Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Іван Виговський

Петро Дорошенко

У кінці 1647—1648 рр. Богдан Хмельницький вступив у переговори з кримським ханом Ісламом Гіреєм (1604—1654), нагадавши, що колись сам допомагав татарам. Весною 1648 р. кримські татари й козаки, ставши союзниками, розпочали війну проти Речі Посполитої. Цей союз зберігався до 1653 р.

Після Хмельниччини, коли настав період Руїни, війська кримського хана не раз втручалися в українські справи, підтримуючи тих чи інших гетьманів. Наприклад, кримці підтримали Івана Виговського (1608—1664). Останній, залучивши кримське військо, виграв у 1659 р. Конотопську битву, розбивши московітів286. Після підписання Московією та Річчю Посполитою Андрусівського перемир’я 1667 р., яке нехтувало інтересами України, козацький гетьман Петро Дорошенко (1627—1698) вирішив укласти союз із Кримським ханством і перейти під протекторат Османської імперії. Він взагалі вперше став гетьманом при підтримці татар. На Кримське ханство намагалися спиратися такі козацькі гетьмани, як Степан Опара, Михайло Ханенко тощо287.

З 80-х рр. XVII ст. на землях між Дніпром і Дністром, що належали Кримському ханству, починають селитися українці. З часом ці терени отримали назву Ханська Україна (або Ганьщина)288. Хоча поряд з цим фігурували інші назви – «Татарська Волощина» й «Кочубейська Татарія». Османи ж іменували ці терени «Мукатаа Томбасар».

Уже в 1668 р. гетьманом України під протекторатом Кримського ханства став Петро Суховієнко(Суховій)289. Наступним кроком у формуванні Ханської України стало перетворення східної частини Поділля під управлінням Петра Дорошенка в своєрідний «Український вілайєт». Останній, будучи васальною територією османів, простягався до річки Кодима, що дало поштовх до козацького розселення на нинішніх південноукраїнських землях, котрі в той час контролювалися як турками, так і кримськими ханами.

Згідно з умовами Бахчисарайського миру 1681 р. між османами й Московією, південною частиною Правобережного Гетьманату, що опинилася під турецьким протекторатом, опікувався «князь малоруської України і вождь Війська Запорозького» Юрій Хмельницький (1641—1685). Потім його замінив молдавський воєвода Георгій Дука. У той час на ці терени поширюється влада Кримського ханства. Після 1684 р. турецький султан Мехмед IV на турецькій частині Правобережної України проголосив гетьманом Теодора Сулименка (Сулимку). Його й варто вважати першим гетьманом Ханської України. Він був призначений за пропозицією хана і почав здійснювати діяльність з території лівобережного Придністров’я, котре контролювалося Кримським ханством290.

Керівництво Ханською Україною здійснювали гетьмани, резиденція яких знаходилася в Ягорлику, поблизу Дубоссар. Тому гетьманів часто іменували як дубоссарських. У кінці XVII ст. існувало кілька таких гетьманів – окрім згаданого Теодора Сулименка, Яким Самченко та Степан Лозинський (Стецик). Останній перебував на цій посаді тривалий час – з 1686-го по 1695 рік. Він розсилав універсали, в яких закликав населення Правобережної України прийняти турецьке й татарське підданство. У 1689 р. йому вдалося разом з татарами захопити Немирів – важливий міський центр на Поділлі. Правда, його звідти вибили поляки291. Також до очільників Ханської України варто віднести Петра Іваненка, що став відомий як Петрик. З особою останнього пов’язане антимосковське повстання.

Осип Курилас. «Іван Мазепа» (1909)

Завоювання земель Кримського ханства, вихід до Чорного моря були пріоритетними завданнями політики Петра І (1672—1725). Цю політику можна розглядати як продовження збирання земель колишньої Золотої Орди. Правда, кримські походи 1687 і 1689 років, у яких взяли участь й українські козаки, закінчилися невдачею.

Натомість Кримське ханство відповіло «симетричним ударом». 23 квітня 1692 р. Петро Іваненко (Петрик)292 подався з 60 козаками до Казикирмена. До 1691 р. він служив у канцелярії Івана Мазепи й, безперечно, чимало знав про плани українського гетьмана, про його спільні дії з росіянами проти кримців. Потім Іваненко пішов на Запорізьку Січ, де теж був писарем. А звідти – вже до кримських татар. 26 травня 1692 р. Іваненко уклав союзний договір з Кримським ханством від імені Київського й Чернігівського князівств, всього Запорозького городового війська і народу малоросійського293. Договір (принаймні формально) мав рівноправний характер. Передбачалося, що Київське, Чернігівське князівства, військо Запорізьке є незалежними, а Кримське ханство має надати їм допомогу для боротьби з поляками й московітами. Водночас українська сторона мала при потребі допомагати Кримському ханству. Від імені ханства договір підписав казикирменський бей Кемен-мурза.

Іваненко оголосив антимосковське повстання, видавши в липні 1892 р. свої універсали, де він іменував себе гетьманом війська Запорізького294. Тоді ж він із Казикирмена перебрався в Перекоп. Іваненко здійснив низку походів при підтримці кримських військ у 1692, 1693, 1694 та 1696 роках. Проте успіху це повстання не мало. Новий гетьман так і не повторив «сценарій Хмельницького», коли з допомогою кримських військ вдалося «розхитати ситуацію» й підняти козаків на повстання. Вважається, що його підтримало близько п’яти сотень чоловік. Це було замало для повстання. Тобто «незалежна Україна» в союзі з Кримським ханством так і не відбулася. Далі Іваненко став гетьманом Ханської України. Як довго він ним був і яка була його подальша доля – цього достеменно не знаємо. Вважається, що на цій посаді він перебував орієнтовно до 1712 р.

Діяльність Іваненка варто осмислювати в контексті довготривалої війни між Московією та Османською імперією, яка велася в 1686—1700 рр. Як уже зазначалося, московіти на початку цієї війни здійснили невдалі для себе кримські походи. Потім вони в 1695—1696 рр. організували походи на турецьку фортецю Азов у гирлі Дону. Це був важливий опорний пункт Османської імперії, який забезпечував панування цієї держави в Приазов’ї. Мав він чимале значення і як торговий центр.

Перші спроби штурму Азова, в яких брали участь і українські козаки, виявилися невдалими. Наприкінці 1695 р. розпочалась підготовка другого Азовського походу. У Преображенську й Воронежі росіяни збудували близько 30 військових кораблів. Також запорізькі майстри у Брянську виготовили 42 великі бойові чайки. Цей флот був використаний при штурмі Азова. Наприкінці квітня 1696 р. з України виступив козацький корпус (до 15 тисяч чоловік) на чолі з чернігівським полковником Якубом Лизогубом. Українські козаки відіграли важливу роль у штурмі Азова, який був узятий у липні 1696 р.295 .

Таким чином, Московія собі «прорубала вікно» в Чорноморському басейні. Виношувався навіть план перенести сюди столицю, якою мало стати побудоване на березі Азовського моря місто Таганрог. Причому утвердження Московії в Приазов’ї значною мірою здійснювалося українськими руками.

Дещо подібна спроба створити Українську державу в союзі з Кримським ханством, як це робили Богдан Хмельницький і Петро Іваненко, спостерігалася після Полтавської битви 1709 р., коли шведський король Карл ХІІ (1682—1718) та гетьман Іван Мазепа (1639—1709) зазнали поразки. Тоді король і гетьман зі своїми прихильниками емігрували на терени Османської імперії та Кримського ханства. Осідком українських емігрантів стало місто Бендери296. Після смерті Мазепи, 5 квітня 1710 р. українські козаки-емігранти обрали своїм гетьманом Пилипа Орлика (1672—1742)297. Цього ж року був прийнятий документ «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького»298. Відомий він також під назвою Конституція Пилипа Орлика або Бендерська Конституція. У цьому документі, зокрема, йшла мова про союзницькі відносини з Кримським ханством.

Пилип Орлик

23 січня 1711 р. між козаками й Кримським ханством був підписаний Кайрський договір. У ньому, зокрема, читаємо: «… колись, за часів гетьмана Хмельницького, козаки українські й запорозькі, з військом кримським дружбу, братерство і дружній союз шануючи, великі зручності звідали; таким чином і тепер, як колись, як українські, так і запорозькі козаки з кримцями хочуть з’єднатися і мати їх за друзів, братів і приятелів»299. Інша річ, що ці декларації не завжди мали відповідне втілення.

Навесні 1711 р. в похід на українські землі, що знаходилися під московською займанщиною, виступив Пилип Орлик. Були в його війську й татари. На перших порах ситуація складалася на користь Орлика. Але невдалий штурм Білоцерківської фортеці 25—27 березня призвів до того, що він почав втрачати своє військо. Воно маліло з кожним днем. Зрештою цей похід проти московських військ і їх союзників для гетьмана завершився невдачею.

Це дало змогу армії московітів під командуванням Петра І пройти теренами України й вступити на землі, які контролювалися Кримським ханством і Османською імперією. Біля річки Прут зійшлися об’єднані сили османів і кримських татар з московськими військами, до яких долучився загін під командуванням молдавського господаря Дмитра Кантемира (1673—1723). 8—9 липня біля села Станілешти відбулась вирішальна битва, внаслідок якої армія Петра І була повністю оточена в урочищі Нові Станілешти. Становище московітів було критичним і їх капітуляція стала неминучою. Однак підкуплений московською стороною головнокомандувач османської армії, візир Балтаджі Мехмед паша дозволив росіянам і молдаванам вийти з оточення300. 12 липня 1711 р. був укладений Прутський мирний договір. Згідно з ним, Московія повертала Османській імперії Азов і ліквідовувала свої фортеці на Азовському морі. У договорі не було чітко прописано питання щодо українських територій, кому вони належать. Воєнний стан між двома державами продовжував зберігатися301. 13 липня 1713 р. була укладена Андріано-польська мирна угода, яка, зокрема, передбачала протекцію Кримського ханства над Військом Запорізьким302.

Останнє перебувало в складі ханства з 1711-го по 1734 рік. У той час Січ розташовувалася в урочищі Олешок, або в Кардишині (неподалік сучасного Херсона) в пониззі Дніпра303. Щоправда, в козаків виникали непорозуміння з Кримським ханством, зокрема з підвладними йому ногаями. І все ж, коли козаки після 1734 р. опинилися під російською владою, вони довго з ностальгією згадували про «кримську протекцію»304. Олешківську Січ із належній їй теренами теж, як правило, відносять до Ханської України.

Загалом же Північне Причорномор’я, яке знаходилося під владою кримських ханів, у той час стало місцем притулку як для українських політичних емігрантів, так і козаків. Відбувалася поступова колонізація українцями цих земель. У середині XVIII ст. у басейні Південного Бугу виникли «ханські слободи» – Балта (Палієве Озеро), Голта, Перелети, заселені переважно українцями. З’явилося чимало інших невеликих українських поселень. Українці також заселяли землі в районі фортеці Хаджибей (нинішня Одеса).

«При всіх свідченнях російських джерел, – пише Олександр Середа, – щодо того чи іншого рівня гноблення османцями християнського населення регіону, щодо грабунків ногайцями селян і загалом щодо досить складного стану, в якому опинилося місцеве населення, окреслюються зовсім зворотні висновки: запорозьке козацтво, переселяючись до Придністров’я, масово приймає османське підданство, українці Брацлавщини шукають захисту від польських конфедератів знову ж на цих османських територіях…»305.

Русини-українці, що проживали на османських територіях північно-західного Причорномор’я, у т. ч. й на теренах Ганьщини, мали змогу задовольняти свої релігійні потреби. Ці землі входили до складу Проїлавської (Браїловської) митрополії, яка підпорядковувалася Константинопольському патріархату. Перша згадка про неї припадає на 1590 р. У 1641 р. вона отримала офіційну назву «митрополія Проїлавська й Ізмаїльська»306.

Опинившись у Північному Причорномор’ї, українці, окрім землеробства, стали займатись різними промислами: ходили «по сіль» та «за звіром з рушницею», варили хмільні напої тощо.

«Аграрний фактор розвитку регіону у загальноосманському економічному просторі значно збільшується до кінця XVII і особливо протягом – XVIII ст. Виробництво зерна, у свою чергу, спонукає до розвитку логістичних систем зі столицею Османської держави. Саме на цей період у Північно-Західному Причорномор’ї сформовано розгалужену транспортну мережу сухопутних шляхів, які передусім були спрямовані до торгівельних портів-пристаней чорноморського узбережжя. Останні забезпечували морське сполучення зі Стамбулом і рештою османських портів, куди перевозили більшу частину збіжжя. Кримське ханство у цьому сенсі виступало скоріше як гарант забезпечення столиці поставками необхідної продукції»307. Поряд зі старими транспортними вузлами (Аккерман, Кілія, Очаків і Бендер), з’являються нові – хлібна гавань Аджидере (поряд з Аккерманом) та розбудовується порт Хаджибей. Аби не зменшувати хлібних запасів, османська влада забороняла в Ханській Україні і прилеглому до неї «каза Хотин» (Хотинська округа опинилася під владою османів на початку XVIII ст.), виробляти із зернових горілку308.

Ганьщина проіснувала до кінця XVIII ст., поки її землі в результаті російсько-турецьких війн не опинилися в складі Російської імперії. Так, уже в 1774 р. північна частина цих теренів була забрана росіянами. А в 1791 р. вони підпорядкували собі й т. зв. Очаківську область. У результаті цього абсолютна більшість теренів Ханської України, за винятком Придністров’я, стали російськими309.

[286] Горобець В. Конотопська битва 1659 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2009. —Т. 5. – С. 34.

[287] Брехуненко В. Східна брама Європи. Козацька Україна в середині XVII—XVIII ст. – С. 205—206.

[288] Про Ханську Україну див.: Грибовський В. Ханська Україна // Наш Крим: неросійські історії українського півострова. – С. 16—20; Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. – Одеса, 2015. – С. 97—137.

[289] Чухліб Т. Козаки та яничари. Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500—1700 рр. – К., 2010. – С. 186, 196—197.

[290] Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. – С. 98—99.

[291] Чухліб Т. Гетьмани України. Війна, політика, кохання. – К., 2016. – С. 402—409.

[292] Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк; Київ; Львів; Острог; Торонто, 2003. – С. 183—190; Станіславський В. Іваненко Петро (Петрик) Іванович // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 3. – С. 396.

[293] Текст договору див.: Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра Йвановича Багалія. – К.,1695—1927. – С. 741—744.

[294] Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. – С. 687—689.

[295] Дядиченко В. Участь українських козацьких полків в Азовсько-Дніпровських походах 1696 рр. // Наукові записки Інституту історії України. – 1952. – Т. 4.

[296] Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 326—334.

[297] Кресіна І., Кресін О. Гетьман Пилип Орлик та його Конституція. – К., 1993.

[298] Див.: «Пакти і Конституції» Української козацької держави (до 300-річчя укладення). – Львів, 2011.

[299] Пилип Орлик. Трактати миру, укладені між Кримом і Військом Запорозьким // Україна. Антологія пам’яток державотворення Х—ХХ ст.: у десяти томах. – К., 2008. – Т. IV. – С. 46.

[300] Станіславський В. Прутський похід, 1711 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2012. —у 10 т. —Т. 9. – С. 52.

[301] Його ж. Прутський трактат, 1711 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 9. – С. 53.

[302] Чухліб Т. Андріанопольський мирний договір, 1713 // Енциклопедія історії України: Т. 1. – С. 42.

[303] Гуржій О. Олешківська Січ // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 7. – С. 584.

[304] Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. – С. 69.

[305] Там само. – С. 106—107.

[306] Поповский Н. История Молдавской («бессарабской») церкви. – Кишинев, 1931. – С. 31.

[307] Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османських джерелах XVIII ст. – С. 23.

[308] Там само. – С. 23—27, 300.

[309] Грибовський В. Ханська Україна // Наш Крим: неросійські історії українського півострова. – К., 2016. – С. 16—20.