Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Моя думка була, щоб поєднати персів з козаками Польщі, а головно з тими, що мають свій осідок на гирлі ріки Бористена над Чорним морем, де без вибудованого міста вони частинно живуть в шатрах, частинно в куренях, хоронені водами та мочаристим тереном, що вони, коли хочуть, можуть заводнити зо всіх сторін так, що ні із суші, ні з моря на них не можна напасти й не можна їх вигнати з їхньої фортеці».

Далі цей автор детально описує морські походи козаків, вказуючи, що вони нападають на такі турецькі міста, як Синоп, Кафа, Трапезунд. Козаки успішно воюють проти турків. «До чого стремлять у майбутньому козаки, захоплені і горді своїми осягненнями, залишаю уяві Вашої Милості, – пише делла Валле. – Я тільки скажу те, що сам від них чув, – вони надіються одного дня взяти Константинопіль; вони кажуть, що для них було зарезервовано звільнення цієї країни й існують пророцтва, які це ясно пророчать».

Цей автор досить оптимістично дивиться на майбутнє козаків. Він сподівається, що кількісно вони будуть зростати, відбудеться їхнє «усуспільнення» й козаки заведуть собі жінок. «Я, – говорить делла Валле, – студіюючи їхній стан та їхній спосіб життя, думаю направду, що вони одного дня створять для себе одну могутню республіку, бо з такими самими принципами почали славні спартанці, лакедемонійці, як також і сицилійці, картаґенці і навіть самі римляни, а в модерних часах голландці».

Власне, делла Валле і пропонував створити цю республіку в Трапезунді. Для козаків, вважав він, «це вже не означало б тільки зграбувати й втекти, як це бувало дотепер, але затримати з перською поміччю певну територію, а найголовніше, околицю Трапезунда, яка граничить на суші з Перською державою, а для козаків є вигідною, бо лежить на побережжі моря». Тобто з допомогою Персії тут козаки мали осісти й освоїти цю територію. При цьому могли б допомагати сусіднім грузинським князям. І ось цей союз козаків, грузинів та персів забезпечував би торговий коридор з Індії та Персії до Чорного моря.

Звичайно, делла Валле, говорячи про цей план, звертав увагу на християнські чесноти: «В цій справі навіть кожний засліплений інтелект має добачувати християнську чесноту і корисність; крім того, вона є легкою і високо оціненою. Перський король не хоче нічого іншого – тільки це, він же ж ніколи не омине жадної можливості для нищення турків; а приятельство кожного князя та християнського народу за цим шукає, цього добивається й добивалося вже довгі роки. А щодо козаків, то навіть не можна подумати, щоб їм було неприємним одержання такої сильної підтримки хоч би від князя іншого закону. Щодо мене, то мені виглядало, що я гідний посередник для їхніх переговорів. Насамперед, я християнин, якими є теж козаки Польщі. Вони є християнами і у великій мірі католиками й тим самим мали б мені довіряти. Дальше, я римський підданий папи, кого перський король дуже шанує, а крім того, я є людина добре поінформована, яка може говорити про речі на основі певних підстав, тому-то я мушу викликати у перського шаха, якому пропоную тільки його добро, велику віру та довір’я».

Звісно, заяви делла Валле про «католицькість» українських козаків можуть викликати здивування. Але не поспішаймо з висновками. Делла Валле вказує на відмінності між християнами Московії й християнами України. Якщо перші є єретиками, то другі такими не є, навіть більше того – козаки наближені до католицизму. Справді, між московським та українським православ’ям існували відмінності. І українське православ’я запозичувало католицькі елементи. Не будемо говорити про те, що частина тогочасних українців прийняла унію з католиками. Але і в православних, що не стали адептами унії, було чимало католицького. Як, наприклад, у Петра Могили478. Тобто хоча й делла Валле видавав бажане за дійсне, все-таки певні підстави для подібних тверджень у нього були.

Правда, як бачимо, за високою «християнською місією» козаків простежувалися цілком меркантильні інтереси. Їх делла Валле озвучив таким чином: «… я старався логічно доказати, як легко можна б здобути від турків Трапезунд та інші сусідні міста на Чорному морі, якщо б шах із своєю армією на суші помагав козацькій виправі. Козаки своїми постійними атаками з моря зайняли б турецькі посілості і передали б їх у руки персів. Вони дуже здібні до здобування чужих країн, але не можуть ці здобутки утримати в своїх руках. Їх мало і вічно тиняються, а живучи з другого боку, мусять зосереджувати цілу армію на морі… Але я… ще сказав, що цей союз з козаками добрий не тільки для війни проти турків, але міг би бути багато кориснішим для торгівлі, головно, для посилки шовку до Європи. Ця ідея зовсім згідна з бажанням шаха, який хотів оминути торгівлю через Туреччину. Ця козацька дорога була б коротша, легша і безпечніша, ніж через Алеппо, або й інші дороги, які тільки можна б собі уявити. Бо всі перські провінції, які виробляють більшу кількість шовку, близько Чорного моря, і тут можна б цей шовк відразу навантажувати на кораблі й оминути тим ці дорогі і довгі дороги на суші, які тепер ведуть до Алеппа, або до [Індійського] океану до Гормуз, де англійці перебирають їхній товар. Чорне море мале, і навантажений товар міг би бути на ньому перевезений за десять-п’ятнадцять днів. Набагато скоріше і без менших клопотів, ніж дорогою океану чи Середземного моря. Дотепер океанська дорога тривала десять місяців, а середземна щонайменше три місяці, якщо вона вела тільки до найближчої пристані, до Марселя. Крім того, обидві ці морські дороги були повні небезпек, з одного боку, з уваги на страшні бурі, які завжди можуть траплятися під час довгої плавби, а з другого боку, ще більше небезпек могло б постати через численних піратів та грабіжників, яких повно на кожному кроці. На малім Чорнім морі один добрий подув вітру вистачає для плавби й треба тільки стерегтися турків, але від них козаки можуть забезпечити ці плавби дуже легко. Вони вже мають стільки сили і так панують над морем, що турецькі судна, для свого добра, не відважуються плавати взагалі. Перепливши Чорне море, шовк був би відразу в Європі й у державах, в яких можна було б його легко продати. В першій мірі в Польщі, яка зужила б велику кількість товару, а опісля решту можна б розподілити в цілій Німеччині та Московщині або в довколишніх країнах, які дотепер здалека мусили возити і дорого платити за нього англійцям, фламандцям та іншим чужим купцям, що забирають увесь заробіток для себе».

«…я, мимо всього, – заявляв делла Валле, – далі буду працювати всіма своїми силами не тільки над об’єднанням між перським шахом і козаками, але і над союзом між шахом і польським королем. Я повністю свідомий того, яку користь приносило б це об’єднання для цілого християнського світу і яке нещастя для турків…»479.

Показово, що саме в цей період, коли делла Велла здійснював свою дипломатичну місію в Персії, українські козаки почали атакувати Трапезунд. Вони напали на це місто в 1616, 1622 і 1625 рр. Причому в 1625 р. – двічі. Також, як уже говорилося, в 1616 р. Петро Конашевич-Сагайдачний узяв Кафу. Ці козацькі морські походи не видаються випадковими. Вони цілком узгоджуються з планами делла Валле та венеціанців, яких репрезентував цей дипломат.

Завоювання козаками Трапезунда й передача цього міста та навколишніх земель у руки персів не видається чимось фантастичним. Турецькі впливи в цьому місті не були сильними. Зрештою, тут проживало порівняно небагато турецького населення. У цьому регіоні переважали вірмени й греки, тобто християни. Жили тут навіть перси. Тому Трапезунд з округою міг би бути відносно легко завойованим і опинитися під владою персів.

І «Опис Європейської Сарматії», і листи делла Валле, і чимало інших творів кінця XVI – початку XVII ст. засвідчили, що в свідомості європейців формувався образ козаків як захисників християнської Європи. Справді, в деяких моментах козаків залучали європейські правителі до боротьби з татарами й турками, а Річ Посполита намагалася взяти їх на службу.

Але в 20-х рр. XVII ст., коли козаки як військова спільнота впевнено вийшли на міжнародну арену, у козацтва з’являються «власні» ідеологи, які рекрутувалися переважно з середовища православних інтелектуалів. Вони підхопили міф про козаків як захисників християнства. Однак цей міф зазнав у них трансформації. Козаки з часом постають як захисники християнства східного, православного, яке опинилося в протистоянні з християнством західним.

Героїзація антитурецької боротьби козацтва в українській літературі 20-х рр. XVII ст

У 1615 р. виникає одна впливова православна інституція, яка належала вже козакам. Це – Київське братство. Важливу роль у її організації відіграв козацький ватажок Петро Конашевич-Сагайдачний, який зробив чимало для організації Запорізького війська. Також відзначився як вмілий полководець480.

До складу Київського братства в 1620 р. Сагайдачний вписав Запорізьке військо, що, власне, робило цю інституцію козацьким представництвом. Михайло Грушевський зазначав: «… записавши військо в братство, дав йому не тільки право, але й обов’язок виступати в усіх братських справах у ролі його членів, коротко – зав’язав братство як козацьку експозитуру, козацьке представництво в церковних і національних справах…»481.

У 1620—1621 рр. за ініціативи Сагайдачного була відновлена православна ієрархія в Речі Посполитій. Козацький ватажок скористався тим, що через українські землі проїздив Єрусалимський патріарх Феофан, який повертався додому з Москви. Сагайдачний вмовив патріарха висвятити митрополита й єпископа для Київської митрополії, що було таємно здійснено. Київським митрополитом висвятили Іова Борецького, який був пов’язаний із Київським братством (він деякий час працював ректором школи братства). Були висвячені й інші ієрархи.

Патріарх Феофан

У результаті цього була створена паралельна уніатській ієрархії ієрархія православна. Правда, влада Речі Посполитої не визнавала висвячених патріархом Феофаном (бл. 1570—1644) митрополита й єпископів. Вона вважала такі дії незаконними, а самого патріарха трактувала як турецького шпигуна. Наскільки ці звинувачення відповідали дійсності, говорити складно. Однак висвячення паралельної ієрархії, яка протистояла уніатському духовенству, безперечно, загострювало міжконфесійну боротьбу в Речі Посполитій і в кінцевому результаті було вигідне для Османської імперії, яка в той час планувала здійснити інвазію на терени українських земель. Безславно програна Річчю Посполитою туркам битва під Цецорою в 1620 р.482 відкривала для цього чималі можливості. Висвячені Феофаном ієрархи православної церкви в своїй більшості не ризикували виїздити з Києва, який фактично знаходився під контролем козаків. Вони знали, що їх можуть звинуватити в державній зраді і в будь-яку хвилину арештувати. Правда, і влада Речі Посполитої не робила якихось різких рухів проти ієрархів Феофанового свячення. Їй потрібні були козаки для боротьби з турками. Тому можновладці Речі Посполитої шукали порозуміння із Сагайдачним. Зрештою, ці кроки увінчалися успіхом. Сагайдачний, попри певні складнощі, зумів привернути козаків на бік Речі Посполитої в битві під Хотином у 1621 р. Саме завдячуючи козакам війська Речі Посполитої зуміли отримати перемогу в цій битві.

У такій ситуації ієрархи Феофанового свячення шукали певних контактів із владою Речі Посполитої й намагалися виправдати свою діяльність. Одним із таких кроків стало написання в квітні 1621 р. твору під назвою «Протестація…». Підписаний цей твір був київським митрополитом Іовом Борецьким (1560? —1631), володимирсько-берестейським єпископом Єзикіїлом Курцевичем і єпископом премишлянським Ісайєю Копинським483. Твір за призначенням був ніби адміністративно-судовим документом. Водночас його можна трактувати і як твір публіцистичний. Мета твору – виправдати акт відновлення православної ієрархії. Загалом «Протестація…» була витримана у лояльному дусі до урядовців Речі Посполитої. У ній маємо намагання виправдати акт Феофанового свячення, також вимагалося визнати за православними їхні права й ліквідувати унію, оскільки вона «збурює державу».

«Що ж до козаків, – писалося в «Протестації…», – то про сих лицарських людей знаємо, що вони з роду нашого, браття наші і християни правовірні». Автори твору намагалися спростувати думку щодо «простацтва» козаків, того, що їх ніби підбурили православні священнослужителі: «Про них думають, нібито вони є простаками, котрі, знань і розуму не маючи, піддались намовам духівництва. Але ж бо ми ані од послуху належного їх не одводимо, ані їх бунтуємо, та й розуму в ділах і чинах їхніх не учимо. Самі вони природний розум і од Бога даровану кмітливість мають». Автори «Протестації…» намагалися зобразити козаків як побожних християн: «Тож і ревність та любов до віри, побожності та церкви з давніх-давен між ними живуть і проквітають»484.

У «Протестації…» є намагання представити козаків не лише як ревнителів християнської віри, але і як нащадків «старої Русі», продовжувачів руських традицій: «До того ж бо те плем’я чесного народу руського, з насіння Яфетового, котре Чорним морем і посуху Грецьке царство воювало. З того-бо те військо покоління, котре за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах по морю і по землі [приправивши колеса до човнів] плавало [та пересувалося] і Константинополь штурмувало. Се ж бо вони за Володимира Великого, святого монарха руського, Грецію, Македонію та Іллірик воювали»485. У тогочасних умовах таке трактування козаків було справжньою «новиною». Адже їх і далі часто продовжували сприймати як розбійницькі елементи. І тут вони постають «племенем чесного народу руського», хоробрими лицарями, як і воїни «старої Русі».

Автори «Протестації…» спеціально підкреслюють, що предки козаків прийняли хрещення за часів князя Володимира: «Се ж їхні предки разом із Володимиром хрестилися і віру християнську од церкви константинопольської приймали, і по день нинішній у тій вірі вони родяться, хрестяться і живуть»486. Звернення уваги на Володимировому хрещенні предків козаків, з одного боку, це ще один (доволі суттєвий!) «аргумент» на користь їхнього староруського походження. З іншого боку, «доведення» їхньої християнської ревності, яка, виявляється, має довготривалу традицію.

Далі, власне, йдеться про християнську ревність козаків: «І живуть не як погани, а як християни, пресвітерів маючи, письма навчаючись, Бога і закон свій знаючи. То як же вони, з ласки Божої, самі по собі про віру і про спасення своє не мали б дбати? Зважмо на їхню побожність: коли в море пускаються, то перед тим моляться і обітницю дають, що за віру християнську йдуть із невірними воювати. А до того ж мають на меті невільників визволяти. При тому побожно зобов’язуються здобиччю своєю церкви, монастирі, шпиталі й духівництво наділяти. Задля спасення свого невольників викупають; церкви нові і монастирі будують, мурують і збагачують. І якщо в місцях пустельних про віру й побожність пам’ять свою засвідчують, то тим більше про них на волості, до домів своїх вернувшись, дбають і їх постерігають, вітців, братів і родичів своїх між духівництвом маючи»487.

Отже, перед нами відверто ідилічна картина. Перед походами козаки обов’язково моляться. Більше того – дають обітницю, що йдуть воювати за віру християнську проти невірних і будуть визволяти невільників-християн. Звісно, про те, що козаки грабуватимуть бусурман, не говориться. Але цю реальність важко проігнорувати. Тому автори «Протестації…», ніби виправдовуючи козаків, заявляють, що здобиччю, здобутою в походах проти невірних, вони мають наділяти «церкви, монастирі, шпиталі й духівництво». Окрім того, заради свого спасіння, також невільників-християн викупляють, і нові церкви та монастирі будують. А ще козаки мають серед своїх родичів духовних осіб. Словом, постають як християнські воїни.

Зрештою, творці «Протестації…» представляють козаків у широкому європейському контексті: «І воістину християнству поневоленому на всьому світі ніхто після Бога добродійства такого великого не виказує, як греки надійністю своїх окупів, король іспанський потужністю свого флоту і військо Запорозьке своєю мужністю і своїми перемогами. Що інші народи словом і бесідами виборюють, те козаки ділом самим доводять. Хіба ж духовні тому їх учать? Хто їх учить того розуму – на землі воювати чи на морі, де вони гарцюють у своїх моноксилах, котрі супроти кораблів і каторг – не більше, як ночви? Хто їх бунтує, коли в справах своїх, ставши табором збройним, по кілька місяців переговори проводять із хитромудрими дипломатами?»488

Спроба авторів «Протестації…» представити козаків оборонцями європейського християнства мала на меті не лише ідеологічно виправдати діяння представників цієї спільноти. Була тут також чисто прагматична ціль – утвердити статус ієрархів Феофанового свячення й ліквідувати унію.

На завершення своєї апології козаків автори «Протестації…» ладні представити їх як «знаряддя боже»: «Ми серцями й замислами козацькими не керуємо, Господь Бог керує ними, котрий сам відає, на що сі останки тої старої Русі зберігає і правицю їхню та силу на морі і на землі довго, широко й далеко простирає. Бог їх держить і ними рядить. Той – хтось писав – татар на землі, як блискавки й громи, поклав та християн ними разить і карає. Отак і козаків, низових запорозьких та донських, поклав Господь, як другі блискавки і громи живі на морі і на землі, щоб ними турків і татар невірних страшити й громити»489.

Хоча «Протестація…» не була твором, розрахованим на широку публіку, і не дійшла до друкарського верстата, все ж її ідеї були «розтиражовані» в інших творах і знайшли поширення. У т. ч. ідеї, що козаки є оборонцями християн від мусульман – татар і турок.

Зокрема, ідеї «Протестації…» знайшли відображення в такому популярному творі, як «Вірші на жалісний погреб знаного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного, гетьмана війська його королівської милості Запорозького, складені іноком Касіяном Саковичем, ректором шкіл Київських у братстві. Мовлені від його спудеїв на погребі того цнотливого рицаря в Києві, в неділю провідну року Божого тисяча шістсот двадцять другого». Ці вірші продекламували для відносно широкої публіки в Києві під час похорону Сагайдачного, вони також були видрукувані.

[478] Про це див.: Жуковський А. Петро Могила й питання єдности церков. – К., 1997.

[479] Уривки з листів делла Валле див.: Баран О. Козацько-перські взаємини в творах П’єтра делла Валле. – Вінніпег, 1985. – С. 15—38.

[480] Про Петра Конашевича-Сагайдачного див.: Гуржій О., Корнієнко В. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. – К., 2004.

[481] Грушевський М. Історія української літератури. – Т. VI. – С. 30—31.

[482] Мицик Ю. Цецорська битва 1620 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2013. – Т. 10. – С. 475.

[483] Борецький Й. та інші. Протестація 1621 року // Україна: антологія пам’яток державотворення, ХХХ ст.: у 10 т. – Т. ІІІ. – С. 81—96.

[484] Там само. – С. 91.

[485] Там само.

[486] Там само – С. 91—92.

[487] Борецький Й. та інші. Протестація 1621 року // Україна: антологія пам’яток державотворення, ХХХ ст.: ХХ ст.: у 10 т. – Т. ІІІ. – С. 92.

[488] Там само.

[489] Борецький Й. та інші. Протестація 1621 року // Україна: антологія пам’яток державотворення, Х—