Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Поетичні твори Дмитру Вишневецькому присвятили українські поети Яків Щоголів (1824—1898) та Григорій Чупринка (1879—1921), які використали «Пісню про Байду». Твори цих авторів були відповідно опубліковані в 1883 і 1926 рр. Приблизно те саме можемо сказати й про образ Вишневецького в оповіданні «Пан Сенюта» (1918) українського історика та письменника Ореста Левицького (1848—1922). За радянських часів була спроба переосмислити образ Байди-Вишневецького, представити його «класовим ворогом» українців. Це бачимо в повісті Сави Божка «Над колискою Запоріжжя» (1925)443.

У 1979 р. у радянській Україні побачив світ історико-пригодницький роман Петра Угляренка (1922—1997) «Із дерева жалю»444, де одним із героїв був Дмитро Вишневецький. Події, описані в творі, відбувалися в Україні, Росії, Англії, Туреччині, Молдавії, Криму й Казані. Як вимагалося в той час від радянських авторів, головний акцент у творі робився на «представниках з народу». Також тут ішла мова про дружбу між українцями й росіянами. Автор дозволяв собі фантазії, не особливо зважаючи на історичні факти.

Любомир Винар (1932—2017), розглядаючи художні твори про Байду-Вишневецького, відзначав наступне: «Треба з жалем згадати, що українські письменники дотепер не спромоглися на визначніший прозовий чи поетичний твір, що зафіксував би в чітких мистецьких образах цікаве життя Дмитра Вишневецького-Байди, однієї із найвизначніших українських постатей XVI століття»445. Певно, можна погодитися з таким висновком. Справді, ні в українській, ні в інших літературах немає «широкоформатного» художнього твору власне про Дмитра Вишневецького.

Однак цьому князю-козаку «поталанило» в образотворчому, монументальному та пісенному мистецтві. Так, до нас дійшов портрет невідомого автора з картинної галереї Вишневецького замку, який вважається зображенням Дмитра Вишневецького (зараз знаходиться в Національному художньому музеї України). На цьому полотні є напис, який «свідчить», що там зображена саме ця особа. На портреті бачимо чоловіка з козацьким оселедцем, який тримає в руках лук зі стрілою. Багато в цьому портреті є тюркського. Важко сказати, наскільки точно картина передає вигляд князя. Дослідники переважно дотримуються думки, що це уявний портрет, який дійшов до нас з кінця XVIII – чи навіть з початку XIX ст. Але ця картина породила велику іконографію. Практично ні одне ілюстроване видання про козацтво не обходиться без зазначеного портрета чи його стилізації. Цей портрет став зразком для створення пам’ятників Байді-Вишневецькому. Пам’ятник цьому герою 13 жовтня 1999 р. відкрили в Запоріжжі на острові Хортиця. На ньому зазначено: «Дмитро Вишневецький (Байда) (1516—1563). Один з перших козацьких гетьманів України, який в 1554—1555 роках збудував на Малій Хортиці фортецю, започаткувавши Запорозьку Січ». Є невеликий пам’ятник князю і в дворі Вишневецького замку. Кожного року тут відбувається «козацький» фестиваль «Байда». В Україні й навіть у Білорусії існують гурти, які виконують «Пісню про Байду», що вже стала своєрідним «козацьким шлягером».

Звісно, уявний образ Байди-Вишневецького не дуже співвідноситься з реальним образом князя Дмитра Вишневецького. У той час як міфічний образ, втілений у пісні, іконографії, монументальному мистецтві, популярній літературі успішно продовжує своє життя, зазнаючи певних новацій і трансформацій.

Йосип Верещинський – козацький біскуп і оборонець українських земель від татар

Однією з колоритних фігур, що мали стосунок до козацтва, варто вважати київського католицького єпископа Йосипа (Юзефа) Верещинського (1530/39—1598)446. Про його походження знаємо мало. Вважається, що народися він у 1532 р. (чи приблизно в той час) на південній Волині, у Збаражі або десь біля нього. Неподалік цього міста знаходиться село Верещин, звідки, можливо, походив рід Верещинських. Батько Йосипа був підсудком.

Родина Верещинських дотримувалася православного віровизнання. Однак Йосип перейшов у католицизм. Про мотиви цього переходу можна тільки здогадуватись. Напевно, він мріяв про духовну кар’єру, яка відкривала чимало можливостей. У 1577 р. Йосип став каноніком у Холмі, потім опатом (настоятелем) бенедиктинського монастиря в Сеціхові на річці Вісла. Тому він часто підписувався як опат сеціховський. У 1589 р. Верещинський висвячений київським католицьким єпископом, на цій посаді знаходився до смерті в 1598 (чи 1599) році.

На той час на теренах Київщини не було багато католиків. Натомість, ці землі постійно потерпали від нападів татар. Тому Верещинський став єпископом-войовником. Він сам нерідко брав зброю в руки і виступав у похід проти неприятеля. Резиденцією єпископа став не Київ, а містечко Фастів, що знаходилося на південь від колишньої столиці Русі. Верещинський прагнув перетворити його в культурний осередок. З цією метою заснував у Фастові друкарню, а саме місто перейменував у Новий Верещин.

Виступаючи в похід проти татар, Верещинський не раз спирався на козацькі загони. Звідси інтерес та симпатія до козаків, що і знайшло відображення в його політичних, полемічних, моралізаторських та поетичних творах. До найбільш відомих із них належать: «Дорога певна до найшвидшого і найнадійнішого осадження в Руському краї пустельних земель рицарством Королівства Польського» (1592), «Зголошення… як заснувати рицарську школу на Україні синам коронним, а також орден хрестоносців за Мальтійським статутом....» (1594), «Побудка… з метою піднесення святої війни спільною рукою проти турків і татар» (1594), «Спосіб осади Нового Києва і оборони колишньої столиці Київського князівства…» (1595), «Війську Запорозькому пресвітлий виказ» (1596), «Голос на піднесення потужної війни проти турецького царя» (1597).

Верещинський дотримувався популярного на той час погляду, поширеного переважно в католицьких колах, що увесь християнський світ має об’єднатися в боротьбі проти турецької загрози. І в цьому об’єднанні не остання роль має належати українським козакам. Останні мали би, на його думку, стати щитом від турецької загрози на теренах Східної Європи. Вказані ідеї озвучені в його поетичному творі «Побудка…» З одного боку, це твір історіософського характеру, де автор осмислює боротьбу європейських християнських народів проти Османської імперії. Така боротьба для нього – це боротьба двох світів, двох цивілізацій. І якщо християнський світ – світ свободи, то мусульманський, турецький світ є світом неволі. З іншого боку, Верещинський у цьому творі намагається подати рецепти, як здолати турецьку загрозу. Починається «Побудка…» такими словами:

Як бачимо, Верещинський вдається до християнської символіки. Три монархи – як три царі, що прийшли до Ісуса Христа при його народженні. Сам же він постає ніби в образі пророка Ісайї.

Кого розуміє автор під трьома монархами? Це – імператор австрійський, король Речі Посполитої та князь московський. Всі вони мають об’єднатися й здолати Османську імперію та її союзників. Щодо козаків, то їхнє завдання – завоювання Таврики (Криму):

Верещинський пригадує, що чимало відомих військових діячів, пов’язаних з козацтвом, били татар:

У літературі можна зустріти думку, що під Вишневецьким Верещинський розумів Дмитра Вишневецького. Хоча не обов’язково. Під ним міг розумітися й Михайло Вишневецький – тим паче, що він був деякий час провідником реєстрових козаків.

У той самий 1594 рік, коли з’явилася у Вільні друком «Побудка…», у Кракові надрукували його «Зголошення… як заснувати рицарську школу на Україні синам коронним, а також орден хрестоносців за Мальтійським статутом....» Цікаво, що це був саме той рік, коли про себе заявив Наливайко зі своїми козаками, а римський папа й австрійський імператор намагалися залучити українських козаків до боротьби з турками.

У «Зголошенні…» подається проект заснування т. зв. рицарської школи на теренах Подніпров’я. Верещинський ніби пропонує створити цю школу за зразком навчальних закладів – колегіумів:

«Всіляку небезпеку, милостиві панове-браття, яка часто з багатьох мір до Корони і Великого князівства Литовського приходить, інакше не усунете, доки на Україні рицарський колегіум, тобто рицарську школу, для милого потомства свого шляхетської крові (яке вдома батькам своїм милим даремно наприкриється і лави в домі лишень із соромом у бездіяльності протирає) фундувати не будете, а в тій школі рицарській без перерви могло бути потомства вашого близько десяти тисяч, з тим, щоб те потомство ваше колегіум, а також бурсу свою мало не в середині королівства, по-краківськи, на бурку, а в диких полях просто неба під небесним дахом»450.

Отже, Верещинський розглядає територію Подніпров’я, яку іменує Україною, «школою рицарства». Схоже, в цей період почав формуватися погляд, відповідно до якого Подніпров’я, зокрема Запоріжжя, і є якраз такою школою. Це й знайшло відображення в «Зголошенні…» Верещинського. Пізніше такий погляд став «загальновизнаний».

Верещинський ніби хоче перенести порядки офіційної школи в свою «школу рицарів», помітно трансформувавши їх.

Це був дещо утопічний план. Верещинський бачив, що козацтво стає самостійною силою. До того ж, силою «недостатньо цивілізованою». Він і хотів її окультурити, надавши їй відповідних форм. Правда, козацька стихія не хотіла перебувати в цих формах.

Верещинський думав над тим, які можна знайти адекватні форми для цієї стихії. Із такими пошуками пов’язана поява наступних його творів. Одним із таких був «Спосіб осади Нового Києва і оборони колишньої столиці Київського князівства від всякої загрози без затрат для Його Королівської Милості і коштів коронних» – твір, що був написаний і поданий на краківський сейм у 1595 р.

На початку твору автор вважає потрібним «звідомити про велику небезпеку, котра діється зі сторони для колись славної столиці князівства Київського від прикордонного ворога»451.

Він спеціально підкреслює, що «Київ – місто здавна славне і до того ж старожитнє»452. З великим пієтетом описує храм Софії Київської, хоча вказує на його занепад. Як, зрештою, і на занепад колишньої столиці Русі, яка все більше і більше варваризується.

У цьому творі Верещинський спеціально вказував, що Київ має бути обсаджений людьми, йому необхідно надати належну допомогу, а саме місто має отримати особливі привілеї – більші, ніж інші міста Польського королівства. Верещинський неодноразово порівнює Київ із Краковом й пропонує створити тут королівську резиденцію. Звісно, це могло б сприяти цивілізуванню козацьких «україн» Речі Посполитої.

Якраз у той рік, коли закінчилося повстання під проводом Семерія Наливайка (?—1597), Верещинський виступає ще з одним проектом – пропонує на Подніпров’ї створити автономну структуру в складі Речі Посполитої, керівництво якої би здійснювалося князем та гетьманом. Це дехто схильний трактувати як проект «козацької держави», що в перспективі був реалізований, зокрема за часів Богдана Хмельницького. Згаданий проект був викладений у творі «Війську Запорозькому пресвітлий виказ, як і з боку виховання, так теж вічного забезпечення на Задніпров’ї». Із самого початку в згаданому творі зазначається наступне:

«З товариства війська Запорозького має кожен бути певним свого виховання на Задніпров’ї, а також забезпечення. Тому, хто буде князем Задніпровським, повинен на вічні часи мати забезпечення зі своїм полком Переяслав і з всіма хуторами, а той, хто буде гетьманом, має забезпечення своїм полком на вічні часи в Лубні і з усіма хуторами. Другий полковник – Печатин зі своїм полком зі всіма хуторами. Третій полковник зі своїм полком – Ставище із всіма хуторами. Четвертий полковник зі своїм полком – Борисполя зі всіма хуторами. П’ятий полковник зі своїм полком – Остер зі всіма хуторами. Шостий полковник зі своїм полком – Лютич зі всіма хуторами. Сьомий полковник зі своїм полком – Гомель зі всіма хуторами. Восьмий полковник зі своїм полком – Чичерськ зі всіма хуторами. Дев’ятий полковник зі своїм полком – Пропойськ зі всіма хуторами. Десятий полковник зі своїм полком – Кричів зі всіма хуторами. Одинадцятий полковник зі своїм полком – Мстислав зі всіма хуторами. Дванадцятий полковник – Радовиль зі всіма хуторами»453.

Як бачимо, козацька автономія мала охоплювати придніпровський регіон, займати не лише теперішні українські, а й білоруські території. Це було пограниччя Речі Посполитої. І головною функцією козаків мала стати охорона кордонів від татар.

Ми далекі від того, щоб вбачати в проекті Верещинського проект «козацької держави». Певно, в цього єпископа мета була інша – зробити козацтво конструктивною для Речі Посполитої силою, інкорпорувавши його в політичний організм цієї держави.

Верещинський навіть представляв себе своєрідним месією «козацького народу». В кінці зазначеного твору він писав: «Бо як Господь Бог дав ізраїльському народові Мойсея таємним способом як князя і вождя, аби був з неволі їх єгипетської на побут ліпший за море вивів, так і мене Господь Бог в таємний спосіб для Вас, козацького люду, на цю країну догледів, щоб Вам був вождем за Дніпром для ліпшої свободи Вашої і доброго імені Вашого. І як Йосип Патріарх єгипетський, правдивий тезка мій, весь світ захистив розмислом своїм на сім років від великого голоду, так і Ви теж, коли моїм розмислом будете фундуватись статечно на Задніпров’ї, тоді із нащадками через сімсот років не тільки із князівством своїм славними будете знані і від голоду ніколи вмирати не будете, а після сімсот років вже останнього суду Божого майбутнього сподівайтесь»454.

[443] Про образ Дмитра Вишневецького-Байди в художній літературі див.: Винар Л. Козацька Україна. – С. 127—139.

[444] Угляренко П. Із дерева жалю. – К., 1979.

[445] Винар Л. Козацька Україна. – С. 139.

[446] Про Й. Верещинського див.: Радишевський Р. Йосип Верещинський – єпископ київський, письменник і сенатор // Хроніка-2000. – К., 1998. – Вип. 27—28. – С. 82—83.

[450] Його ж. Зголошення… // Хроніка-2000. – Вип. 27—28. – С. 85.

[451] Верещинський Й. Спосіб осадження Нового Києва… // Хроніка-2000. – Вип. 27—28. – С. 89.

[452] Там само. – С. 90.

[453] Верещинський Й. Війську Запорозькому пресвітлий виказ… // Україна: антологія пам’яток державотворення, Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 29.

[454] Верещинський Й. Війську Запорозькому пресвітлий виказ… // Україна: антологія пам’яток державотворення, Х—ХХ ст. – Т. ІІІ. – С. 32.