Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

При загарбанні цих земель росіянами не обійшлося без підкупу. Останній гетьман добоссарський, тобто гетьман Ханської України, Якуб-Ага, який походив із татар-ліпок, був підкуплений російською владою. Завдяки йому росіянам вдалося частково взяти під свій контроль терени Ганьщини310.

Ханська Україна стала місцем, де здійснювалися інтенсивні контакти між слов’янським (українським) населенням і тюрками (ногаями, кримськими татарами й османськими турками). Не варто ці контакти подавати в ідилічному світлі. Між слов’янами й тюрками існувало чимало бар’єрів – мовних, культурних, релігійних, побутових тощо. Ці бар’єри, звісно, творили «поля напруги», вели до конфліктів. Але, з іншого боку, Ганьщина стала тереном співжиття цих етносів. І, безперечно, цей досвід заслуговує на увагу. Зрештою, ці землі на півдні нинішньої України стали місцем української колонізації, просування українців на південь.

Як уже говорилося, завоювання земель Кримського ханства, вихід до Чорного моря були важливими завданнями політики Петра І, особливо на початках його правління. Правда, з часом Петро І переорієнтовує свою політику в західному напрямку. Однак східний вектор в політиці Московії, а з 1721 р. Російської імперії не зникає – хоча й дещо відходить із переднього плану. Зрештою, за часів Катерини ІІ (1729—1796) Росії вдається підпорядкувати Крим. Важливим етапом у цьому стала російсько-турецька війна 1768—1774 рр. Цікаво, що на початковому етапі цієї війни «майже всі козацькі війська Російської імперії – від Запоріжжя до Яїка – були охоплені масовими протестами проти зростання регламентації з боку імперського центру. Повстання на Січі наприкінці грудня 1768 року стало першим симптомом розвалу системи контролю, яка устійнилась після 1739 року. Під час того повстання частина запорожців заявила про намір перейти в турецьке підданство, як і у 1709 р. Примітно, що напередодні повстання кошовий отаман Петро Калнишевський прийняв на Січі турецьких послів всупереч застереженням російської влади»311. Справді, серед запорожців певне поширення мала «кримська легенда» – про те, як добре їм колись жилося під покровительством кримського хана.

Для Росії війна з турками та їхніми союзниками, кримськими татарами, в 1768—1774 рр. виявилася успішною. Після неї Кримське ханство опинилося під російським протекторатом. А в 1783 р. воно остаточно було анексоване Росією.

Читаючи твори істориків (як російських, так і українських), іноді складається враження, що Кримське ханство було відсталою державою і не могло протистояти російській експансії. Насправді це не зовсім так. На середину XVIII ст. ця держава залишалася доволі сильною військовою й економічною потугою, яку було нелегко підкорити. До того ж за її спиною стояла Османська імперія, яка хоча й зазнала деградації й потребувала реформ, але залишалася однією з найсильніших держав тогочасного світу.

Шагін Гірей

Падіння Кримського ханства було пов’язане не стільки з об’єктивними причинами, скільки з причинами суб’єктивного характеру. Росіянам вдалося підкупити представників політичної еліти цієї держави, зокрема кримського хана Шагін Гірея (1746—1787). Саме кримська еліта й «здала Крим». Згаданого хана часто представляють як освічену людину й реформатора. Біда лише в тому, що ця освіченість й реформістські наміри пішли не на користь, а на шкоду його державі. У молоді роки Шагін Гірей побував у Європі і звик до «європейського шарму». Будучи при кримському хані Сахіб Гіреї калгою, він очолив проросійську партію в своїй державі. З дипломатичною місією бував у Петербурзі, де отримував щедрі подарунки-хабарі. Шагін Гірей, живучи на широку ногу, знаходився на утриманні російської влади. При допомозі Катерини ІІ та російських військ його в 1777 р. зробили кримським ханом. Він ніби прагнув «європеїзувати» свою державу шляхом проведення низки реформ – адміністративної, податкової, судової, військової, земельної тощо. Однак ці кроки не дуже узгоджувалися з існуючими в ханстві політичними й культурними традиціями. У кінцевому результаті така реформаторська діяльність вела не до зміцнення, а до розкладу Кримського ханства. Все це, а також ігнорування Шагін Гіреєм мусульманських і татарських традицій викликали незадоволення його підданих, що привело до повстання. Останнє було жорстоко придушене російськими військами, а Шагін Гірей у 1782 р. був поновлений на ханстві. Правда, він не користувався авторитетом. Тому Росія відносно безболісно в 1783 р. ліквідувала «ханську посаду», надавши Шагін Гірею щедре утримання й відправила його на терени Росії. Таким чином, Кримське ханство як таке перестало існувати, адже це була династична держава, яка фактично ототожнювалася з монархом.

Доля Шагін Гірея виявилася трагічною. Проживаючи в Росії, він почав капризувати, не знаходив спільну мову з владою. Зрештою, подався до Османської імперії, де сподівався знайти підтримку й при можливості повернути собі ханський престол у Криму. Російська влада йому вирішила не перешкоджати, відпустивши в турецькі володіння. Там його відпровадили на острів Родос. Це було традиційне місце заслання для кримських ханів. Але й там Шагін Гірей поводив себе так, що це не подобалося турецькій владі. Зокрема, він налагоджував стосунки із західноєвропейськими дипломатами. За наказом турецького султана Абдул Гаміда І (1725—1789) Шагін Гірея стратили в 1787 р.312.

Чи могло б зберегтися Кримське ханство? Це, звісно, вже питання альтернативної історії. Але якби воно зберіглося, то й долі України та Росії були іншими. Бо саме ліквідація Кримського ханства призвела до того, що російська імперська влада змогла утвердитися на українських землях. Саме після того, як ханство в 1774 р. стало «незалежним» (фактично – підпорядкованим Російській імперії), в 1775 р. російська влада пішла на ліквідацію Запорізької Січі. Попри конфлікти між українськими козаками й татарами, що кочували в Криму й степах теперішнього Півдня України, ці два етноси становили своєрідний симбіоз конфлікту/співпраці. У середовищі українських козаків існувало розуміння того, що постійні змагання між Кримським ханством, з одного боку, та Річчю Посполитою та Російською імперією, з другого, за Степовий Кордон дає їм можливість для виживання. За умови ж ліквідації цього кордону державна машина швидко знищить непотрібних їй козаків313.

Після упокорення Росією Кримського ханства симбіоз конфлікту/співпраці між українськими козаками й татарами був «розірваний». Коли Крим опинився під контролем Росії, Запорізька Січ стала непотрібною. Непотрібним, за великим рахунком, для Росії стало й українське козацтво, непокірні елементи якого треба було упокорити, а покірні «цивілізувати» й інтегрувати до складу імперських структур.

Як не парадоксально, але свобода українських козаків тісно «переплелася» зі свободою кримських татар. Тому лозунг «За вашу й нашу свободу» міг би дуже пасувати саме для українців і киримли.

Турецькі володіння в Північному Причорномор’ї

Османська імперія314 у період Середньовіччя була однією з найбільших і найбагатших держав світу. Вона поєднала давні державницькі традиції Візантії (Ромейської імперії) з традиціями молодої світової релігії – ісламу. Столиця османів знаходилася в Константинополі – колишній візантійській столиці. Володіння ж імперії розкинулися на трьох континентах – Азії, Європі й Африці. Конкурентами османів, з якими вони перебували в стані постійного конфлікту, стали держави християнської Європи, передусім держави католицькі, а також шиїтська Персія. Османи ж були сунітами. Тому конфлікти між османськими турками та персами мали також часто релігійне забарвлення.

Землі козацької України знаходилися за межами османського світу і сприймалися жителями імперії, принаймні представниками її провідних верств, як світ варварства. Через українські терени в той час проходив цивілізаційний кордон. З одного його боку була «Європа», зорієнтована переважно на католицизм, з іншого, османський світ, де в релігійно-культурному плані домінував іслам, іноді поєднуючись із православ’ям і навіть із протестантизмом (протестантські конфесії, наприклад, набули значного поширення в союзній османам Трансільванії). Цей кордон став місцем жорсткої конфронтації. Тому в турецьких писемних джерелах українське козацтво часто подається в плані негативному, зокрема козаки постають як люди підступні й брехливі315. Натомість османський світ в українських фольклорних творах сприймається як світ зла, неволі.

На теренах сучасної України знаходилися як деякі провінції Османської імперії, так і союзні їй держави. До провінцій належали три еялети.

Один із них, про який уже велася мова, був невеликий за територією, але відігравав досить важливу роль у державі. Це еялет зі столицею в місті Кафа, до складу якого входили південне узбережжя та гори Криму, а також Керч, Азов і Тамань. Ці землі були підкорені османами в 1475 р. Тоді в Кафі була створена адміністративна одиниця – санджак, що був підпорядкований османам. У 1568 р. статус Кафи був підвищений. Містом й прилеглими землями почав керувати бейлербей. Так був створений еялет у Кафі.

Кафа належала до великих економічних і культурних центрів. У цьому місті проживало від 70 до 100 тисяч чоловік. Навіть існувала інформація, що кількість населення сягала 180 тисяч чоловік316. Можливо, ці цифри дещо перебільшені. Але немає сумнівів, що Кафа була одним із найбільших міст Європи. Тут також існував великий ринок невільників, звідки чимало вихідців із України опинялися в різних землях імперії. Ніби на цьому ринку була продана Настя Лісовська, відома як Роксолана (бл. 1505— 1558), що стала дружиною турецького султана Сулеймана І (1494—1566)317.

Роксолана

Місто Кафа мало міцні оборонні мури товщиною тринадцять метрів і довжиною близько п’яти кілометрів. У місті знаходився значний гарнізон яничар. Тому воно вважалося неприступним.

Ось як описував Кафу Боплан: «Кафа [Caffa] – це столичне місто Криму. Тут є [резиденція] турецького губернатора, поставленого Великим Паном. Татар у цьому місті живе мало, у ньому переважають християни, вони послуговуються купленими у татар невільниками, яких ті захопили у Польщі та Московії. У цьому місті є 12 грецьких церков, 32 вірменські й один костьол Св. Петра. Тут може бути 5—6 тис. вогнищ, але понад 30 тис. невільників, оскільки в цьому краї послуговуються лише слугами такого роду. Це місто дуже купецьке і торгує як у Константинополі, Трапезунді [Trebisonte], Синопі [Sinope], так і в інших містах, зрештою, в усіх місцях як на Чорному морі, так і по всьому Архіпелагу, і на морі Левант [la mer du Levant], і на цілому Чорному морі»318.

Із цих слів випливає, що Кафа була не тільки турецьким містом, а й містом полікультурним. Це підтверджують різні джерела. Хоча більшість населення становили турки, які до того ж жили в центральній частині. Саме з їхнього середовища походили люди, котрі здійснювали керівництво містом та еялетом.

Петро Конашевич-Сагайдачний

Багатства Кафи приманювали багатьох. Незважаючи на неприступність, 22 липня 1616 р. це місто було взяте в результаті блискучої десантної операції, здійсненої запорозькими козаками під керівництвом Петра Конашевича-Сагайдачного (бл. 1582—1622). Козаки, захопивши Кафу, пограбували місто й забрали з собою чималу кількість українських невільників. Взяття Кафи викликало чималий резонанс і прославило Сагайдачного як полководця. У віршах, написаних на смерть цього козацького ватажка Касіяном Саковичем, є такі слова:

Ще одним значним містом у еялеті з центром у Кафі був Азов (від татарського слова «азак» – «гирло»). Завдяки йому османи контролювали Азовське море. Також це місто знаходилося в гирлі ріки Дон, яка була важливою транспортною й торговою артерією. Фігурує Азов в українському фольклорі як «місто неволі».

За Азов між Росією та Османською імперією велася тривала боротьба. Як уже говорилося, Московія захопила це місто в 1696 р., але змушена була повернути османам у 1711 р. За Белградською мирною угодою 1739 р. Азов увійшов до складу Росії. Однак була поставлена умова, що в місті будуть знесені фортечні споруди й будівлі. Це й було виконано в 1747 р. Тривалий час місто лежало в руїнах. Під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр., у 1769 р., Азов захопили росіяни. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. місто остаточно було анексоване Росією. Почалося його відновлення.

Тоді ж відбулася й анексія еялету з центром у Кафі. Це місто в 1771 р. захопили російські війська. Після Кючук-Кайнарджійського договору його землі стали російськими.

Інша провінція з адміністративним центром то в Сілістрії, то в Очакові включала терени Північно-Західного Причорномор’я – деякі північно-східні болгарські землі, Добруджу, Буджак із містами Кілія та Аккерман, місто Бендер (сучасні Бендери), а також терени між Дністром та Дніпром (Єдисан)320.

[310] Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. – С. 100.

[311] Грибовський В. Запорожці та завоювання Криму Російською імперією // Наш Крим: неросійські історії українського півострова. – С. 21.

[312] Короленко Б. Шагін-Гірей. Сокіл, впольований двоголовим орлом // Наш Крим: неросійські історії українського півострова. – С. 50—59.

[313] Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. – С. 392.

[314] На початку історії ця держава іменувалася «Османський рід». Повна її назва – «Висока Османська держава». Також для її означення використовувалися назви «Держава, що існує вічно», «Захищена країна», «Висока Порта» або «Висока Брама», тобто урядовий палац, звідки здійснювалося управління країною.

[315] Галенко О. Студії над повідомленнями Хроніки Наїми з історії України // Наїма М. Гюсейнові городи у витягу історій із Заходу та Сходу (Повідомлення про Україну). – К., 2016. – С. 254—256.

[316] Дюличев В. Крым. История в очерках. – Симферополь, 2005. – Ч. 1. – С. 233, 329.

[317] Галенко О. Роксолана // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 9. – С. 272—274.

[318] Боплан Г. Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. – С. 51.

[320] Про Очаківсько-Сілістрійський еялет, який часто іменувався Озі, детальніше див.: Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. – С. 15—56.