Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Окрім питання про татарські набіги на українські землі, варто також з’ясувати питання про залежність Кримського ханства від Османської імперії. Справді, після того, як в 1475 р. турки завоювали південь Криму, вони отримали важелі впливу на ханство. Ці важелі ще більше зросли, коли в 1484 р. турки захопили молдавські чорноморські порти Кілію та Аккерман (Білгород-Дністровський). Ці терени стали непоганим місцем впливу на західні частини Кримського ханства – Буджак і Єдисан. Зрештою, на початку XVI ст. ще один важливий порт і фортеця в Північному Причорномор’ї, Очаків, який перед тим належав Кримському ханству, перейшов османам. Під контролем османів опинилося практично все Чорне море з Азовським і, відповідно, чорноморська торгівля, яка давала чималі прибутки.

Аккерманська фортеця

Кримський хан формально вважався практично рівним турецькому султану, мав право сидіти поряд із ним. Вважалося також, що у випадку відсутності дітей по чоловічій лінії в османській династії місце турецьких султанів мають зайняти кримські Гіреї254.

Можна констатувати, що «у межах сфери впливу Османської імперії Кримське ханство користувалося великою самостійністю. Ханство не було завойоване османами. Гіреї лише визнавали владу османських султанів над собою та їхнє право призначати й усувати кримських ханів. При цьому кримські хани були повноправними суверенами на своїй території, мали право на самостійні міжнародні зв’язки, право призначати і збирати податки, видавати закони. Система права у Криму суттєво відрізнялася від правової системи решти Османської імперії»255. Турецькі султани також залучали кримські війська до своїх воєнних кампаній256.

Хоча кримські хани й визнавали певвасальну залежність щодо османів, ну вони залишалися фактично основними гравцями на золотоординському просторі. У 1502 р. кримський хан Менглі Гірей розгромив Велику Орду, приєднавши до Криму Приазов’я, в результаті чого територія цієї держави зросла втричі257. До її складу входили степові райони Північного Причорномор’я й Приазов’я – Буджак, Єдисан, або Західний Ногай, Східний Ногай і Кубань, де знаходилися кочів’я татар, яких часто іменували ногайцями і які мали відносну самостійність. Гіреї також встановили міцні зв’язки з народами Північного Кавказу – черкесами, адигами й кабардинцями. Сюди вони навіть посилали на виховання синів, що були спадкоємцями ханського престолу258. Деякий час під протекторатом Кримського ханства знаходилася Запорізька Січ і т. зв. Ханська Україна, про що буде йти мова далі. Кримський хан титулувався володарем «Великої Орди»259.

Кримське ханство можна розглядати як федерацію. В принципі, це було характерним для великих держав епохи Середньовіччя. Окрім степової частини Кримського півострова, де знаходився адміністративний центр держави, ставка хана, а також об’єкти, що давали основний дохід у ханську казну (соляні озера, митниці), входили відносно самостійні регіони північно-причорноморського й приазовського степу й Північного Передкавказзя. Чималу владу в ханстві мали місцеві вожді – беї й мурзи, які утримували свої військові загони. З їхньою волею хану доводилося рахуватися.

Стержнем Кримського ханства була армія. Військо хана складалося з його особистої гвардії, військових загонів беїв та мурз, а також загального ополчення. До походів залучалися й загони васалів хана. Мобілізація до походу здійснювалася швидко, протягом півмісяця. Основою кримськотатарського війська була кіннота, озброєна переважно шаблями й луками. Слабкою стороною цього війська була відсутність вогнепальної зброї, зокрема гармат. Тому кримські татари, як правило, не штурмували фортеці.

Татарське військо відзначалося високою дисциплінованістю й витривалістю. Згадуваний Боплан писав про те, що татарських хлопчиків виховують у суворих умовах. І завдяки цьому вони стають хорошими воїнами260. Як правило, татари перемагали завдяки своїй чисельній перевазі, відпрацьованій тактиці, знанню місцевості й навичках пересування, маскуванню й веденню бою в непростих умовах степу261.

Одним із чинників могутності кримського хана були його великі грошові доходи. У середині XVIII ст. вони становили щорічно близько 345 тисяч піастрів. Значну частину цих доходів хан отримував від митниць: Кезлевської – 50 тисяч, Оркапинської – 30 тисяч, Дубоссарської – 8 тисяч. Значні суми виплачували хану молдавський та волоський господарі, місто Кафа, яке належало османам, і навіть… турецький султан. Останній давав 6 тисяч піастрів. Окрім того, хана задобрювали турецькі чиновники багатими подарунками. Тут, до речі, виникає питання, чи можна в такому випадку вести мову про «класичну залежність» кримського очільника від османів, оскільки й султан, і його чиновники давали хану гроші й дарунки. Другу частину доходів хана становили доходи від соляних озер та сільськогосподарських угідь262.

У ханстві встановився чіткий порядок престолонаслідування. Наступником хана був калга, який уже за його правління вважався другою особою в державі. Окрім того, існував ще один наступник, який ішов за калгою – нур-ед-дін. Тобто ханський престол без особливих проблем переходив із рук у руки, виключаючи якісь смути. Хоча, звичайно, виникали й тут непорозуміння, боротьба за владу.

Також варто відзначити відносно високий рівень освіченості в Кримському ханстві. Щоправда, ця освіченість здебільшого стосувалася не кочових татар, а тих, які осіли в містах – переважно на теренах Кримського півострова263.

У 1332 р. у Киримі (Солхаті) була заснована золотоординським ханом Узбеком медресе, яка фактично мала статус вищої школи. Кирим довгий час був центром вченості, де проживало чимало мудреців – астрономів, істориків, богословів.

Уже за часів самостійного Кримського ханства центрами вченості стали такі міста, як Карасубазар, Кезлев, Бахчисарай. Також таким центром була Кафа, яка хоча й не належала до Кримського ханства, але була тісно з ним пов’язана264.

Ханський палац у Бахчисараї

Не дивно, що така держава з відносно стабільним політичним устроєм, значними військовими ресурсами, розвинутою економікою й культурою, стала важливим гравцем на золотоординському просторі. Так, на початку XVI ст. кримські хани починають чинити відносно часті наїзди на Московію265.

Правда, друга чверть XVI ст. стала періодом нестабільності в Кримському ханстві, що було пов’язано боротьбою за ханський престол. Відповідно, вплив цієї держави значно послабився. Цим скористалася Московія, яка теж почала виявляти претензії на золотоординський спадок. У 1547 р. Іван Грозний (1530—1584) почав іменуватися царем266. До того часу так у Московії називали золотоординських ханів. У 1552 р. московські війська завойовують Казанське ханство, у 1556 р. – Астраханське. Тим часом у Криму настав період стабілізації, де ханом у 1551 р. став Девлет Гірей (1512—1577). Останній намагався стримувати експансію Московії в Східній Європі. У 1571 р. він вчинив похід на Москву, яка була спалена кримськими військами. Питання не стояло про завоювання Московії. Йшлося про те, щоб упокорити колишнього васала, який почав собі багато чого дозволяти. Наступні роки кримські хани здійснювали походи на Москву. Правда, успішними їх важко назвати.

Є відомості про те, що московські бояри збиралися усунути з престолу Івана IV і посадити на нього «справжнього царя», кримського хана Давлет Гірея267. Очевидно, для московської еліти того часу легітимним правителем міг бути лише чінгізід. Московська князівська династія до Чінгізідів не належала, а правила лише з їхнього дозволу. Побоюючись змови, Іван IV зробив царем московським хана Саїн Булата, який походив із Чингізідів. Останній прийняв православне хрещення й почав іменуватися Симеоном Бекбулатовичем. Щоправда, правління цього князя було недовготривалим, близько року (1575—1576). Та й загалом мало воно бутафорський характер. Однак це правління забезпечувало для Івана IV видимість легітимності, який потім перейняв від нього владу. Цікаво, що після смерті царя Федора Івановича (1557—1598) чимало представників московської знаті консолідувалися навколо чінгізіда Симеона Бекбулатовича, вбачаючи в його особі претендента на московський престол.

Тим часом Кримське ханство було зайняте більш важливими для нього питаннями. У 70-х рр. XVI ст. вело війну з Персією, а в 1593—1606 рр. – з імперією Габсбургів. Це й дало змогу Московії продовжити свою експансію на теренах колишнього золотоординського простору. Московії за часів Івана Грозного вдалося підкорити Сибірське ханство, власне Західну Сибір (80-ті рр. XVI ст.), встановити контроль над Ногайською ордою та Військом Донським268. У результаті цього більша частина золотоординського простору опинилася в руках московітів. Залишалося лише Кримське ханство, правителі котрого трактували московських князів як своїх васалів269.

XVII – початок XVIIІ ст. – час, коли тісно переплелися долі козацької України й Кримського ханства. На той час українське козацтво стало потужною воєнною силою. Воно не раз воювало з татарами, чинило напади на кримські володіння. Але в 1624 р. українські козаки надали підтримку ханові Мехмед Гірею (1584—1629), який опинився в стані конфлікту з турецьким султаном Мурадом IV (1612—1640). Останнього схилили на свій бік кримські аристократи (беї й мурзи), які були незадоволені Мехмедом. Весною 1624 р. Мурад оголосив ханом Джанібека Гірея, пославши в Крим кількатисячний корпус яничар. Мехмед разом зі своїм братом, калгою Шагін Гіреєм готувався до оборони. У той час у кримському полоні опинилося близько 300 козаків, які зазнали аварії під час шторму, а їхні човни-чайки були викинуті на берег. Козакам, які були добрими стрільцями, запропонували або довічну неволю на галерах, або участь у війні проти турків. Ті погодилися на останнє. Їм вдалося, використовуючи вогнепальну зброю, зупинити турків під Карасубазаром. Про це так писав Шагін Гірей: «Козаків дніпрових… в товариство прийшло триста козаків. Дай Боже довге здоров’я цим трьомстам козакам, які на допомогу і в товариство прийшли і, діючи там, як бажало собі серце наше, нам допомогли»270. Окрім того, козаки на чайках здійснили рейд Чорним морем до турецьких берегів, що змісило султана відволіктися від кримських справ і зосередитися на обороні столиці271. Мурад IV мусив визнати права Мехмеда на ханський престол272. Однак протистояння Кримського ханства й османів не припинялося.

Упродовж літа—осені 1624 р. Шагін Гірей та українські козаки часто обмінювалися посланцями. 28 грудня цього ж року була укладена угода між калгою Шагін Гіреєм та козаками про союз. Це був перший формалізований на папері військово-політичний союз українських козаків із Кримським ханством273. Він передбачав «службу» козаків кримському хану – звісно, за певну оплату. Передбачалося, що й кримська сторона зобов’язувалася допомагати козакам у випадку необхідності274.

Цікаво, що Шагін Гірей, зустрічаючись із московськими посланцями в Бахчисараї в квітні 1625 р., говорив про цей союз. Звертав увагу, що українські козаки хоча й ходять по морю, але нічого поганого кримцям не чинять – на відміну від донських козаків, котрі перебувають під опікою московітів. Закидав калга й московітам те, що вони «з Казанської і з Астраханської держави царів наших вигнали»275. Тобто кримські правителі розглядали Поволжя як сферу свого впливу, звідки їх витіснили московіти. Із цих слів випливає, що завоювання останніми Кримського й Астраханського ханств було переділом спадку Золотої Орди між двома його основними спадкоємцями – Московією й Кримським ханством.

Восени 1628 р. та навесні 1629 р. українські козаки й кримський хан уклали ще дві угоди з козаками – правда, при згоді польських представників276.

За цим всім стояли важливі геополітичні розрахунки. У той час Персія сподівалася «прорубати вікно» до Чорного моря й зробити своїм союзником Кримське ханство. Якби це вдалося, можна прокласти було новий торговий шлях – зі Сходу (Китаю, Індії, Персії) на Захід, ліквідувавши при цьому торгову монополію турків на Чорному морі. Калга Шагін Гірей, який був впливовою особою в Кримському ханстві, дотримувався проперської орієнтації277. Війна з турками й протурецькими силами на Кримському півострові тривала до 1629 р. При цьому до неї хан та калга залучали українських козаків. Махмет IV у цій боротьбі програв, загинувши в 1629 р., а калга Шагін емігрував до Персії278. У цій війні на боці кримських татар брав участь Богдан Хмельницький – принаймні про це існують свідчення279. Зрештою, укладаючи союз з кримським ханом, він міг спиратися на традицію таких союзів. У 30-х рр. XVII ст. подібні союзи продовжували укладатися. Так, у 1634 р. кримський хан Девлет Гірей намагався залучити до себе на службу кілька тисяч козаків. У 1635— 1637 рр. з українськими козаками активно контактував хан Інаєт Гірей (1597— 1637). У січні 1637 р. понад 700 козаків з’явилося в його таборі на чолі з Павлюком (Павлом Бутом) (?—1638). Далі вони воювали проти ногайського мурзи Кантемира. Натомість козаки намагалися залучати татар до боротьби з польською владою280. Незадовго після того, як Павлюк був на службі в татар, він підняв повстання проти поляків. Ймовірно, цей козацький ватажок сподівався на татарську підтримку.

Цікаво відзначити, що козацькі повстання на українських землях у 20— 30-х рр. XVII ст. хронологічно співпали з укладеннями договорів між козацькими провідниками й кримськими ханами. Як уже зазначалося, у 1624 р. був укладений перший такий договір. А в 1625 р. вибухнуло повстання під проводом Марка Жмайла281, у 1630 р. – під проводом Тараса Федоровича (Трясила). До речі, вважається, що останній походив із кримськотатарського роду, а справжнє його ім’я було Хасан чи Усан. Він прийняв православ’я, ставши українським козаком282. У 1635 р. вибухнуло повстання під проводом Івана Сулими, результатом якого стало руйнування Кодацької фортеці283. Така акція загалом була на руку кримським ханам, котрі були зацікавлені в тому, щоб простори України були для них «відкриті». У 1637 і 1638 рр. відповідно були повстання під проводом Павлюка284 й Острянина285. Можливо, Павлюк, він же Павло Бут, теж був татарського походження. Прізвисько Бут є татарським і означає «перекладач».

Козацькі повстання 20—30-х рр. XVII ст. в українській історіографії переважно трактуються як «народні» й «антифеодальні». Звісно, при бажанні в цих повстаннях можна знайти відповідні «народні» аспекти. Адже повставали козаки, яких можна віднести до народу. Хоча їхні інтереси далеко не завжди співпадали з інтересами інших народних верств – селянством і міщанством.

Однак у цих повстаннях відчувається «татарський слід». І справа не лише в тому, що на чолі їх опинялися вихідці з татарського середовища, які до того ще й контактували з татарами. Ці повстання загалом були вигідні кримським татарам, створюючи зону нестабільності в прикордонних районах Речі Посполитої.

Козацькі повстання відволікали козаків від походів на татар, спрямовуючи їхню активність у іншому напрямку – українських земель, підконтрольній королівській владі. Певно, активність козаків обумовлювалася й тим, що вони відчували підтримку кримських татар. Тобто в 20—30-х рр. XVII ст. створився своєрідний козацько-татарський союз, який отримав свій розвиток у часи Хмельниччини.

[254] Кондараки В. Универсальное описание Крыма. – Ч. 1. – С. 116.

[255] Галушка А. Військова справа та війни доби Кримського ханату. – С. 191—192.

[256] Там само. – С. 192.

[257] Громенко С. Крим. – С. 272.

[258] Абдулаева Г. Золотая эпоха Крымского ханства. – С. 50.

[259] Фаиз С. Тугра и Вселенная. – М.; Бахчисарай, 2002. – С. 16.

[260] Боплан Г. Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. – С. 53.

[261] Галушка А. Військова справа та війни доби Кримського ханату. – С. 209.

[262] Абдулаева Г. Золотая эпоха Крымского ханства. – С. 27.

[263] Кримські татари поділялися на три етнічні групи – ногаї, що жили в степовій місцевості; ялибойлу, які заселяли райони узбережжя; а також тати – мешканці гірських районів.

[264] Про культуру Кримського ханства, див.: Абдулаева Г. Золотая эпоха Крымского ханства. – С. 143—153; Якубович М. Філософська думка Кримського ханства. – К., 2016.

[265] Галушка А. Військова справа та війни доби Кримського ханату. – С. 192.

[266] Мицик Ю. Іван IV, Іван IV Васильович Грозний (25/08/1530—18/03/1584) // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2005. – Т. 3. – С. 394.

[267] Ostrowski D. Simeon Bekbulatovich’s Remarkable Career as Tatar Khan, Grand Prince of Rus, and Monastic Elder // Russian History. – Vol. 39 (2012). – № 3. – P. 293—295.

[268] Галушка А. Військова справа та війни доби Кримського ханату. – С. 192—193.

[269] Абдулаева Г. Золотая эпоха Крымского ханства. – С. 94—98.

[270] Цит. за.: Golębiowski S. Czahin Giraj i Koyacy Biblioteka // Warszawska. – Warszawa., 1852. – T. 2. – S. 19.

[271] Грушевський М. історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 7. – С. 513—518.

[272] Громенко С. Як козаки з кримськими татарами від турків Крим боронили // Наш Крим: неросійські історії українського півострова. – К., 2016. – С. 13.

[273] Брехуненко В. «Я бусурманин, але своєї присяги дотримуюсь»: про стереотипи сприйняття українських козаків і татар у середині 1620-х рр. // Terra Cossacorum: студії з давньої і нової історії України: наук. збірник на пошану доктора історичних наук, професора Валерія Степанкова. – К., 2007. – С. 88—90.

[274] Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 7. – С. 517.

[275] Фаизов С. Первый крымско-запорожский военный союз в статейном списке русских посланников Осипа Прончищева и Рахманина Болдырева (1625) // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 2005. – Вип. 5. – С. 208.

[276] Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. – С. 434.

[277] Про це більш детальніше див.: Кралюк П. Козацька міфологія України: творці та епігони. – Харків, 2016. – С. 60—61.

[278] Слепенчук Р. «Заклятые» друзья или братья по крови? // Дуслык. – 2014. – Сентябрь. – С. 35—38.

[279] Кралюк П. Богдан Хмельницький: легенда і людина. – Харків, 2017. – С. 209.

[280] Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. – С. 442—443.

[281] Щербак В. Жмайло Марко // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2005. – Т. 3. – С. 162.

[282] Gajecky G. Origins of Taras Triasylo // Harvard Ukrainian Studies. – Vol. 5/6. – Р. 354—357.

[283] Щербак В. Іван Сулима // Володарі гетьманської булави: історичні портрети. – К., 1994. – С. 141—151.

[284] Він же. Павлюка повстання, 1637 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2011. – Т. 8. – С. 17.

[285] Він же. Острянин Яків // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2010. – Т. 7. – С. 695.