Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Звісно, цей поділ на теорії походження козаччини має дещо умовний характер. Часто дослідники комбінували вказані теорії, поєднуючи їх.

Тепер поглянемо, як питання походження українського козацтва трактувалося представниками провідних напрямків української історіографії. Знаний український історик козаччини, її апологет Дмитро Яворницький (1855—1940) вважав, що «початки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії»396. Він, зокрема, писав: «… спочатку на півдні Росії з’явились татарські козаки, за татарськими – козаки українські або південноруські, часто слов’янської народності. Спочатку українські козаки були не більше, як прикордонною сторожею, що перебувала під головним віданням воєвод і другорядним – старост литовсько-руських прикордонних замків і міст»397. Яворницький також вказував, що слово «козак» тюркського походження і що воно означало «людину неосілу, рухливу, завжди готову до війни, схильну до розбою, грабунку, завоювання». На думку цього дослідника, слово «козак» складається з двох тюркських слів «кай» (легко) і «сак» (в’юк), тобто легков’ючний398.

Дмитро Яворницький

Яворницький все-таки тюркських і слов’янських був схильний розділяти козаків. Останні, на його думку, це сторожа на межі зі степовими районами України, Диким Полем. Поповнювали цю сторожу люди, яким було некомфортно на землях Польського королівства, Великого князівства Литовського, інших держав, де відбувалося посилення феодального гніту, виникали земельні проблеми і т. д.399. Фактично Яворницький на перший план у виникненні козацтва ставив причини соціально-економічного характеру. Подібні думки поділяли й інші представники української народницької історіографії, зокрема Михайло Грушевський.

Останній вважав, що «мусимо вирізнити козаччину, як побутове явище і як певну організовану суспільну верству, правно-суспільний інститут; з другого боку розрізняти козаччину, як явище і її термін, з яким вона спеціалізується і кристалізується»400. На його думку, козаччина як побутове явище виявила себе ще в часи Київської Русі, але як певна суспільна верства з’являється лише на рубежі XVI—XVII ст. Навіть у першій половині XVI ст. воно ще не представляло «з себе ніякої замітної скільки-небудь організованої верстви»401.

У радянській історіографії виникнення козацтва трактувалося в широкому контексті антифеодальної боротьби «народних мас». Мовляв, простолюд, передусім селяни, зазнаючи важкого феодального гніту, втікали зі своїх насиджених місць на «вільні землі», якими в XVI—XVII ст. були степи України. Відповідно, українське козацтво було «демократичним», складалося майже суцільно з простолюду, і, звісно, мало «антифеодальну налаштованість».

Ярослав Дашкевич

До українських дослідників, які спеціально звертали увагу на тюркські пласти в ґенезі козаччини, належав Ярослав Дашкевич (1926—2010). Він говорив про Україну як культурну межу між Сходом і Заходом, через яку проходив «Великий Кордон». Правда, не був той кордон адміністративним, радше, це був «живий» кордон, який перебував у постійному русі протягом п’яти з половиною століть. Межа між руським (українським) й тюркськими етносами була придатною для взаємопроникнення. Кілька століть близького спілкування й контактів українців і татар на суміжних територіях не минули безслідно. Дашкевич відзначав, що чимало звичаїв, які вважаються традиційно українськими, як от – не вітатися й не прощатися через поріг, підкидати на руках шановану людину і т. д. – наші предки запозичили в тюрків. Також, на думку цього дослідника, чимало тюркських елементів ввійшли у військову організацію українського козацтва, побут і т. ін.402.

Щодо нинішньої української історіографії, то вона схильна до «синтетичного підходу», намагаючись комбінувати деякі із вищенаведених теорій. Знана дослідниця історії України ранньомодерного періоду Наталя Яковенко трактує походження козацтва таким чином:

«Принциповим розходженням у спорах істориків було те, чи розцінювати козацтво як органічне явище, що виросло з надр руського життя, чи визнати за факт привнесений, відгомін тюркських інститутів. … у такому протиставленні немає сенсу хоча б тому, що жива історія – це не розграфлена шахівниця, і в житті будь-якого народу навряд чи знайдете явище, яке б виникло саме з себе, не обплутуючись масою подекуди непрямих і важко вловлюваних сторонніх впливів. То ж і в проблемі генези козаччини доцільно вичленовувати баланс свого з чужим, бо саме в такому сплаві зароджувалася козацька стихія, котрій з часом судилося визначити оновлене національне обличчя України-Русі, таке відмінне від старого візантійського лику Русі Київської.

Строго кажучи, тюркське й українське козакування – це речі різної генетичної природи, об’єднані лише наявністю спільного полігону – Поля. Козаків-татар породжував розклад родо-племінних відносин, з яких виламувалися свавільні одиниці. Натомість перші козаки-християни, котрі здаються ніби дзеркальним відбитком своїх татарських колег, були ранніми носіями розвинутого індивідуалізму, протиставленого державі та її контролю. Окрім того, збройно-сторожова і розбійницька функції у слов’янському козакуванні від початків ішли в парі з промислово-господарською діяльністю на степових уходах, а невдовзі – і з піонерським землеробством. Останнє, цілком чуже кочовому тюркському світові, прокладало шлях просуванню осілого способу життя в степи, здійснюючись на власну руку і з власної ініціативи і не тільки не потребуючи підтримки офіційних влад, але навпаки – уникаючи державного нагляду»403.

Далі Яковенко спеціально акцентує увагу на тому, що козаки мали предтеч – «напіввоєнізовану-напівпромислову слов’янську людність XII—XIII ст., згадувану в літописах під назвами бродників і берладників, яка мешкала в пониззях Дунаю і Дністра у найтіснішому сусідстві з половцями, не підпорядковуючись безпосередньо княжій владі»404.

Тобто, якщо виходити з цих міркувань, то українське козацтво в своїй основі явище автохтонне слов’янське. Воно бере початок від бродників-берладників (при бажанні цих предтеч можна замінити нащадками давньоруських бояр, як це, наприклад, маємо в «Історії українського козацтва»405. З точки зору дослідниці, тюркське й українське козацтва – явища соціально різнотипні. Останнє варто навіть розглядати як «прогресивне», адже воно було носієм осілого способу життя в степовій зоні, розвивало промисли й землеробство і поставало як «ранній носій розвинутого індивідуалізму». Так і хочеться провести паралелі з індивідуалізмом ренесансного типу!

Наталя Яковенко

Правда, Яковенко після таких міркувань дає «задній хід». Наводить низку прикладів, які свідчать, що і в побуті, і в культурі, і в сфері військовій українські козаки взяли чимало від татар. Навіть «прізвища доброї чверті українців спираються на тюркську мовну основу». І що канонічним в українців «вважається цілком неслов’янський тип краси, а класика української фольклорної культури – дума – є яскравим породженням азіатської моделі мелосу». Дослідниця для розгляду питання походження козаччини вирішує вдатися до художньо-літературних образів. Пише про «гігантський маятник, де певна критична маса в сусідстві двох етносів – руського і татарського – переміщається то на користь однієї, то на користь другої сторони». Або ось ще один пасаж у такому ж стилі: «Нічиї люди на нічиїй землі – ось головна суть дітей Поля, які взаємно перемішують одяг і тип їжі, збройні навички і спосіб мислення»406.

Правда, Яковенко не є істориком козаччини. Вона переважно вивчає історію шляхти в ранньомодерний період. Однак їй, людині, що добре орієнтується в цьому епосі, але займається дещо іншими питаннями, ніж козацтво, «з боку видніше». Зрештою, не можна сказати, що «професійні» історики української козаччини запропонували щось принципово інше, ніж комбінацію вищезгаданих теорій, як це й робить Яковенко. «Новизна» тут може бути хіба що в структурі цього комбінування, зверненні уваги на тих чи інших моментах.

Проте коли неупереджено розглядаєш відносно недавню та сучасну українську козацьку історіографію, кидається в очі один момент, який, радше, є наслідком культурних впливів, традиційного світосприйняття, аніж наукового аналізу. Наприклад, у згаданих Дашкевича, Яворницького, Яковенко та багатьох інших авторів є розуміння того, що в процесі становлення козаччини важливим чинником був тюркський. Більше того, історичні факти свідчать: саме цей чинник був початковим. І водночас є намагання дистанціюватися від цього чинника, по можливості його проігнорувати, довести, ніби українське козацтво мало автохтонне слов’янське коріння. У Яворницького ця дилема вирішується відносно просто: мовляв козаки-тюрки – це одне, а козаки-слов’яни щось інше; спільне між ними переважно стосується формальних речей. У Яковенко – це вже «драма». З одного боку, бажання довести слов’янськість козацтва. З іншого, розуміння того, що в козацтві занадто багато тюркського. Чи не найлегше вирішувала цю дилему радянська історіографія. Для неї козаки – це українські селяни, які втікали від феодальної експлуатації. До чого тут тюрки?

Таке неприйняття, ігнорування тюркського чинника в козацькому генезисі є зрозуміле. Адже, в силу певних історичних обставин, українці в ранньомодерний та модерний періоди сприймали тюркський світ як чужий і ворожий. Тому їм психологічно важко (навіть сьогодні) поєднати це «чуже» зі своїм «рідним» козацтвом.

Натомість, у зарубіжній історіографії є роботи, які говорять про особливу роль тюрків у становленні українського козацтва. До них належить фундаментальна праця німецького дослідника Гюнтера Штьокля «Виникнення козаччини»407. Формування українського козацтва цей автор розглядає у зв’язку з діяльністю іноетнічних козацьких утворень, зокрема татарських козаків, що знаходилися на московській та литовській службі. Ці козаки, вважає Штьокль, зазнавши «слов’янізації», відіграли помітну роль у становленні російських та українських козацьких спільнот.

Говорячи про козацтво, деякі дослідники звертають увагу, що це своєрідний «суперетнос», який зайняв степові простори від ріки Урал, Прикаспію до Північного Причорномор’я, аж до Дунаю. Відразу кидається в очі те, що ця «пригранична» людність мала чимало тюркських елементів. Ці елементи були домінуючими в справі військовій, яка посідала в житті козаків одне з головних місць. Тюркські елементи стосувалися також побуту, мови й культури. Як правило, християнське козацтво майже в усіх регіонах, де набув поширення цей «суперетнос», мало своїх тюркських мусульманських «відповідників» – мобільні військові формації, які «живилися» приграничною війною. Віктор Брехуненко таким чином характеризував християнських козаків: «Козацтва, виникнувши на неспокійній еластичній межі між осілою цивілізацією й кочовим / напівкочовим світом, між лісом і степом, християнською й мусульманською ойкуменами, були покликані самою своєю природою уособлювати дух Степового Кордону Європи, наповнений конфронтаціями та взаємодіями, фобіями та запозиченнями в найрізноманітніших сферах. Козаки перетворилися на суб’єкт перехресних впливів, які стримували з обох боків цього Кордону і, подібно до своїх аналогів на Балканах (граничарів, ускоків, гайдуків, секеїв), не могли не бути тим оголеним нервом, який чутливо реагував на будь-які зміни тутешньої ситуації»408.

Отже, українське козацтво з’явилося на межі слов’янського й тюрського світів. Його основною зброєю був не руський меч, а татарська шабля. Широко використовувалися лук і стріли, що теж було характерним для татарських воїнів. Козацьку піхоту із вогнепальною зброєю, вважають дослідники, було скопійовано із турецьких яничарів. До речі, козаки довгий час іменували рушницю «яничаркою» чи «янчаркою». Взагалі козацька військова термінологія була переважно тюркського походження – кіш, курінь (відповідно, кошовий та курінний отамани), булава, сагайдак, осавул, бунчук, джура, ватага, барабан, сурма, табір, майдан тощо.

Подобається нам це чи ні, але головні ознаки козацтва, зокрема українського, є не слов’янського, а, радше, тюркського походження. Тюркські впливи позначилися навіть у мові нинішніх центральноукраїнських земель. І справа не лише в лексиці, де чимало тюркських слів, які з часом почали вважатися «типово українськими». Це також мелодика мови, в якій відчувається м’якість, співучість, своєрідне «лінивство», що саме було притаманне тюркським мовам. Важко все це пояснити зовнішніми впливами, тривалими контактами християнських і тюркських козаків. Переконливіше виглядає те, що християнські, зокрема українські, козаки брали собі за взірець уже існуючі тюркські козацькі ватаги. А можливо, навіть на початку формувалися на базі таких ватаг.

Тим паче, що згадки про тюркських козаків зустрічаються раніше, ніж про козаків християнських. Так, перша згадка про них зафіксована в латино-персько-кипчацькому рукописі «Кодекс куманікус», про який уже йшла мова. Під козаками там розумілось тюркське населення, яке несло сторожову службу. У 1308 р. у Суґдеї (Судаку) теж згадуються козаки. Але їх трактували як розбійників. Говорить про татарських козаків і відомий польський хроніст Ян Длугош (1415—1480), теж вважаючи їх розбійниками і вигнанцями. У другій половині XV ст. про татарських козаків говорять кримські джерела. В одних випадках це – найманці-вартові, в інших – розбійники409.

У ХV ст. козацтво стає відносно поширеним явищем у тюркському світі. Це було пов’язано з дезінтеграцією Золотої Орди. Козаками ставали окремі родові клани чи навіть групи кланів, які поривали із золотоординськими державними структурами й втікали на «нічийні» степові території. Також серед кочівників певного поширення набув звичай посилати юнаків, здатних до військової служби, у степ, аби вони там набували досвіду. Можливо, це була своєрідна ініціація, яка зазнала трансформації. Потім подібний звичай (очевидно, під впливом тюрків) утверджується і в руському (українському) суспільстві. Згаданий звичай знайшов відображення в повісті «Тарас Бульба». Твір починається з того, що головний герой забирає своїх юних синів у степ, на Запорізьку Січ, щоб там вони «пройшли школу», бо Києво-Могилянка, де вони навчалися, – це «непотрібна вченість».

Татарські козаки нерідко опинялися на службі у християнських володарів, зокрема в князів литовських та московських. Відомо, що на початку XVI ст. на українських землях знаходили притулок втікачі з Кримського ханства. Так, у 1507 р. виявили в Черкасах ханського слугу, якого місцеві козаки не хотіли віддавати410. А в грамоті польського короля й великого князя литовського Сигізмунда Августа, виданій у 1561 р., було сказано, що на «службу господарську» взяли 24 татарських козаків. Називаються їхні імена – Ясехожа, Бокайчик, Карача-акчай, Джаниш, Муся, Скиндер, Люльчан і т. д.411. У перспективі такі козаки чи їхні нащадки могли християнізуватися й стати «типовими» українськими козаками. Зберіглося чимало свідчень про перебування козаків-татар на службі у Великому князівстві Литовському, до складу якого входили пограничні українські землі412. Паралельно з цим поширеним явищем стали шлюби між козаками-слов’янами й татарками. Османський султан Сулейман у 1570 р. скаржився, що «в Черкасах, в Києві, в Брацлаві, і в Каневі, і в Переяславі… більше, ніж тисяча наречених і дітей мусульманських перебуває»413. На перший погляд, такі шлюби видаються дивними. Адже іслам не дозволяв жінкам-мусульманкам одружуватися з невірними. Зрештою, і християнам невільно було брати шлюб з мусульманками. Однак не варто на той час переоцінювати рівень ісламізації татарського соціуму. Як і рівень християнізації русинів-українців.

Схоже, татарські козацькі ватаги, які виникли в результаті розкладу Золотої Орди, й заполонили степову зону від Каспію до Причорномор’я, стали взірцем для християнських козацьких спільнот. Останні переймали від своїх татарських «побратимів» і особливості військової справи, і спосіб життя, і навіть культурні цінності.

Правда, не варто вважати, що християнські українські козаки були копією тюркських. Наприклад, тюрки степів віддавали перевагу кінноті. Натомість українське козацьке військо – це переважно піхота. Також українські козаки широко застосовували човни-чайки для пересування. На цих чайках вони не лише плавали по річках, а й «гуляли» по Чорному морю. Такі речі не були притаманні для степових тюрків. Це, радше, «варязький» чи давньоруський спадок. Тому не дивно, що перші українські апологети козаччини (Іов Борецький, Касіян Сакович та інші) проводили паралелі між воїнами Київської Русі й козаками.

[396] Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: у трьох томах /пер. з рос. І. Сварника. – Львів, 1991. – Т. ІІ. – С. 6.

[397] Там само. – С. 11.

[398] Там само. – С. 6—7.

[399] Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: у трьох томах / пер. з рос. І. Сварника. – Т. ІІ. —С. 12—13.

[400] Грушевський М. Історія України-Руси: у 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 7. – С. 74.

[401] Там само. – С. 82.

[402] Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV—XVIII ст.) // Записки НТШ. – Т. CCXXII. Праці історико-філософської секції. – Львів, 1991. – С. 29—43.

[403] Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – С. 111.

[404] Там само.

[405] Історія українського козацтва. – К., 2011. – Т. 1. – С. 69.

[406] Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – С. 112.

[407] Stokl G. Die Entstehung das Kosakentums. – München, 1953.

[408] Див.: Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. – С. 7.

[409] Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – С. 110.

[410] Черкас Б. Україна в політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським ханатом (1515—1540). – К., 2006. – С. 231.

[411] Історія українського козацтва. – К., 2011. – Т. 2. – С. 19.

[412] Там само. – С. 11.

[413] Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1908. – Т. VIII. – C. 31.