Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Формування цього еялету відбувалося в результаті підкорення турками низки торгових центрів у Північно-Західному Причорномор’ї. Так, у 1484 р. турецький султан Баязид ІІ Дервіш (1447—1512) забрав у Молдавського князівства Кілію та Четета-Альбу (інші назви – Аккерман, Монкастро; нині місто Білгород-Дністровський). У 1526 р. турки забрали від Кримського ханства місто Очаків, у 1529 р. від Великого князівства Литовського – місто Качукленов (Хаджибей; нині місто Одеса), у 1538 р. від Молдавського князівства – місто Тягиня (Бендери). Ці завоювання допомогли туркам стати монополістами в чорноморській торгівлі.

У 1599 р. виник Очаківсько-Сілістрійський еялет. Причиною його створення була необхідність військового посилення османів на прикордонні для захисту від козацьких набігів та забезпечення османського впливу на Валахське й Молдавське князівства. Першим бейлербеєм еялету став кримський хан. Взагалі землі еялету «перепліталися» із землями ханства. Наприклад, ногайці в степах Єдисану й Буджаку підпорядковувалися турецькому бейлербею та наміснику кримського хана, маючи значну автономію.

Основну частину населення еялету становили ногайські татари, волохи, молдовани, турки. Були також тут громади греків, вірмен, євреїв, русинів-українців, циган та інших народів. Окрім етнічних татар та іншого татаризованого кочового населення, що проживало на цих землях із ХІІІ ст., 1606 р. сюди переселилася частина ногайців Кубані та північного Передкавказзя. 1672 р. за султанським наказом частину ногайців із Буджаку переселили на територію Кримського ханства. У кінці XVII—XVIII ст. північні землі еялету почали активно заселяти русини-українці. У 1708 р., після Булавінського повстання, тут поселялися російські козаки-некрасівці. А після Кючук-Кайнарджійського договору 1774 р. до еялету, у дельту Дунаю, емігрувала частина ногайців з Кубані та інших північних теренів Кримського ханства. Коли ж була ліквідована Січ у 1775 р., сюди подалася значна частина запорізьких козаків. На теренах еялету згодом з’явилася Задунайська Січ, про яку буде йти далі окрема мова. Починаючи з 30-х рр. ХІХ ст. тут селилися вихідці із західноукраїнських земель. Після Кримської війни 1853—1856 рр. до еялету емігрувала частина кримських татар, де вони навіть заснували нові міста, зокрема місто Медцидіє (нині Меджидіа в Румунії). Як бачимо, населення цієї адміністративної одиниці не було стабільним, на ці терени постійно емігрувала людність, у т. ч. українці. Принаймні північні частини еялету стали зоною української колонізації й зараз входять до складу України321.

Не лише етнічний склад, а й кордони еялету зазнавали постійних змін. У 1620—1621 рр. спостерігалося загострення відносин між Річчю Посполитою й Османською імперією. Відбулися дві великі битви – Цецорська (1620 р.), яку виграли турки-османи, й Хотинська (1621 р.), де перемогу здобули війська Речі Посполитої, до складу яких входили й загони запорізьких козаків на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним322.

Згідно з Хотинським договором від 9 жовтня 1621 р. між Річчю Посполитою й Османською імперією, сторони відмовлялися від встановленої лінії кордону між Брацлавським та Подільським воєводствами та Очаківсько-Сілістрійським еялетом. Північна частина останнього визнавалася буферною зоною, яку кожна сторона отримала право використовувати в господарському плані, однак без права створювати тут поселення323. У 70-х рр. XVII ст. був встановлений кордон між Очаківсько-Сілістрійським еялетом й Молдавією («кордон Халіл-паші»). Проходив він від гирла річки Прут до села Троян, а звідси до річки Ботна й гирла річки Бик. У 1705 р. було визначено кордон між Московським царством й Османською імперією. З боку першої сторони кордоном служили землі Війська Запорізького. З боку другої – землі від місця впадіння річки Синюха в Південний Буг до річки Дніпро. За Бєлградським мирним договором 1739 р. між Російською та Османською імперіями кордоном стала Ханська Україна – між нижніми течіями Дніпра й Південного Бугу324. Згідно з Кючук-Кайнарджійським договором 1774 р., від Османської імперії до Кримського ханства, яке опинилося під протекторатом Росії, було передано частину Очаківсько-Сілістрійського еялету між нижніми течіями Південного Бугу й Дністра (Єдисан), окрім міста Очаків з округою, а до Російської імперії – територію між нижніми течіями Дніпра і Південного Бугу та містом Кінбурн325. Згідно з Айнали-Кавакською конвенцією 1779 р. між Російською та Османською імперіями до останньої від Кримського ханства відійшла територія Єдисану326. А згідно з Ясським мирним договором 1791 р. кордон між цими імперіями встановлювався по річці Дністер. До Росії відійшла територія Єдисану та місто Очаків, що були зайняті російськими військами ще в 1788 р.327 Після цього Росія зуміла в результаті російсько-турецької війни 1806—1812 рр. приростити до себе деякі інші землі Сілістрійського еялету. Згідно з Бухарестським договором 1812 р., кордон між Російською та Османською імперіями встановлювався по річці Прут. До Росії відійшла територія між Дністром, Прутом та Дунаєм (Буджак), а також територія Бендерського санджаку (Придністров’я)328. За Андріано-польським мирним договором 1829 р. Росії дісталася дельта Дунаю329. Щоправда, цю дельту вона змушена була повернути Туреччині в 1856 р. після укладення багатостороннього Паризького договору330.

У 1864 р. Сілістрійський еялет був розформований. У той час він втратив більшу частину територій. Його північні землі давно вже відійшли до складу Російської імперії. Після Кримської війни 1853—1856 рр. під егідою західних держав була створена держава Румунія, яка мала би бути їхнім союзником і протистояти Росії. До її складу ввійшли Валахія та Молдавія, котрі до того часу фактично знаходилися під російським протекторатом. Також до Румунії приєднали Добруджу, що входила до Сілістрійського еялету. Залишки останнього, які охоплювали болгарські території, відійшли до інших адміністративних утворень Османської імперії.

Жан-Баптист Лампі. «Портрет Катерини ІІ»

Саме з Очаківсько-Сілістрійським еялетом було пов’язано чимало цікавих епізодів української воєнно-політичної та культурної історії.

Як уже говорилося, російська влада 1775 р. пішла на знищення Запорізької Січі. 3 серпня того року імператриця Катерина ІІ випустила маніфест, у якому говорилося таке: «…Запорізька Січ остаточно зруйнована, з викоріненням на майбутнє й самої назви запорізьких козаків, за образу нашої імператорської величності, за зухвалі вчинки цих козаків і за неслухняність до наших височайших повелінь». Навіть говорилося, що віднині вже немає імені козаків331. Отже, згідно з цим документом, не повинно було існувати ні козацтва, ні його імені.

Правда, враз знищити соціальну, військову та політичну формацію, яка проіснувала не одне десятиліття, було неможливо332. На це потрібно було затратити чимало зусиль і часу. Реально процес ліквідації українського козацтва затягнувся на століття. Зрештою, він не був доведений до кінця – принаймні за часів царської Росії. Однак вдалося суттєво маргіналізувати українське козацтво. Воно зберігало певні інституції, які не відігравали якоїсь помітної ролі й залишалися контрольовані імперською владою.

Відразу ж після ліквідації Запорізької Січі спостерігалася еміграція козаків на землі Подністров’я та нижнього Дунаю, які відносилися до Очаківсько-Сілістрійського еялету. Протягом 1777—1778 рр. кількість запорожців, які оселилися в Османській імперії, сягнула 7—8 тисяч333.

У 1778 р. турецька влада, попри протести Росії, взяла їх під свою юрисдикцію. А козаки присягнули на вірність султану. Їм було дозволено вільно рибалити, полювати і навіть оселятися зимівниками й слободами по всіх річках та лиманах від Очакова до Дунаю. Кошовому отаманові надавалися широкі права, а колишнім запорожцям, або, як їх тепер назвали турки, Війську Буткальських334 козаків, дали військові клейноди – булаву, бунчук, печатку та корогву, на якій з одного боку на білому полі був золотий хрест, а з другого – на чорному полі срібний місяць335.

10 березня 1779 р. між двома державами, як уже говорилося, була підписана Айнали-Кавакська конвенція, за якою Османська імперія зобов’язувалася не чинити перешкод запорожцям, що виявляли бажання переселитися на терени Російської імперії. Водночас турецька влада зобов’язувалася переселити подалі від російських кордонів тих козаків, які відмовлялися переселятися до Росії. Згідно з фірманом турецького султана, козацька старшина мала оселитися в Адріанополі, а рядове козацтво – невеликими групами в Румелії. Переселення почалося в серпні 1779 р. Оскільки в цьому переселенні не були зацікавлені ні козаки, ні османи, воно так і не було реалізоване в повному обсязі.

Частина «турецьких» козаків, відчуваючи себе некомфортно в умовах Османської імперії, звернулася до австрійського імператора з проханням дозволити жити в його володіннях. Такий дозвіл козаки отримали. У 1785 р. частина колишніх запорожців перейшли на землі в провінцію Банат, де виникла Банатська Січ. Правда остання довго не проіснувала336.

Оскільки у 80-х рр. XVIII ст. наростало напруження між Росією й Османською імперією, влада останньої свідомо пішла на те, щоб українські козаки створили підконтрольну їй військово-адміністративну організацію. Так виникла Січ у селищі Катирлезі в гирлі Дунаю (зараз село Сфинту Георге у повіті Тульча в Румунії).

Задунайські козаки під час російсько-турецької війни 1787—1791 рр. брали участь у військових діях на боці Османської імперії. У кінці 1787 р. вони воювали проти російських військ біля фортеці Кінбурн. Тоді ж значні сили українських козаків зосереджувалися під Очаковом і на острові Березань (майже 1200 піхотинців і 300 кіннотників). Знаходилися вони в складі турецьких військових залог Аккермана, Бендер, Ізмаїлу й Кілії337.

Ця війна закінчилася для Османської імперії поразкою. Між воюючими сторонами був укладений Ясський договір, згідно з яким до Росії, як уже говорилося, відійшла територія Очаківсько-Сілістрійського еялету між Південним Бугом і Дністром, тобто ті землі, де селилися українські козаки-емігранти338. Османська імперія також визнала приєднання Криму до Росії й встановлення кордону між імперіями по річці Кубані339.

Після закінчення війни турецька влада зобов’язала задунайських козаків нести прикордонну службу. Чимало «турецьких» козаків концентрувалося на теренах Молдавії та Буджаку. Їм доводилося воювати з деякими феодалами, зокрема проти Османа Пазванд-оглу, які виступили проти реформ турецького султана Селіма ІІІ. У той час представники османської влади, наприклад, андріанопольський паша Хасан, обіцяли задунайцям, що коли османам вдасться повернути Крим, то він буде відданий українським козакам340.

У 1806 р. розпочалася нова російсько-турецька війна, яка тривала до 1812 р. На початку її в лавах задунайських козаків відбувся розкол: одна частина дотримувалася турецької орієнтації, інша – російської. Російська ж влада зверталася до задунайців, агітуючи їх перейти на її сторону. З цією метою Олександр І (1777—1825) 20 лютого 1807 р. навіть створив Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо. Така робота дала результат. Справді, частина задунайських козаків поповнила ряди російської армії. Натомість турецька влада почала розглядати козаків як ненадійний елемент. У такій ситуації російські козаки-некрасівці при підтримці турків зруйнували Січ у Катирлезі. А задунайці змушені були перебратися до Браїлова. Вони служили не лише в залозі цього міста, а й у гарнізонах Кілії, Вилкового, Галаца, Бальчика, Мачина, Ізмаїла й Рущука341.

Після закінчення війни, у 1812 р., задунайські козаки здійснили рейд на некрасівські поселення, відбили Катирлез. Але вирішили не закладати тут Січ. Заклали її в селищі Великий Дунавець – головному центрі некрасівців. З 1814-го по 1828 рік у цьому населеному пункті існував центр т. зв. Дунавецької Січі342. Її об’єднавчим центром стали старі запорозькі січовики, які намагалися зберегти свої традиції. До складу січовиків приймали людей, незважаючи на їхні колишні провини, соціальний стан та релігію. Правда, не дозволялося брати мусульман. Тому склад задунайських січовиків був доволі строкатий. Поблизу Дунавецької Січі розташовувалися селища, в яких оселялися одружені козаки та інші сімейні люди. Вони становили т. зв. Козацьку райю.

Дунавецька Січ мала відносно широку автономію. Земля, що відводилася Січі, звільнялася від оподаткування. Також козаки не платили податків, займаючись торгівлею та різними промислами. Єдина повинність, накладена на них, це військова. Влада змушувала козаків брати участь у каральних експедиціях турецьких військ проти болгар, сербів (1815—1816 рр.), греків (1821 р.), румунів (1821—1822 рр.), які піднімалися на боротьбу за свою незалежність. Це викликало незадоволення в козацькому середовищі, привело до еміграції козаків на терени Росії. Тим паче, що тут російська влада створила певну альтернативу для задунайських козаків – Чорноморське козацтво на Кубані.

На початку російсько-турецької війни 1828—1829 рр. турецька влада наказала задунайським козакам виступити проти Росії. Проте чимало з них на чолі з кошовим отаманом Йосипом Гладким (бл. 1789—1866), захопивши військову канцелярію та скарбницю, у травні 1828 р. перейшли під Ізмаїлом на бік росіян343. Можна сказати, що перехід задунайських козаків на бік росіян став важливим чинником забезпечення їхньої перемоги в російсько-турецькій війні 1828—1829 рр. Завдяки цій перемозі Російська імперія не лише остаточно утвердилася на теренах Північного Причорномор’я, а й розпочала експансію на Балкани. Так, під її протекторатом опинилися дунайські князівства Валахія й Молдавія, які перед тим входили в сферу впливу османів.

Перехід задунайців на бік росіян викликав відповідну реакцію з боку турецької влади, котра почала трактувати козаків як зрадників. Близько 2 тисяч козаків було заарештовано, ув’язнено і вбито. Укріплення Дунавецької Січі зруйнували й спалили. На цьому можна було б поставити крапку в історії задунайского козацтва.

Правда, частина козаків і далі залишалася жити в турецьких володіннях, переважно в пониззі Дунаю. Під час Кримської війни 1853—1856 рр. про них згадала турецька влада. Із задунайців намагалися сформувати військові козачі загони. Ініціатором цього був польський діяч українського походження Михайло Чайковський.

Хоча задунайське козацтво не стало впливовою ні соціальною, ні військовою формацією в Османській імперії, недооцінювати його значення не варто. Воно продовжило традиції запорізького козацтва, яке хотіла ліквідувати російська влада.

Зрештою, задунайське козацтво інспірувало появу цікавих мистецьких творів. Так, доволі популярною в кінці XVIII – на початку XIX ст. стає українська пісня «Їхав козак за Дунай». Вона приписується Семену Климовському344. Принаймні така версія була озвучена російським істориком та письменником Миколою Карамзіним (1766—1826). Правда, про Климовського ми не маємо достатньо інформації. Як і не маємо надійних підтверджень його авторства цієї пісні. Вперше вона була опублікована в Петербурзі в 1790 р.345 (якраз у період російсько-турецької війни!). Існує декілька варіантів цього твору. Його розширений варіант містить відверто проросійські імперські мотиви. Там є такі слова:

Певно, не важко здогадатися, хто тут розуміється під «ворогом лютим» і яка війна мається на увазі.

Пісня «Їхав козак за Дунай» та її міфічний автор набули помітної популярності завдяки музичному водевілю (іноді його іменують оперою) Олександра Шаховського «Казак-стихотворец». Цей твір писався в 1812 р., коли добігала кінця чергова російсько-турецька війна. Зображений у ньому Климовський – вірний служака російського царя. А водевіль вважається чи не найбільш вірнопідданим твором Шаховського.

Все це наштовхує на думку, що і пісня «Їхав козак за Дунай», і «Казак-стихотворец» могли бути елементами війни на культурному фронті, яку вела Росія проти Османської імперії. Принаймні ці твори сприяли мобілізації російського суспільства на війну з Туреччиною.

[321] Кресін О. Очаківсько-Сілістрійський ейялет // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2010. – Т. 7. – С. 711.

[322] Хотинська битва, 1621 – битва за Центральну Європу. – К., 2011.

[323] Сас П. Хотинський договір (1621) // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2013. – Т. 10. – С. 423.

[324] Степанков В. Белградський мирний договір, 1739 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 248.

[325] Кресін О. Кючук-Кайнарджійський мирний договір, 1774 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2009. – Т. 5. – С. 550.

[326] Симоненко Р. Айнали-Кавакська конвенція // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 1. – К., 10 т.—2003. – С. 49.

[327] Чухліб Т. Ясський мирний договір // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 10. – С. 764.

[328] Симоненко Р. Бухарестський мирний договір, 1812 // Енциклопедія історії України: у Т. 1. – С. 417.

[329] Шеремет В. Турция и Андрианопольский мир 1829 г.: Из истории восточного вопроса. – М., 1975.

[330] Кульчицький С. Паризький мирний договір, 1856 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2011. – Т. 8. – С. 66.

[331] Маніфест Катерини II від 3 серпня 1775 р. про ліквідацію Запорозької Січі // http://textbooks. net.ua/content/view/907/17/

[332] Про українське козацтво після зруйнування Запорізької Січі див.: Бачинська О., Чухліб Т. Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775—1905). – К., 2016.

[333] Шиян Р. Козацтво Південної України в останній чверті XVIII ст. – Запоріжжя, 1998. – С. 16.

[334] Цей термін походить від слова «бутка». У кипчацьких мовах, до якої належать ногайська й кримськотатарська, воно означає кашу з пшеничної крупи. Татари Кримського ханства буткальськими козаками, тобто козаками-кашоїдами, такими, що їли кашу-куліш, називали саме українських козаків. Детальніше про це див.: Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. – С. 58.

[335] Про задунайське козацтво див.: Бачинський А. Д. Січ Задунайська. 1775—1828 рр.: історико-документальний нарис. – Одеса, 1994; Бачинська О. А. Козацтво в «післякозацьку добу» української історії (кінець XVIII—XIX ст.). – Одеса, 2009; Історія українського козацтва. – К., 2007. – Т. ІІ. – С. 320—337.

[336] Мільчев В. Запорожці на військовому кордоні Австрійської імперії 1785—1790 рр. – Запоріжжя, 2007.

[337] Бачинська О.,Чухліб Т. Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775—1905). – С. 115—116.

[338] Див: Подробное описание пути чрезвычайнаго и полномочнаго российскаго императорскаго посольства, после Ясскаго мира, от Рущука чрез Шумлу в Константинополь, в 1793 году. С военными замечаниями о земле, с показанием способа провесть и продовольствовать от 30-ти до 40 тысяч войска / примеч. Н. А. Осокина // Русская старина, 1878. – Т. 21. – № 1. – С. 100—124; електронний ресурс: http:// memoirs. ru/texts/ PodrOpisRS1878. htm

[339] http://док. история. рф/18/yasskiy-mirnyy-dogovor/

[340] Бачинська О., Чухліб Т. Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775—1905). – С. 117—118.

[341] Бачинська О., Чухліб Т. Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775—1905). – С. 119—120.

[342] Там само. – С. 202—216.

[343] Про Йосипа Гладкого та його діяльність див.: Яворницький Д. Кошовий отаман Осип Михайлович Гладкий: (матеріяли до біографії) // Ювілейний збірник на пошану академика Михайла Сергієвича Грушевського з нагоди шістьдесятої річниці життя та сорокових роковин наукової діяльности. – К., 1928. – Т. І. – С. 295—305.

[344] Про Семена Климовського див.: Нудьга Г. Козак, філософ, поет. – Львів, 2002.

[345] Прач И. Собрание народных русских песен с их голосами. – СПб., 1790.