Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Окрім названих двох еялетів Османської імперії, котрі існували на теренах України тривалий період, протягом незначного проміжку часу (1672—1699 рр.) існував ще Кам’янецький еялет, розташований на подільських землях. Його центром був Кам’янець (нині – місто Кам’янець-Подільський)359.

Утворений цей еялет після війни Османської імперії з Річчю Посполитою в 1672 р. У цій війні на боці турків воювали українські козаки, які на чолі з гетьманом Петром Дорошенком (1627—1698)360 прийняли турецьку протекцію. З приводу цієї протекції Віктор Брехуненко писав наступне: «… Андрусівське перемир’я 1667 р. не залишало П. Дорошенкові іншого вибору, ніж шукати точку опори в мусульманських сусідах. Перед очима був приклад Молдови, яка попри все зберігала свою державність під протекцією султана. Перед очима були спроби Б. Хмельницького за допомогою турецького протекторату вгамувати апетити Речі Посполитої, а пізніше й Московії… Зрештою, Стамбул був тоді єдиною потугою, не зацікавленою в поділі України, крім того він міг приструнити Крим»361.

Султан Мехмед IV

Завдавши низку поразок військам Речі Посполитої під командуванням коронного гетьмана Яна Собеського (1629—1696), майбутнього короля Польщі, османсько-татарсько-українська армія на чолі з султаном Мехмедом IV та гетьманом Петром Дорошенком здобула Кам’янець і почала наступ на Галичину. На початку вересня почалася облога Львова. За таких умов Річ Посполита пішла на підписання в 1672 р. Бучацького мирного договору. Згідно з останнім, Подільське воєводство відходило до Османської імперії (від Бучача до Брацлава); визнавалася влада гетьмана Петра Дорошенка на Брацлавщині й південній Київщині, звідки виводилися всі польські військові залоги. Також Річ Посполита зобов’язувалася сплатити Османській імперії контрибуцію за зняття облоги Львова й щорічно платити двадцять дві тисячі золотих дукатів данини362. Польські історики вважають цей договір одним із найганебніших договорів в історії першої Речі Посполитої. Не дивно, що сейм Речі Посполитої в 1673 р. відмовився затвердити Бучацький договір. Війна ж між Османською імперією та Річчю Посполитою тривала далі – до 1676 р., коли був укладений Журавненський договір363. Останній був дещо кращий для Речі Посполитої. Зокрема, скасовувалася щорічна данина, яку ця держава мала платити Османській імперії. Правда, Поділля залишалося в руках турків, а гетьман Дорошенко мав контролювати значну частину Правобережної України. Але сейм Речі Посполитої і цей договір не затвердив. Війна між османами й Річчю Посполитою тривала далі – аж до Карловицького конгресу 1698—1699 рр.364. Османська імперія зазнала поразки в цій війні й змушена була повернути Поділля Речі Посполитій.

Межі Кам’янецького еялету постійно змінювалися. Очолював її урядовець (паша, бейлербей), котрий призначався султаном. Еялет поділявся на чотири адміністративні округи – санджаки: кам’янецький, барський, язловецький та меджибізький. Щоправда, у 1683—1699 рр. турецька влада поширювалася лише на Кам’янець та невеликий район біля нього.

Незважаючи на непевне становище, османи намагалися утвердитися в цьому районі. У 1672—1673 та 1681—1682 рр. вони в еялеті провели податкові переписи (дефтер-муфасали); у серпні—грудні 1682 р. – закінчено земельну реформу і впроваджено військово-ленну тимарну систему (тимар – помістя з доходом в 3—10 тис. акче, що надавалося турецьким воїнам-спахіям для несення ними військової служби). В еялеті було поселено близько 600 спахіїв. Серед державців тимарів були вихідці з Північного Причорномор’я, Балкан, Малої Азії, а також невелика кількість місцевих жителів. У 1672—1673 рр. відбулися переписи нерухомості та промислових об’єктів міста Кам’янець, а в 1683 р. – міст Меджибіж, Бар, Язловець365.

Але, як бачимо, османам так і не вдалося утвердитися на Поділлі. Після Карловицького конгресу Кам’янецький еялет перестав існувати.

Значні терени сучасної України займало Кримське ханство, яке вважалося васальною державою османів. Принаймні через нього турки здійснювали вплив на українські землі. Оскільки про цю державу велася мова, до цього питання повертатися не будемо.

Незважаючи на цивілізаційний кордон між «Європою» й османським світом і на ту жорстку конфронтацію, яка була тут, все ж можна говорити про певну взаємодію між «цивілізаційними супротивниками». Наприклад, українські козаки брали участь у воєнно-політичній боротьбі, яка велася в Молдавії та Кримському ханстві. Своєю чергою, деякі татари покозачувалися, приймали християнство й «ставали українцями». У побуті й культурі українських козаків зустрічаємо чимало тюркських елементів366.

Козацькі справи, за великим рахунком, мало цікавили османських можновладців. Це й не дивно. Козаки жили на погано освоєних степових землях. Завойовувати їх османам не було великої потреби.

Однак козаки для османських правителів створювали певні проблеми. По-перше, вони втручалися в справи Кримського ханства й Молдавії – і далеко не завжди так, як це хотілося б османам. По-друге, нерідко чинили напади на згадувані турецькі провінції в Північному Причорномор’ї. І хоча ці напади мали на меті не завоювання, а звичайний грабунок, вони дезорганізовували життя на цих землях. По-третє, козаки неодноразово були союзниками військ Речі Посполитої, допомагали їм у війнах з татарами й турками (чи не найяскравіший приклад у цьому плані – Хотинська битва 1621 р.)367. І, нарешті, по-четверте, козаки здійснювали походи Чорним морем, загрожуючи турецьким містам і навіть столиці Османської імперії. Це становило серйозну проблему для турків. Адже ті вважали Чорне море своїм внутрішнім морем. Торгові комунікації цією акваторією для них були дуже важливими. Турецький дослідник Галіль Іналджик зазначав з цього приводу: «Чорноморська торгівля була однією з найважливіших галузей османської економіки і тривалий час не мала конкуренції з іноземцями. Оскільки османці контролювали Дарданелли, їм було легко усунути з торгівлі у Причорномор’ї італійців і, як Єгипет та Сирію, розвивати цей регіон як складову частину загальноімперської економіки. Продовольче постачання Стамбула та цілого регіону Егейського моря пшеницею, рибою, олією та сіллю, з давніх давен здійснювалося з Північного Причорномор’я»368.

Османським правителям важливо було зберегти свою військово-політичну й торгову монополію в Чорноморському басейні. Для цього бажано було б нейтралізувати козаків, а ще краще – зробити їх союзниками в боротьбі проти Речі Посполитої, впливи якої почали доходити до Північного Причорномор’я.

Чимало українців, опинившись у полоні в татар, потрапляли на терени Османської імперії. Деякі з них опинялися навіть на вершині влади – як, наприклад, згадувана Роксолана, ставали полководцями, чиновниками. Вони відігравали певну роль у османському соціумі. Хоча це непросте питання потребує вивчення.

З цього приводу варто навести міркування Олександра Галенка:

«Розглядіти ж українців тим більше важко через те, що вони потрапляли в Туреччину в основному як невільники, ясир. Для невільника бути згаданим у документі – нерядовий випадок. Але навіть якщо таке трапилося, то майже ніколи не можна встановити походження невільника. Обставини невільницького життя не залишали шансів зберегти національну тотожність, не кажучи про її зовнішні вияви. Невільник безповоротно втрачав свій зв’язок з батьківським світом та родиною. Він ставав або членом родини свого хазяїна (зрозуміло – неповноцінним), або звичайним тяглом, «розмовляючим знаряддям», коли потрапляв у розпорядження держави чи великих вельмож – на галери, плантації, рудні чи каменоломні. Символічно, що перехід у невільницький стан позначався присвоєнням невільникові нового імені. Ім’я ж по батькові замінялося іменем хазяїна. Це правило стосувалося, звичайно, всіх приватних рабів, незалежно від того, ким були їхні власники за віросповіданням, адже крім мусульман, рабів тримали й інші османські підданці – православні греки, вірмени, іудеї. Тільки на великих приватних та державних плантаціях чи службах, де збиралися маси невільників, за ними зберігалися оригінальні імена. Але зрозуміло, що перейшовши на іслам, як це звичайно траплялося, невільник обирав ісламське ім’я та ісламське по батькові – як правило Абдуллаг («раб божий»). От чому українці мали небагато шансів бути згаданими в документах – як правило, неможливо впізнати невільника з України, навіть якщо такі особи й згадувалися»369.

Наприклад, з’ясовано, що чимало русів-українців стали в Османській імперії ремісниками, які ткали шовкові тканини. Також серед них були купці, котрі торгували шовком370. А шовк у той час був одним із найбільш затребуваних товарів як у Османській імперії, так і в Європі.

Вихідці з українських земель також належали до відомих інтелектуалів Османської імперії. Чимало їх походило з Кафи.371

Виходець з Кафи Абу ль-Бака’ аль-Кафауві у 70-х рр. XVII ст. написав твір «Куллійят», який став одним із найвизначніших енциклопедичних творів у історії ісламу.

До видатних османських мислителів XVIII cт. належав Мухаммад аль-Аккірмані, який походив із Аккермана.372

Хто ці були люди за етнічною приналежністю, дати однозначної відповіді не можемо. Адже в цих містах жили представники різних етносів, у т. ч. й руси-українці. Інша справа, що ці люди (навіть якщо вони не належали до турків) стали людьми османської культури й прислужилися їй.

Григорій Сковорода

Натомість маємо й протилежні приклади, коли вихідці зі «світу ісламу» українізувалися, а їхні нащадки навіть робили внесок в українську культуру. Є відомості, що мати Григорія Сковороди, Палагея Степанівна Шангіреєва, належала до збіднілого кримськотатарського аристократичного роду Шангіреїв, який покозачився й українізувався. Можливо, предком Сковороди по лінії матері був Іван Шангіреєв, наказний полковник Канівського полку373. Можна припустити, що це був родич калги Шагін Гірея, який у 20-х рр. XVII cт. зазнав поразки в боротьбі за Кримське ханство й змушений був емігрувати. Емігрували його родичі й прихильники. Дехто з них міг опинитися на українських землях. Цікаво, що поемі-хроніці Самійла Твардовського «Війна домова з козаками й татарами, московітами, потім шведами й угорцями, яка тривала протягом двадцяти років»374 розповідається про те, що Богдан Хмельницький, ведучи перемовини з кримським ханом Ісламом Гіреєм, нагадав татарам про свої минулі з ними угоди і про послуги, надані «їхньому Сангерею»375. Сангерей чи Шангерей – це українізована форма імені Шагін Гірей. Оскільки Хмельницький був пов’язаний зі Шагін Гіреєм, не дивно, що в його війську з’явився наказний полковник Іван Шангірей.

У південній Волині, біля Старокостянтинова, існувало вже в XVII ст. село Сковородки. 1684 р. воно було зруйноване татарами чи турками. Ймовірно, деякі жителі села перебралися на терени Лівобережної України. Така ситуація була характерною в той час для земель Поділля й південної Волині, звідки населення масово мігрувало на схід. У згаданому селі Сковородки в ХІХ ст. зустрічалося чимало людей з прізвищем Гірей, Гіреюк376. Предки Сковороди цілком могли походити із Сковородок. Звідси зрозумілим є і його прізвище, і те, що його мати походила з роду Гіреїв, представники якого жили в цьому селі.

Хоча Сковорода, наскільки можна судити, не зазнав впливу кримськотатарської чи османської культури, у його творах зустрічаємо чимало моментів, які зближують його зі «східною мудрістю»377. Можливо, тут давав про себе знати «голос крові».

Тобто, попри конфронтацію османського світу (а в широкому плані – «світу ісламу») зі світом українським, не можна сказати, що між ними існували «залізні» бар’єри. Між цими світами відбувалося взаємопроникнення і взаємодія – хоча ці процеси не були простими.

Діяльність Михайла Чайковського – епізод в історії українсько-османської взаємодії

Михайло Чайковський (відомий також під іменем Садика-паші) (1804—1886)378 – надзвичайно колоритна фігура. Його діяльність можна розглядати як один із прикладів українсько-османських контактів. Він зумів «наслідити» в історії багатьох народів – Польщі, Росії, Сербії, Болгарії, Румунії, Туреччини. Але його любов’ю завжди була Україна, де він народився й скінчив своє життя. Також Чайковський зарекомендував себе як плідний і талановитий письменник. Якби він зосередився на літературній праці, а не «розмінювався» на політику і війну, то міг би на цьому поприщі досягти чималих успіхів.

[359] Kolodziejczek D. Podole pod panowaniem tureckim. Ejalet Kamieniecki. 1672—1699. – Warszawa, 1994.

[360] Про Петра Дорошенка див.: Чухліб Т. Гетьман Петро Дорошенко. – К., 2007.

[361] Брехуненко В. Східна брама Європи. Козацька Україна в середині XVII—XVIII ст. – С. 205.

[362] Гуцал П. Бучацький мирний договір // Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. – Т. 1. – С. 208.

[363] Чухліб Т. Журавненський мирний договір, 1676 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 3. – С. 176.

[364] Станіславський В. Карловицький конгрес, 1698—1699 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 4. – С. 114.

[365] Кресін О., Чухліб Т. Кам’янецький ейялет // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 4. – С. 54—55.

[366] Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. – С. 136—140.

[367] Про Хотинську битву див.: Хотинська битва, 1621 – битва за Центральну Європу. – К., 2011.

[368] Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба, 1300—1600 / пер. з англ. О. Галенко. – С. 141.

[369] Галенко О. Тіні турецьких предків. Дещо про історичні зв’язки України й нашого південного сусіда // День. – 2006. – 15 квітня.

[370] Там само.

[371] Там само. – С. 101—132.

[372] Якубович М. Іслам в Україні. Історія і сучасність. – Вінниця, 2016. – С. 76—95.

[373] Степанченко О. Кримськотатарське коріння роду Григорія Сковороди // http://islam. in. ua/ua/istoriya/krymskotatarske-korinnya-rodu-grygoriya-skovorody

[374] Перше видання зазначеного твору С. Твардовського з’явилося в 1660 р. у Кракові, друге – в 1681 р. у Каліші.

[375] Про це більш детальніше див.: Кралюк П. Богдан Хмельницький: легенда і людина. – Харків,2017. – С. 28—30.

[376] Теодорович Н. Волынь в описаниях городов, местечек и сёл в церковно-историческом, археологическом и других отношениях. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев, 1899. – Т. IV. Старокостянтиновский уезд. – С. 405.

[377] Див.: Кралюк П. Григорій Сковорода й Саїд Нурсі: паралелі // https://risu. org. ua/ua/index/studios/studies_of_religions/65030/

[378] Про Михайла Чайковського див.: Лисяк-Рудницький І. Козацький проект Міхала Чайковського під час Кримської війни: аналіз ідей // його ж. Історичні есе. – Т. 1. – С. 251—264; Цьолик Н. М. Козацька історія у творчості Михайла Чайковського // Київські полоністичні студії. – Т. VII. – К., 2005. – С. 345−354; Цьолик Н. М. Козацька минувшина і польсько-українське співіснування в творчості М. Чайковського // Волинь—Житомирщина: іст.-філолог. збірник з регіональних проблем. – № 17. – Житомир, 2007. – С. 81—91; Chudzikowska J. Dziwne życie Saduka Paszy. O Michale Czajkowskim. – Warszsawa, 1971; Kijas J. Michał Czajkowski pod urokiem Mickiewicza. – Krakow, 1959.