські поселення. А, відповідно, в цих місцях зустрічаються люди з відповідними «тюркськими прізвищами».

У першій половині XVII ст. серед українських козацьких ватажків зустрічаємо чимало осіб з прізвищами тюркського походження – Василь Турченин, Павло Бут, Антон Бут, Левко Бут, Степан Булгак, Микола Болбас, Филон Джаджалій, Матвій Ширяй, Дмитро, Іван та Яків Барабаші, Ганжа та ін. Пізніше маємо знатні козацькі старшинські роди тюркського походження. Наприклад, такими були Кочубеї.

Все це й дає підстави говорити про значний тюркський чинник у формуванні українського козацтва. Останнє можна розглядати як своєрідний синтез переважно слов’янських і тюркських елементів. І хоча слов’яни тут взяли гору над тюрками, це не означає, що тюркське безслідно зникло. Воно впливало на різні сторони життя українського козацтва, певним чином визначало його обличчя. І саме тюркські елементи надали українцям своєрідного східного «шарму», який відрізняє нас від «традиційних» слов’янських народів.

Байда-Вишневецький: між слов’янським і тюркським світами

Вважається, що початки організації українського козацтва пов’язані з особою князя Дмитра Вишневецького (1516?—1563), якого часто ототожнюють з героєм народної «Пісні про Байду». Відповідно, в літературі він переважно фігурує під іменем Байди-Вишневецького. Більше того, в різного роду виданнях (наукових, науково-популярних, художніх) цей діяч часто постає як засновник Запорізької Січі. Хоча в цих твердженнях маємо більше міфології, аніж відображення реального стану речей.

Про Дмитра Вишневецького відомо наступне. Був він старшим із чотирьох синів князя Івана Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни. Походження князівського роду Вишневецьких423 достатньо заплутане. Згідно версії одних авторів, ця династія походили від давньоруських князів424. Зараз ця версія є домінуючою. Інші схильні вважати, ніби Вишневецькі є однією з гілок литовського князівського роду Гедиміновичів425. Проте якщо навіть вони були литовського походження, то, проживаючи тривалий час на теренах Русі-України, встигли «русифікуватися»: родичалися з представниками місцевої аристократії, стали православними, дотримувалися місцевих традицій.

Перша згадка про Дмитра Вишневецького зустрічається в 1545 р. в описі-ревізії Крем’янецького замку. Він разом із неповнолітніми братами підтримував оборонні споруди цієї твердині силами своїх підданих із сіл Підгайці, Кушлин, Окнини, Тараж, Комарин, Крутнів та Лопушне426. Не можна сказати, що ці маєтності були значними і відповідали амбіціям Дмитра.

У молодому віці Вишневецький опиняється на пограниччі, де існували великі ризики для життя, але де легко можна було збагатитися. З одного боку, Королівство Польське й Велике князівство Литовське; з іншого, Туреччина й Кримське ханство. Формально і одні, і другі дотримувалися миру. Насправді, йшла постійна погранична партизанська війна. На руських (українських) прикордонних теренах з’явилися замки, які мали би стати заборолом від кочівників. На пограниччі Великого князівства Литовського такими були фортеці в Каневі, Черкасах, Вінниці й Брацлаві. Відповідно, на пограниччі королівства Польського – у Хмільнику, Барі та Кам’янці-Подільському.

В умовах прикордонної війни сторожа цих замків не лише стримувала грабіжницькі наїзди татарських ватаг, а й сама влаштовувала походи на татарські й турецькі володіння – Кілію, Аккерман, Очаків, навіть на Крим, захоплюючи переважно табуни худоби й бранців. Як правило, ці походи здійснювалися під керівництвом прикордонних урядників. При цьому останні широко залучали козаків. Деякі старости, що контролювали прикордонні замки, стали відомими завдяки цим походам, а з часом навіть почали сприйматися як козацькі гетьмани. Такими, наприклад, були канівський та черкаський староста Остафій Дашкович (1455— 1535), староста хмільницький Предслав Лянцкоронський (1489?—1531) і особливо староста барський Бернард Претвич (бл. 1500—1562). Під керівництвом останнього почав свою прикордонну службу Дмитро Вишневецький. При цьому він уславився як один з найбільш завзятих нападників на турецькі володіння в Північному Причорномор’ї427.

Схоже, Дмитра Вишневецького не задовольняла роль підпорядкованого. Він прагнув стати самостійним ватажком. У 1553 р. починає збирати в пониззі Дніпра, на острові Мала Хортиця, свою козацьку ватагу. У нього був уже бойовий досвід, певні матеріальні статки й князівська харизма (що теж чимало значило). Українські автори намагаються представити цей чин князя як намагання дати відсіч татарській агресії. Чесно кажучи, це виглядає не дуже переконливо.

Більш правдоподібним є те, що Вишневецький створював своє військо, аби потім стати на службу до якогось щедрого можновладця. Коли виходити з такого, чисто прагматичного розуміння, нічого дивного немає, що князь влітку 1553 р. покинув Малу Хортицю й подався зі своїми козаками до Османської імперії (чи то в Константинополь-Стамбул, чи в Аккерман). Цей епізод у біографії Вишневецького не можуть пояснити українські історики. Адже він не відповідає ідеї, згідно з якою князь-войовник був борцем проти татар і турків.

Правда, невдовзі Вишневецький покидає Туреччину і приїздить до Польщі. На початку 1554 р. опиняється в Кракові. Тут його «лобістом» стає Миколай Сенявський – давній товариш Дмитра, з яким він воював проти татар і турків на прикордонні. Король Сигізмунд Август (1520—1572) пробачає Вишневецькому турецький вояж і призначає його «стражником на Хортиці». Князь будує на острові Мала Хортиця замок428. Оточене природними заборолами (водами Дніпра, плавнями), це місце було малоприступним для ворогів. З іншого боку, вказана фортеця, знаходячись неподалік татарських і турецьких володінь, могла стати непоганою базою для наїздів на ці землі.

На думку українських істориків народницького й націоналістичного спрямування, замок, побудований Вишневецьким на Малій Хортиці, і є початком Запорозької Січі. Щодо представників української радянської історіографії, то вони, як правило, дотримувалися іншої думки. Наприклад, один із провідних радянських істориків козаччини Володимир Голобуцький вважав, що фортеця, побудована Вишневецьким, призначалася для наступу… на запорізьких козаків429. Також подібні погляди знайшли відображення в радянських енциклопедичних виданнях. Не можна сказати, що така точка зору є безпідставною. Ще Дмитро Яворницький звернув увагу на лист короля Сигізмунда Августа до Дмитра Вишневецького, який відносять до 1557 р. У ньому читаємо наступне: «А що стосується збудованого тобою замку і виявленої нам послуги, то така послуга приємна нам, бо ти влаштував замок для нас, господаря, у потрібному місці, і саме такий замок міг би стримати лихих людей, шкідників і забезпечити панства наші. Та щоб зміцнити той замок людьми й бойовими засобами, як ти писав нам про це, то без особистого твого приїзду до нас ми тепер не маємо ґрунтовних підстав виконати це, хоч виводити тебе з замку на цей час також не годиться з огляду на звістку від тебе і з інших країн про намір великого московського князя здобути замки при ріці Дніпрі саме в тому місці, де й ти хотів збудувати городи, на нашій землі, а також заради зачіпок, на які могли б зважитися за твоєї відсутності козаки, наражаючи на небезпеку краї нашої держави. Виводити тебе з замку не годилося б іще й задля того, що ти, залишаючись у ньому, міг велику користь принести, не допускаючи козаків робити зачіпки чабанам і шкоди улусам турецького царя, з огляду на багато причин, на угоду і присягу нашу з турецьким цісарем і вічний мир з перекопським царем»430.

Однак варто відзначити, що далеко не всі українські радянські історики дотримувалися такої точки зору на особу Вишневецького як на ворога козаків. Зрештою, сам Голобуцький в пізніших роботах, виданих за часів незалежності, демонстрував позитивне ставлення до Дмитра Вишневецького.

Хто правий у цій дискусії? Очевидно, не варто вважати фортецю на Малій Хортиці «типовою» Запорізькою Січчю. Адже створювалася ця твердиня з санкції влади за подобою інших приграничних замків. І передбачалося, що влада контролюватиме її. Але було одне «але». Будувалася ця фортеця переважно козаками, які тут концентрувалися. Тобто могла слугувати зразком для творення «справжніх» Січей.

Твердиня на Малій Хортиці довго не проіснувала. Влітку 1556 р. Вишневецький здійснив разом зі своїми козаками крупний наїзд на татарські й турецькі землі при підтримці московського військового загону. Спочатку пограбували околиці фортеці Ісламкерман на Таванській переправі (неподалік сучасної Каховки), а потім був узятий Очаків. Восени цього ж року князь уже сам, без московітів, двічі ходив на Ісламкерман. Під час другого походу захопив і спалив укріплення, а гармати з цієї фортеці, що належала кримському хану, були перевезені на Малу Хортицю431.

[414] Kronika Marcina Bielskiego. – Sanok, 1856. – T. 2. – K. 4—5. – S. 882.

[415] Литовская метрика. – Вильнюс, 1992. – Кн. 5. – С. 66.

[416] Сборник Русского исторического общества. – СПб., 1882. – Т. 35. – С. 290.

[417] Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. – С. 396—397.

[418] Там само. – С. 396.

[419] Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – К., 1992. – С. 45—50.

[420] Baranowski B. Polska a Tatarszczena w latach, 1624—1629. – Lodz, 1948. – S. 139.

[421] Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. – К., 1971. – С. 117.

[422] Сегеда С. У пошуках предків. Антропологія та етнічна історія України. – К., 2012. – С. 325.

[423] Про князів Вишневецьких див.: Князі Вишневецькі. – К., 2016.

[424] Винар Л. Козацька Україна. – С. 96.

[425] Яковенко Н. Дмитро Вишневецький // Історія України в особах. Литовсько-польська доба. – К., 1997. – С. 76—77.

[426] Сергійчук В. Дмитро Вишневецький. – К., 2003. – С. 15.

[427] Його ж. Дмитро Вишневецький // Володарі гетьманської булави. – К., 1994. – С. 8.

[428] Князі Вишневецькі. – С. 56.

[429] Див.: Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. – К., 1957. – С. 72—73.

[430] Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. – Т. 2. – С. 17.

[431] Князі Вишневецькі. – С. 57.